Ігор Козловський досить знана людина на Донеччині, в Україні та за її межами. Він автор понад п’ятидесяти наукових видань, кількох сотень інших публікацій, зокрема, присвячених проблемам релігієзнавства. Тривалий час він працював на різних посадах в Донецькій обласній державній адміністрації, очолював також Центр релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків Донецького державного інституту штучного інтелекту. Крім того, понад чверть століття Ігор Анатолійович, який походить із старовинного козацького роду, активно розвивав козацькі ідеї та долучався до відродження козацтва на Донеччині. Він був одним із засновників Кальміуської паланки Українського козацтва Донецької області, обирався на посади паланкового судді, наказного отамана, в Раду старійшин. У березні-жовтні 2014 року брав участь у міжконфесійному молитовному марафоні "За єдність та мир в Україні". Навряд-чи його затримання було випадковим. Підручні кремлівського режиму, які окупували частину Донецької та Луганської областей, діють в стилистиці і традиціях НКВД-МГБ-КДБ. Вони намагаються знищити все, що має хоч найменше відношення до українства, а отже, до перспективи щасливого життя в Україні.
В грудні 2017 року в Києві, в Солом’янському районному суді, триває судовий процес про надання дружині Ігоря Козловського Валентині прав опікуна над сином-інвалідом Святославом. Але оскільки батько, який зараз перебуває в заручниках терористичних угрупувань в ОРДЛО, являвся офіційним опікуном сина, який є інвалідом з народження, до того ж має синдром Дауна, то постало питання зміни опікуна для отримання всіх необхідних виплат.
Сім’я надала для розгляду в суді всі необхідні документи, зокрема, довідку Об’єднаного центру зі звільнення заручників СБУ про те, що опікун, Ігор Козловський, перебуває в полоні. Суддя перенесла розгляд справи на березень 2018 року, оскільки необхідно, як стверджують працівники суду, обов’язково повідомити зацікавлену особу про розгляд даного питання в суді, причому, де б ця людина не знаходилась.
З формальної точки зору суддя діяла, очевидно, відповідно до законодавства. Dura lex, sed lex – закон жорстокий, але він закон — з цієї позиції ми не можемо засуджувати суддю, яка прийняла таке рішення. Претензії ми маємо висувати до всієї правової системи держави і тих посадових осіб і політиків, які мали б цю систему модернізувати до рівня правоурядництва в суспільстві.
Незабаром наступить п’ятий рік, як Україна знаходиться в протистоянні з глобальним агресором — путінським режимом. Весь цей час країна намагається виборсатися з пут пострадянського минулого, яке тисне на нас щоденно не менше прямого фізичного агресора.
Що потрібно було б робити в цій ситуації? Терміново і невідкладно ми мали модернізувати країну — від гуманітарної сфери до реальностей сучасної економіки. Але, як не прикро, цього не сталося. Чотири роки на всіх рівнях законодавчої і виконавчої гілок влади точились розмови про наміри, терміни, проекти і плани. При цьому судова гілка влади не брала активної участі в цьому процесі — вона була цілком задоволена своїм status quo.
Нарешті під тиском громадянського суспільства, яке, на щастя, не втратило майданного натхнення і, попри зневіру в статусних керівників і їхні дії, продовжує торувати важкий шлях до кращого майбуття, та міжнародної спільноти, передусім, США та Німеччини, почався рух в напрямку реформ. Зараз не будемо розглядати багатогранний процес цих зрушень. Зупинимось на конкретиці, яка має відношення до теми нашої розмови. А саме — кримінально-процесуальному та кримінальному законодавстві.
Не є секретом те, що Кримінально-процесуальний кодекс не відповідає вимогам часу і потребує змін, причому кардинальних і невідкладних. Законодавець протягом останніх чотирьох років демонструє дивне нерозуміння важливості таких змін не лише для оновлення системи правосуддя, але й для боротьби і перемоги над агресором.
Нинішній КПК — це документ мирного часу (до Майдану Гідності), в якому можна оперувати звичними юридичними величинами і категоріями, проводити періодичне уточнення положень, дефініцій та міри покарання. Але ж країна знаходиться в стані бойових дій на Сході та ситуації окупації окремих районів Луганської і Донецької областей і повної — Автономної Республіки Крим. І якщо ми законодавчо визначили території, які є тимчасово окупованими, то маємо також внести зміни щодо процедур притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які причетні до злочинів, пов’язаних з участю в окупації українських територій або на окупованих територіях.
Якщо ось уже кілька років поспіль путінська Росія веде незаконне будівництво так званого Керченського мосту, то чи маємо ми відповідні визначення відповідальності за такі дії? Або коли Кремль оголошує про наміри виставити на аукціон ділянки надр на шельфі Азовського і Чорного морів у районі анексованого півострова Крим, чи маємо ми підстави апелювати до міжнародного права, опираючись на вітчизняні КК та КПК, у яких мають бути прописані нові види злочинів, пов’язаних з удосконаленими практиками глобального гібридного тероризму, та процесуально-процедурні норми їх фіксації та документування. Бо якщо ні, то путінці швидко нам доведуть, що кримінальний зиск від торгівлі і отримання прибутку вище міжнародного торговельного права та права СОТ.
Ціною величезних зусиль Україні та міжнародній спільноті вдалося досягти напередодні Нового року чергового обміну полоненими та звільнити 74 заручники, віддавши взамін 306 бойовиків (насправді передали 233 особи — частина відмовилась повертатись «додому»). Але на окупованій території залишається ще майже два з половиною мільйона заручників, надра та інфраструктра, за захоплення яких мала би бути прописана пряма кримінальна відповідальність у КК.
Те, що одна із звільнених українських заручниць залишилась в Донецьку (там сім’я) є ще одним переконливим доказом того, що держава має прописати на законодавчому рівні юридичний статус заручників — як прямих, так і тих, хто перебуває на окупованій території.
Щодо заручників, які знаходяться в полоні, то держава має взяти на себе зобов’язання компенсувати їхні фізичні та морально-психологічні страждання відповідними виплатами. І це потрібно більше майданному оновленому українському суспільству, ніж тим, кого звільнили з полону. Кожен громадянин повинен знати очевидну істину — Батківщина ніколи не залишить його без уваги, докладе всіх зусиль для звільнення в разі попадання в заручники (полон) і гарантує можливість повернення до мирного життя.
Можна ще наводити приклади необхідності внесення змін до КПК та КК, викликаних агресіями путінського режиму. Однак проблема полягає не стільки в оновленні законодавства, скільки в необхідності зміни філософії взаємин громадянина і держави, обопільної відповідальності, яка повинна мати партнерський характер, зрештою, встановлення юридично-правової системи правоурядництва (управлінська стилістика національних масштабів, яка засадничо-функціонально занурена в право як середовище, що існує завдяки правді та справедливості - глобальним трендам ноосферного світу) замість режиму кримінальної відповідальності лише de lege lata (з точки зору діючого закону).
Тут варто згадати, що ще в 90-х роках минулого століття один із міністрів юстиції пропонував Мінюст переформатувати в Міністерство правди та справедливості. Так ми можемо вийти на рівень верховенства права (а не закону) і реального правоурядництва в державі і суспільстві.
У нинішніх умовах маємо брати на себе відповідальність за позиціонування нашої країни як форпосту миру, таким чином формуючи образ глобальної України. Середовище життя — як потенціал розвитку громад і кожної конкретної особистості — є українським трендом нового століття.
Ці середовища варто творити, відштовхнувшись від можливостей їх формування найперше на територіях, прилеглих до лінії зіткнення. Давайте забувати, що в сучасному світі є лише реальна економіка. Вона давно не єдина, бо додалася економіка знань, цифрова економіка та економіка, що базується на принципах забезпечення духовно-ментального здоров’я нації. А це означає, що спроможність середовищ життя в Україні вже вимірюється соціумню композицією, а не стандартами застарілих епох макроекономік минулого.
...Ігоря Козловського 27 грудня ц. р. звільнили з полону бойовиків в межах обміну полоненими між Україною та підконтрольними Кремлю терористичними організаціями. Очевидно, що необхідність продовження судового провадження щодо визначення сину Святославу опікуна відпала.
Однак не відпала нагальна потреба не лише реформування судової гілки влади, а й оновлення філософії правосуддя в Україні. Судова система країни має опікуватись відстоюванням правди і справедливості. А це надзвичайно важка і наразі не до кінця зрозуміла, як мені вважається, за досвідом і світоглядними знаннями задача для діючого судового корпусу. Але її потрібно вирішувати — це вимога суспільства оновленої Майданної України.