Українські дерев’яні церкви – перлини народної архітектури, високо поціновувані знавцями в усьому світі. За винятком самої України. Сумна статистика свідчить: за роки незалежності зруйновано, спалено та розібрано понад 200 дерев’яних церков
Свіжа жертва – церква Онуфрія Великого в селі Бісковичі Самбірського району Львівської області. Щоб перемогти у війні за парафію з УПЦ, священик Української автокефальної православної церкви і його паства з благословення архієпископа зруйнували сакральну пам’ятку архітектури XVI століття, яка, за іншими джерелами, була перебудована у 1740 році.
Дерев’яний храм Бісковичів не було внесено до реєстру пам’яток архітектури лише тому, що ніхто його туди не подавав. Поруч зі старенькою дерев’яною церквою вірні УАПЦ збудували новий мурований храм, а старий – за дозволу архієпископа УАПЦ Макарія – самовільно розібрали. Бо, бачте, там молилися їхні «конкуренти». Ось так у нас відроджують духовність!
На заваді не стала ані заборона Самбірської райдержадміністрації щодо самовільного демонтажу храму, ані припис у листі Львівської філії Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту про те, що розбирати і переносити такі церкви можуть тільки фахівці. Колишня пам’ятка лежить дровами на церковному подвір’ї без охорони, під відкритим небом. Страшно і дико на це дивитися.
Руйнівникам і підбурювачам – жодної кари. Тож нащо дивуватися, що близько десяти дерев’яних церков щороку зникають з карти України? Навпаки, радіти треба, що храм Онуфрія Великого не спалено, а лиш розібрано – теоретично його можна відновити.
Наші Карпати, які колись були осередком найбільшої у світі кількості дерев’яних архітектурних споруд, зараз б’ють рекорди за кількістю «євроремонтів» та інших брутальних вдосконалень, що безповоротно нищать давні святині. Я часто проїжджаю по селах Західної України. Десь церкву задля сумнівної краси оббивають пластиковою вагонкою. Десь покривають страшною блискучою бляхою або лінолеумом. Де заважає – просто палять, знаючи, що ніхто не розслідуватиме злочин.
Типовий приклад – містечко Яворів Львівської області, де був собі старесенький, давній дерев’яний храм. Правив там отець Петро Зеленюк, один з ініціаторів відновлення та легалізації Української греко-католицької церкви. Потім прийшов новий священик, якому захотілося, щоб городяни збудували йому кам’яну церкву, тож в один день стара, дерев’яна, запалала. В Яворові досі говорять, що саме за вказівкою отця спалили храм, якому було понад 400 років!
Зовсім іншою є ситуація з українськими дерев’яними церквами у Польщі, куди відійшло чимало наших етнічних земель. Цього року, під час економічного форуму у Криниці, один день, вільний від виступів і пленарних засідань, я присвятив тому, що об’їхав найближчі дерев’яні церкви – в радіусі 20 кілометрів від містечка. Прокатавшись машиною по польських селах, де майже не залишилося українців, я побачив 10 прекрасно збережених українських дерев’яних церков… У нас на цілу Львівську область набереться стільки чудово збережених храмів із дерева, скільки я побачив їх на території одного неповного, за нашими розмірами, району в Польщі!
Зайдіть на ресурс Google Earth і гляньте, як по різні боки українсько-польського кордону по селах розміщені давні церкви. З українського вони збереглися лиш де-не-де. Тільки-но заходите на польський бік – всі храми цілі. Більшість перетворені на костели, але без жодної зміни всередині, із присвоєним статусом пам’ятки архітектури і описом історії храму зовні. Хоч ця культура полякам чужа, хоча всіх лемків у 40-х роках вивезли на північний захід Польщі, щоб не допустити розвитку бандерівського руху та поширення УПА, поляки охороняють і інтер’єр, і екстер’єр дерев’яних церков у первозданному вигляді.
У польському селі Нижня Мохначка греко-католицький храм перетворено на костел, де правлять римо-католики. Поняття іконостасу для них неприйнятне, проте вони не спалили ікони, не розібрали крокви і дерев’яне оздоблення, не знищили православний за своєю суттю олтар. Тоді як ми, українці, свою спадщину палимо і псуємо задля пластикової вагонки!
Одну з найкрасивіших церков, у польському Поврозніку, зберігають як музей. Збудована до 1600 року, з неймовірно красивими розписами, вона іноді використовується для католицьких служб. Місцевий священик, польський ксьондз, стане вам екскурсоводом, розказуватиме про досягнення української лемківської архітектури.
Наші храми у Польщі доступні кожному туристові. Ви їх легко знайдете, придбавши туристичну карту воєводства Малопольського зі столицею в Кракові. Між іншим, це за 200 км від нашого сьогоднішнього кордону! Я порахував, що тільки в цьому районі українських дерев’яних церков більше сотні, і всі вони ідеально відреставровані! Скільки їх ближче до української кордону, в Підкарпатському воєводстві зі столицею в Жешові, не беруся сказати.
А проїдьте по інший бік кордону, в Словаччину, де в кожному селі збереглися навіть українські таблички з назвами населеного пункту, це кажучи вже про храми – як кам’яні, так і дерев’яні. Коли я запитав у місцевих дослідників, чи багато церков спалили, вони навіть не зрозуміли запитання. «У війну кілька церков згоріло», – відповіли мені. В Україні ж церкви, які у війну майже не горіли і пережили радянські часи, запалали після здобуття незалежності. Як ми можемо поважати себе, свою країну, коли знищуємо перлини нашої історії, які поляки та словаки воліють оберігати?!
Як перетнути кордон в Яворові, то з польського боку, в малесенькому селі Хотинець, збереглася найдавніша з відомих мені дерев’яна церква, побудована 1400-х роках. На думку спадає крамольна річ. А що, якби кордон проліг на 10 км далі на захід і це споконвічно українське село опинилося б на території України? Цієї церкви уже не було б. Коли дивлюся на українські храми Польщі та Словаччини, то міркую: може й добре, що у нас цю територію відібрали? А то б ми спалили всі наші правічні церкви.