На мою думку, неуніфікований підхід до правового регулювання окупованих Росією територій - Кримського півострова та Донбасу - є абсолютно виправданим. Причина полягає в різних умовах окупації цих територій, різних періодах окупації, різних режимах взаємовідносин України з окупованими територіями. Розкладемо цю ситуацію «по поличках».
1) Автономна Республіка Крим і місто Севастополь були окуповані російськими регулярними військами у лютому-березні 2014 року, і Росія визнала над ними свою юрисдикцію. З позиції міжнародного права, ці рішення про анексію перебувають поза нормами міжнародного права. Вже 27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН прийняла Резолюцію № 68/262, якою чітко визначалася нелегітимність проведеного референдуму в Криму. В документах ПАРЄ АРК і Севастополь є регіонами, які анексовані Росією. Визнання Росією своєї юрисдикції на окупованих територіях означає дію на території Кримського півострова норм права РФ, функціонування російської управлінської і правоохоронної систем.
Щодо ОРДЛО, то Росія не визнає своєї юрисдикції над цією територією, тому міжнародні організації, у тому числі ПАРЄ у своїй радикальній резолюції «Політичні наслідки російської агресії в Україні» від 12 жовтня 2016 року, лише фіксують російську допомогу сепаратистам - зброєю, військовими та іншими фахівцями, фіксують «російський контроль» на територіях ОРДЛО, проте чіткої правової ідентифікації дій Росії як окупанта українських територій Донбасу немає. Відповідно, Україна, покладаючись у процесі повернення окупованих територій на підтримку міжнародної спільноти, у виборі інструментів не може ігнорувати цей факт.
2) Ключова відмінність ситуації полягає в тому, що анексія Кримського півострова в силу різних причин відбулася мирно, за Донбас Україна веде достатньо важкі, але вдалі бойові дії. Очевидно, не може бути однакової форми відновлення українського суверенітету на територіях, які більше трьох років живуть в умовах війни, і на територіях, які не знали війни. Воєнні дії несуть руйнацію інфраструктури, зупиняють економічне життя, несуть загрози гуманітарної катастрофи. Врешті, війна формує серйозні соціально-психологічні бар’єри деокупації – після відновлення української юрисдикції на Донбасі в одній державі будуть жити люди, які стріляли одне в одного, українськими громадянами будуть люди, які у складі окупаційних військ воювали проти України. Тому тут треба виробляти спеціальний інструментарій управлінського, політичного, економічного, соціокультурного характеру, відмінний від способів реінтеграції мирно окупованого Криму.
3) Різношвидкісний рух з реінтеграції українських територій великою мірою визначається позицією міжнародних організацій, США і країн ЄС, які долучаються до процесу відновлення норм міжнародного права на території України. Саме такий концептуальний підхід закладений Нормандським і Мінським переговорним процесом. Чому так? Думається, відповідь проста – міжнародна позиція завжди ставить у пріоритет першочергове врегулювання конфліктів, де ллється кров, де масові воєнні міграції.
Україна на рівні реінтеграційних законів могла б запропонувати вимогу синхронізації реінтеграції Кримського півострова і частини Донбасу. До прикладу, «Україна припиняє вогонь на Донбасі лише у випадку виведення російських військ з території ОРДЛО, АРК і Севастополя». Але дана вимога була б приречена на невиконання у зв’язку з підходами міжнародної спільноти. Та найбільша проблема в тому, що встановлюючи такі вимоги, Україна потрапляла в коло країн, які гальмують процес мирного врегулювання на Донбасі, а це створювало б ризики скасування економічних санкцій проти Росії.
4) Реінтеграція – процес тривалий. Законодавчі акти з реінтеграції мають бути не декларативними, а прикладними – вони мають створювати засади для підтримання постійного зв’язку з окупованими територіями, враховувати різні можливості і інструменти роботи з окупованими територіями. До прикладу, Україна при порушенні прав громадян на окупованих територіях АРК чи Севастополя може використовувати механізм міжнародних правозахисних організацій, в ОРДЛО це зробити майже неможливо.
Навіть, якщо б Верховна Рада вирішила врегульовувати механізм відновлення суверенітету на всіх окупованих Росією українських територіях одним законом (скажімо, внесенням змін і доповнень до закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» чи прийнявши єдиний закон про деокупацію-реінтеграцію), все одно за змістом це була б компіляція двох правових режимів реінтеграції окупованих українських територій.