ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Путіна

Теракти з масовими вбивствами в Парижі вкотре не змогли поставити Захід на коліна. Це основна мета терористичної війни з ним «воїнів джихаду». 10 французьких літаків із баз в Йорданії і ОАЕ нанесли одразу бомбові удари по центру ісламістських сил в Ер-Ракка на півночі Сирії. Прем’єр Лоран Фабіус хоче закрити всі радикальні мечеті, «де проповідують ненависть до цінностей республіки». Міністр внутрішніх справ Бернард Казаньов на France-2 вимагає «депортувати всіх осіб, які проповідують ненависть до Франції. І діяти з усією жорсткістю».

Це можлива ціна свободи французів у компромісі із посиленням безпеки в сенсі обмеження деяких їхніх непорушних прав.

Фото: EPA/UPG
 

У понеділок, 16 листопада, коли Путін в Анталії на «котячому» саміті G20 намагався вчергове причепити Росію до західної коаліції, президент Франсуа Олланд виступив у Версалі на надзвичайному засіданні Конгресу парламенту Франції. З новою стратегією. Після терактів: посилити воєнні операції в Сирії і створити максимально широку воєнну коаліцію проти ІДІЛ, разом із США і Росією; змінити Конституцію (можливо тільки на референдумі або 3/5 депутатів і сенаторів обох палат) і продовжити термін надзвичайного стану до 3 місяців (по закону від 3 квітня 1955 року НС може вводитись не більше як на 12 днів); збільшити силові структури на 8,5 тисяч і припинити скорочення армії; посилити процедури депортації, навіть «французів по народженню», які мають другий паспорт. Президент був крутим і дуже рішучим: «Рішення по терактам приймали і планували в Сирії… Завдання Франції не стримати тероризм угрупування «Ісламська держава», а його знищити… Ми зупинимо тероризм, тому що нам дорога свобода і престиж Франції у всьому світі… Тероризм не знищить Францію. Це Франція знищить тероризм».

Це послання і вкрай розгубленим українцями, які потерпають від тероризму на Сході, що нищать їхню державність, користуючись слабкістю миролюбства української правлячої олігархії. І більш конкретно, аніж: «якщо куля в лоб, то куля в лоб».

Дивно співпадає часовий графік розгортання масштабних бойових операцій терористів на Донбасі і підриви та розстріл сотень французів. Після загибелі російського пасажирського літака над Синаєм, вина за що покладена Путіним на терористів ІДІЛ, що привело до якогось моторошного мовчання по збитому російськими терористами малайзійському Боїнгу рейсу МН-17. І все це в час проведення 17 країнами, ООН та ЄС у Відні переговорів по Сирії та Саміту G20 у Туреччині, де головним питанням й була проблема війни. У тій же Сирії та воєнна протидія, ліквідація ІДІЛ. Якщо виключити випадковість в цьому ланцюгу дивовижно взаємопов’язаних і взаємозалежних подій, то центр управління ними може переміщуватися із криївок Аль-Каїди та ІДІЛ, в Дамаск і, якимось чином, в Росію. Хоча ІДІЛ і взяла на себе всю відповідальність.

Оцінимо.

Аль-Каїді та ІДІЛ важливо довести Захід терактами до тяжкої істерики, залякати його суспільства, зменшити рішучість лідерів та внести розкіл у стратегію підтримки поміркованої антиасадівської опозиції і, особливо, курдів з їхнім рухом Пешмерга, який бойовими операціями нещодавно серйозно потис ІДІЛ, розділивши контрольовану ними територію Сирії на дві частини.

Башару Асаду ще більше необхідно зберегти право на управління Сирією. На будь-яких умовах. У Відні йому дали пів-року на формування перехідного уряду і ще півтора – на проведення виборів. Без його участі. Поки що. Це частина й плану Росії з 8 пунктів, які напередодні Західні дипломати вважали нікчемним. Але Путін добився тут головного – сирійського тирана «вивели за дужки», на другий план. Це дає час на маневр Москві.

Президент Олланд вже майже перейшов на сторону Москви, заявивши, що «головним ворогом в Сирії є ІДІЛ». Це і є позицією Путіна в боротьбі за Асада. 25 листопада лідер Франції летить у Вашингтон, а 26 - у Москву. Не виключено, що з головною метою – створити широку коаліцію для боротьби з ІДІЛ. За участю Росії. Всі були союзниками Сталіна. Разом із неминучою наземною операцією в Сирії і Північному Іраку, без якої знищити 90 тисячну армію терористів практично неможливо. З Росією, яка контролює армію Башара, це зробити буде більш ефективно і значно легше. Шойгу не боїться втрат, як західні генерали. Одних курдів, яких нещадно бомбить Туреччина, та, езідів недостатньо, як би США їх не підтримували. На нього сильно тиснуть чотири правоцентристських лідери: Вольпен, Фійон, Жюппе і Саркозі (28 жовтня спеціально літав до Путіна), формуючи широку суспільну думку з цього приводу. В Італії праві та ліві сили (Проді, Д’Алема, Петта) відкрито агітують за Кремль. Німеччина хоча й зберігає хиткий нейтралітет, постійно веде діалог про пом’якшення санкцій проти Москви.

Україна не на часі та й довіра до її очільників критично впала.

Федеріка Могеріні також заявила, що всі країни «погодились покласти» кінець насильству в Сирії та приступити до підготовки нової Конституції. Але по Асаду, не дивлячись на всі піруети Росії, компромісу досягнуто не було. Теракти в Парижі йому на руку, показуючи незламність і послідовність лідера алавітів у знищенні джихадистів. Він єдиний радикально б’ється проти новоявленого Халіфату. Можливо, зовсім не випадково в одного із терористів смертників виявився сирійський паспорт. А інший, в Батакамі, фанатично розстрілюючи французів, кричав: «За Сирію». Натомість, чисто джихадистському: «Алах Акбар». При тому, що всі інші терористи були французами.

У Путіна мотивацій ще більше. Він не може втратити, ані Україну, ані Сирію. Перша потрібна для припинення західного розширення в сторону євроазійської вічної мерзлоти та підтримки температури постійної загрози розколу Євросоюзу, а друга – для нового партнерства із США. Якщо зважити на готовність Росії почати схожі на Сирійські воєнні операції в Іраку та Афганістані. Треба також зауважити, що координація між генеральними штабами в Москві і Дамаску є надзвичайно високою, а стратегічна і воєнна розвідки діють спільно.

Путін із усіх сил пнеться до Обами. Аби скористатись його неолібералістичною філософією і природним пацифізмом. До перевиборів американського президента. Новий лідер США може зайняти більш жорстку позицію до Москви. Причин – вдосталь: від повзучої колонізації України до підриву світопорядку і антиамериканська політика.

Час покаже. Тому Путін поспішає. На G20 він мав, традиційно, найдовшу розмову з Ангеліною Меркель. Можливо вона й згадала про Україну в контексті Криму. Бо питання Донбасу уже, здається, вирішено: Київ зобов’язаний надати йому максимально широку автономію з повною амністією бойовикам. Попри коротку зустріч з британським прем’єром Кемероном, Кремлю все ж таки вдалося вийти на спільну заяву «про намір боротися ж міжнародним тероризмом». Найголовніша, не така вже коротка, 35 хвилинна, за приставним столиком в барі, зустріч з Обамою. Le Figaro назвало її «головною несподіванкою». Попередньо Білий Дім не мав на це жодного наміру. Президент США намагався бути уважним і чути співбесідника, обережно відмітивши «важливість воєнних зусиль Росії». The Wall Street Journal оцінила це як «зміну тону». Шерпа Росії Світлана Лукаш окрилено заявила журналістам, що Путін є найбільш популярною персоною на Саміті: «всі хотіли з ним поспілкуватись». Це підтвердила і The Wall Street Journal.

В Анталії Путіну вдалося прорвати особисту блокаду завдяки, також і Україні. Заявляючи щодня про «успіхи перемир’я на Донбасі і його стабільність, попри окремі провокації», вона, фактично, сприяла йому як лідеру, який не має прямих зобов’язань і обтяжень. Іншими словами: війна закінчилась, залишились юридичні питання. Із вигнанця «московський агресор» блискавично став одним з лідерів світу. Завдяки ще й «ідеальному шторму» в Парижі – кривавому теракту. Він готовий помститись ісламським терористам за вбитих парижан. Тому, він їм буде обов’язково імпонувати.

Аби закріпити свій прорив на G20, у війну із терористами Путін включив стратегічні воєнні сили Росії: атомний ракетоносець «Ростов-на-Дону» і півтора десятка стратегічних бомбардувальників Ту-22 М3, Ту-95 МС і Ту-160, які нанесли масований удар крилатими ракетами по провінціях Ракка і Дейр-ез-Зор. Деталей і результатів цього бомбування немає. Але виглядає це дуже масштабно. На тлі точкових авіаударів сил коаліції. Заплановано що 127 вильотів російської авіації із Сирії по 206 об’єктах терористів. Захід вже й не дуже турбує, що 2000 авіаударів росіян було здійснено не по ІДІЛ, а для знищення поміркованої опозиції. Вони не менш небезпечні вороги Асада. Їх послаблення (знищення) є однією із стратегічних цілей Путіна. Тому навіть беззаперечний друг України голова Євроради Туск став на сторону Росії, закликавши в Анталії її бомбити ІДІЛ, а не опозицію, об’єднавши зусилля країн Заходу з Москвою.

Незалежно від висновків про організаторів теракту в Парижі ІДІЛ має бути знищена. Париж вартує меси.

Вперше Саміт G20 не займався економікою, а тільки політикою та безпекою. І хоча президента Франції не було, тема терактів в Парижі стала основною. Україна опинилась на далеких, ледве помітних полях дискусії. Західні лідери не звернули жодної уваги на заяву президента Болгарії Розена Плевнелієва (The Independent), що «Росія має намір розгорнути гібридну війну на Болгарію, аби дестабілізувати ситуацію цілій Європі». Росія потрібна як гарматне м'ясо на фронті війни з ісламським джихадом. Можливо, це й поганий союз, але він дозволяє переключити терористичні атаки на Москву та перекласти на неї відповідальність.

Після особистої зустрічі з Путіним, Меркель, Обама, Кемерон, прем’єр Італії Маттео Ренці та Лоран Фабіус на полях саміту обговорили ситуацію в Україні. Без українців? При цьому, прем’єр Великобританії пообіцяв Путіну, що «Угода України з ЄС не виключає торгівлі з Росією». ЄС призначив консультації з Україною і РФ на 27 листопада, на яких буде зроблено спроба прямих переговорів між ЄС і ЄвроАзЕС на чолі з Москвою та участю Києва. Вона може бути розвинута до практичного плану в першій половині 16 року, коли в ЄС буде головувати Німеччина.

Якби Росію черговий раз на G20 застерегли щодо виконання бодай би Мінських угод, то ця позиція була би негайно оприлюднена. Не було ніякої заяви, також, щодо чергової гострої ескалації на Донбасі терористичних атак (воєнної напруженості), перекидання на територію України російських військових ресурсів та спецназу. Це дуже не характерно для позиції гарантів мінського процесу. Очевидно, що рішуча участь Росії у боротьбі із терористами ІДІЛ стала більш важливою, аніж її агресія проти України. Ніхто не хотів дратувати Путіна. Той показав повну готовність до вигідних йому компромісів в Україні: погодився реструктуризувати 3 млрд. бюджетних доларів, які Україна має сплатити. По 1 млрд. в рік, впродовж трьох років. І він розраховує, що Захід дасть Україні ці гроші, разом із гарантіями, не дивлячись на можливу негативну реакцію інших кредиторів, які змушені були списати 20% загального боргу. Найбільш войовничий критик Путіна Аслунд за це назвав його «зіркою G20». Українська дипломатія несподівано впала на цей час в дивний летаргічний сон. Або ніхто не передбачив цей прорив Росії, або це і є вже консолідованим, спільним трьохстороннім планом (ЄС, РФ, Україна) по тимчасовому врегулюванню воєнної кризи на Донбасі і анексії Криму. Тобто, де суверенізації України.

Зрозуміло також, що Україна тепер змушена буде, ще більше в односторонньому порядку, нести відповідальність за невиконання невідомо ким підписаних Мінських угод, які не мають жодної легітимної сили для прийняття державних рішень і прямо зачіпають конституційні засади української державності.

Найгірше, що на тлі рішучої відповіді французів та іншого цивілізованого світу на теракт в Парижі, українська влада фактично сидить з терористами за одним столом переговорів у Мінську і всіляко намагається задовольнити їхні злочинні вимоги. Їй, рано-чи-пізно прийдеться відмовитися від визначення озброєних бойовиків Донбасу терористами, що само по собі зніме питання про агресію Росії. Це може означати тільки погодження Києва на визнання існування проблеми внутрішнього конфлікту. Тобто, громадянської війни в Україні. Але, аж ніяк тероризму, як це визнала ВРУ. На цьому й постійно наполягає Путін з самого початку агресії. І йому це вдається. Попри те, що Інститут економіки і світу відніс Україну за 2014 рік в одну із 6-ти країн, де кількість смертей від тероризму перевищила 500. Це 12 місце в Глобальному індексі тероризму. Між Філіпінами та Єгиптом (Росія з масованими терактами аж на 23місці). У 20 перших країн, що потерпають від терору, немає жодної європейської.

Захід поки що відмовився підтримати Україну у відновленні територіальної цілісності та справедливій боротьбі з тероризмом. І не тільки тому, що, наприклад, надаючи саму сучасну зброю «поміркованій опозиції» в Сирії, яка часто стає під знамена ІДІЛ, він категорично відкинув будь-яку форму воєнної допомоги Україні. Справа в тому, що Україна не проявила рішучості та стратегічної послідовності боротися з тероризмом і агресією Росії, натомість пропонуючи руйнівний для держави мир з ними і сприяючи експансіонізму Росії (Мінські угоди передбачають створення в тілі української держави прямого сателіта Москви і ніяк не торкаються теми анексованого Криму).

Чи може президент Олланд, який заявив, що Франція знищить тероризм, і чи зможуть європейські спільноти, які посилають своїх солдат вмирати у війні за свободу в чужі землі, підтримувати українську владу і громаду, які уникають зіткнення з тероризмом і задовольняють всі його вимоги, всіляко маніпулюючи політикою з цього питання?

Важко відмовитись від відчуття, що в дружній Туреччині нас покинули. В угоду знищенню ІДІЛ і Росії. Тепер президент Порошенко сам опинився в певному стані ізоляції. Якщо, в минулому році він був центром дискусії в Австралії на саміті G20 і Путіна бойкотували, змушуючи втікати, відправивши в річний нокдаун, то в Анталію його навіть не запросили. При тому, що знайшлося місце Азербайджану, Малайзії, Зімбабву і Сінгапуру. Це наслідок розчарування його політикою і особистою позицією щодо боротьби з тероризмом на власній території, нездатності до проведення реформ, перетворення корупції в інструмент управління країною і відповідальності за власний бізнес. Або це результат агресивної дипломатії Кремля, якому вдалося не допустити до саміту по Сирії у Відні Австралію. Путін оцінює українську владу як надто слабку і непрофесійну, аби грати зі світовими ставками. І не варто заспокоюватись, що Захід змушений буде підтримувати його коаліцію до завершення оформлення Особливого статусу Донбасу і боячись «нових радикалів із зброєю». В історії немає готових відповідей на своє майбутнє.

Семюел Хантінгтон в 1993 році визначив наступну епоху як домінування в світовій політиці критичного зіткнення цивілізацій – ісламської і християнської. Джордж Буш заявив, що «ніякого зіткнення не буде». Тому Америка, за останні півтора десятиліття, намагалася направити критичну силу фундаментального ісламізму і джихадизму всередину власної цивілізації. Натомість пропонуючи новий західний вестерн – мультикультуризм. Це й і є нова політика і релігія майбутнього одночасно. Альтернатива – насильство, війна і смерть.

На Донбасі немає жодного конфлікту, який би викликав широке невдоволення громадянських чи політичних, етнічних груп або релігійні конфлікти. Як і, на відміну від Росії де проживає тільки 14.5 сунітів, і мусульмани Росії воюють в Україні (муфтій Рахімов), немає проблеми з фундаментальним ісламом. Це чистої води тероризм, який використовує Росія для повалення суверенної держави. Якщо ми не будемо цьому чинити опір, як французи, українська незалежна держава може залишитись тільки в підручниках історії. Зараз, за неї відповідає не Захід, а виключно український народ. Її суверена.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter