Новим громадам стає все складніше вживатися зі старими районами. Об’єднані громади переймають ті повноваження та функції, які виконувались районною владою. Відповідно, в тій конфігурації і просторовій компетенції районної влади, яка існувала до того, відпадає потреба. Звідси виникає необхідність трансформації районів.
Як приклад, можна навести ситуацію у Старосинявській громаді на Хмельниччині, де весь район став однією громадою ще у 2015 році. Однак райдержадміністрація і районна рада продовжують існувати досі і найконструктивніше, що вони можуть робити, це не робити нічого. При цьому на утримання зайвих райдержадміністрації і ради лише за один рік йдуть кошти, яких би вистачило на будівництво водогонів у п’яти великих селах чи інші важливі справи для розвитку.
Ситуація різна. Є райони повністю покриті об’єднаними громадами. Найбільш поширені випадки, коли поза об’єднаними громадами залишились лише клаптики, менші частини або більші частини району. І ще є райони, в яких поки не функціонує жодної об’єднаної громади.
На час трансформаційного періоду рішенням для цієї ситуації є укрупнення районів, якщо більше половини населення району вже входить в об'єднані громади і/або центр району став центром об'єднаної громади.
По завершенню ж реформи має сформуватися якісно нова ланка адміністративно-територіально устрою субрегіонального рівня.
490 районів трансформуються у 100-120 повітів. Фізична доступність центру району/повіту не є принциповим питанням, адже довідки, реєстрації, інші адміністративні та публічні послуги, за якими раніше потрібно було "їхати до району", надаватимуться людям в громадах.
Ця адміністративно-територіальна одиниця стане базовим рівнем функціонування урядника – представника держави, який здійснюватиме контроль за дотриманням Конституції та законів органами місцевого самоврядування (в законопроекті змін до Конституції, який був проголосований в першому читанні, але не був прийнятий, пропонувалось, щоб ця посадова особа називалась префект).
Така модель має бути закріплена у нових законах “Про адміністративно-територіальний устрій” та “Про внесення змін до Конституції України”. План А реформи територіальної організації влади передбачав прийняття цих законів на першому етапі реформи. Тобто йшлося про масштабні законодавчі зміни в одночассі, які б закріпили нову модель/систему, а далі щоб формувалися та нарощували спроможність суб'єкти цієї системи.
Однак, через низку політичних і, навіть, геополітичних факторів реформа розвивається за планом Б – коли законодавство змінюється поступово, забезпечуючи умови для формування і нарощення спроможності нових суб'єктів місцевої влади. Закріплення цілої моделі, вочевидь, стане підсумковим етапом, що надасть остаточної форми результатам цього процесу та імпульс системному розвитку надалі.
Хоча варіант Б є менш системним, а новим суб'єктам часто доводиться мати справу із об'єктивними та суб'єктивними обмеженнями нереформованих складових, варто визнати, що цей варіант має і свої переваги. Це більш м'який/еволюційний шлях трансформації. Меншими є ризики вакууму спроможностей. Також варто очікувати, що, зважаючи на накопичений досвід, сама модель буде більш "відшліфована", ніж та, яка могла б бути закріплена на початковому етапі.
Більше читайте у матеріалі “Трансформація районів у процесі та за підсумками децентралізації”, сформованому за результатами розмови з батьками-засновниками децентралізації Анатолієм Ткачуком і Юрієм Ганущаком.