ГлавнаяКультура

Бий в морду, Шерлок!

У масовому радянському виданні «Нотаток про Шерлока Холмса» 1957 року міститься передмова упорядника та редактора перекладу Корнєя Чуковського, про яку я згадав винятково завдяки режисерським зусиллям Гая Річі, автора чергової екранізації пригод славетного детектива. Спробувавши перекроїти образ Шерлока Холмса наче на зло авторові Мойдодира, Гай Річі й сам непомітно перетворився на ідеологічно заангажованого казкаря.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Бий в морду, Шерлок!

Шерлок Холмс не міг так просто завітати до радянського читача 1957 року – все ж таки йдеться про новели буржуазного письменника, а сам детективний жанр на той час ще не зазнав «очищення» завдяки мужнім міліціонерам. Приватний детектив з багатьма шкідливими звичками, нестерпний у побуті, примхливий і часто зверхній – ні, такий герой не заслуговував на соціалістичний успіх. Тож Корнєю Чуковському довелось істотно підрихтувати цього холодного аналітика, перетворивши його на пересічного Довбуша, абсолютно безкорисного лицаря, який завжди допомагає знедоленій бідноті й часто відмовляється від заможних клієнтів. Принагідно Чуковський накрив мокрим рядном всіляких заморських епігонів та плагіаторів Дойля, котрі на початку ХХ століття взялися тиражувати дедалі більше переспівів про Холмса. Не тому, що це була нікудишня белетристика, і навіть не з поваги до автора (який, на думку Чуковського, не був аж таким видатним письменником, як Філдінг). Ні, Чуковського найбільше дратувала тенденція, котра згодом розквітла у масовій культурі й дотепер збирає по чотири врожаї на рік. Йдеться про схематичний образ «добра з кулаками», згодом – супермена, ще згодом – рятівника світу. Саме таких героїв потребував час, а серійне виробництво Пінкертонів тільки засновувалося. Шерлок Холмс, звісно, був чудовою сировиною для ринку кримінальних сюжетів – що в літературі, що в кіно. Тож чи варто дивуватися, що вже в першій половині ХХ століття творець дедуктивного методу легко міг заїхати комусь в рило на сторінках коміксів, прострелити голову ненависному власнику опіумного притону чи навіть перевтілитися в героя-коханця. Безперечно, Гай Річі чудово знав про всі ці плебейські мутації Шерлока на жовтих сторінках.

Як зазначив свого часу Чуковський, «багатьом обивателям цей фальшивий Шерлок Холмс сподобався навіть більше, ніж справжній. Справжній був занадто інтелігентний для них, забагато міркував і розмовляв. А їм хотілося, щоб він побільш стріляв з револьвера і частіше застосовував кулаки».

Гай Річі – заручник нової доктрини комерційного кіно, яка потребує оперативного простору для застосування комп’ютерної графіки і в якій драматургія – це передусім темп і ритм, а вибухи та стрілянина – плоть і сіль усього естетичного крою. Відтак і його Шерлок Холмс – ніби кошмар із передмови Корнєя Чуковського, збірник всіх диявольських перекручень, на які тільки здатні були буржуазні грошороби детективного жанру. Водночас і Річі, і Чуковський – тонкі знавці кон’юнктури, яких примирює одне: обидва чудово розуміли, що «їхній аудиторії» справжній Шерлок Холмс, цей нуднуватий кримінальний мислитель, закутаний у плед, з наркотичним туманом у знудженому погляді, найменш потрібний. Холмс, який живе і розплутує злочини в новелах Дойля, все ж таки народжений з ребра Огюста Дюпена, й рефлексія для нього має вищу цінність, ніж нагода заїхати кулаком в морду. І нічого з цим не вдієш – залишається тільки змінити геть усе, переписати характер з нової сторінки, залишивши тільки ім’я.

Чим відрізняється Шерлок Холмс Гая Річі від Джеймса Бонда, Гарі Потера чи кожного другого героя Брюса Віліса? Нічим. Гай Річі шукав середнє арифметичне – і чудово впорався з цією роботою.

Байронівський типаж Роберта Дауні-молодшого – прекрасна заготовка для будь-якого бойовика. Сценарна необхідність думати перед тим, як заїхати в морду, його не дуже й обтяжує; дедукція у фільмі Гая Річі – це не якісь там критиковані Лестрейдом фанаберії, а точний і прагматичний розрахунок: якщо в бандита червона пика – він пияк, якщо він пияк – у нього вражена печінка, а тому гатити йому краще не в рило, а все ж таки по печінці (це бойове застосування дедукції, вочевидь, і є наріжним каменем методу Холмса, – режисер смакує його двічі в однотипних епізодах). Так, у нього все ще залишається скрипка та люлька, тільки от немає часу на ці ритуали.

Замінивши самого Холмса середньоарифметичним бондопотером з мімікою доктора Хауса, не було жодного сенсу залишати в сюжетній основі бодай щось від Дойля. Групі сценаристів, якій доручили знайти для нео-Холмса гідне заняття, довелося перетрусити не одну книжку Дена Брауна та Жана-Кристофа Гранже, щоб із честю викрутитись. В результаті детективна лінія м’яко провалюється в надра містичного трилера, щоб під кінець знову виринути на поверхню; містична ж лінія безжально нищиться і розвінчується, як ефектний, хоч і шахрайський фокус.

А от від чого би Корнєй Чуковський точно втратив пульс, то це від добряче омолодженого колеги-хронікера Холмса, виструнченого і гомосексуального Ватсона у виконанні Джуда Лоу, амплуа якого має нехитрий діапазон від «Вайльда» до «Слідця». Власне, ця їхня співпраця-суперництво, у підмурівку якої – натхненна ревнивість, витворює окрему сюжетну лінію непогамованої пристрасті. Жінки, які з’являються у житті Холмса і Ватсона, потрібні лише для того, щоб з’ясувати істинну природу нерозривності їхнього тандему.

У своїй стрічці Гай Річі використав комбінацію багатьох актуальних кодів маскультури, перед якими безсила що класика, що харизматичні персонажі минулих століть. У мене немає сумнівів, що він з такою ж легкістю міг би трепанувати і Драйзера, і Діккенса, і Теккерея. Адже у кожному з них є шпарина для бондопотерів і їхніх сміливих коханців.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист