***
Від’їзд з Києва став для мене особистою трагедією. Без перебільшення.
Розумієте, Київ – моє рідне місто. Я тут виросла, все життя живу і помирати теж тут планую – на Байковому лежать чотири покоління моїх пращурів, і, як прийде час, я до них доєднаюся.
Якого милого я маю їхати з м-о-г-о міста? Тільки тому, що Хуйло хоче його захопити?
Ага, щас).
Навіть безпека дочки, якій не виповнилося й трьох (в травні лише буде) не стала аргументом для евакуації.
Вона ж моя дочка, значить – сильна.
Справимося.
Головне, щоб вдома.
Але на третій день в Київ зайшли ДРГ (чи розконсервувалися, один хрін). Одним із завдань яких, в тому числі, було взяття в полон відомих людей – політиків, активістів, журналістів. Не вбивство, саме полон. Я була в тому списку. Власне, я у росіян з 2014-го року в списках «врагов народа», так що особливо не здивувалася, менше з тим…
Наші силовики (тут уже буде без подробиць) буквально притисли мене до стінки. Я пручалася.
- Хочеш залишатися? Добре. Тоді здавай телефон, десь ховайся і не відсвічуй до кінця війни.
- В сенсі? А як я працюватиму?
- Ніяк! Ти просто сидітимеш тихо.
Тут я вже не вагалася.
Одержимість роботою перемогла в мені навіть любов до Києва.
Плюс я усвідомлювала: жива, здорова і вільна я зможу зробити для знищення російських чортів багато, дуже багато. Гнатиму їх до пекла. І далі - якщо там раптом відмовляться прийняти таку мерзоту.
Слово – надпотужна зброя.
Нею я володію досконало.
Чотирма мовами.
І триматиму інформаційний фронт гідно.
Я працюватиму. Мій LB.ua працюватиме.
Так через декілька годин я, Естер, кіт Гаттіно (куди ж без нього) та моя мама (яка їхати взагалі нікуди не збиралася, а просто прийшла попрощатися з онукою. З одною жіночою сумочкою. Але була мною схоплена та посаджена в машину) опинилися в евакуаційному потязі на Львів.
За всю війну я плакала лише кілька разів.
Навіть коли тіло Макса Левіна за фотками впізнавала – не плакала.
Все вже спалено всередині.
Тільки лють та ненависть залишились. І холодна рішучість – гнати орків, як сказано, до пекла. До самого останнього кола. Куди навіть Данте не зазирав.
Але тоді, на київському вокзалі, я ридала ледь не до гикавки.
Не з доброї волі залишаючи с-в-о-є місто.
***
Днями ми писали інтерв’ю з Віталієм Дейнегою (скоро опублікую. І подкаст також – як ви просили) і він сказав дуже влучну штуку. Що у Львові зараз страх відчувається значно сильніше, ніж в Києві. Буквально шкірою відчувається.
Абсолютно точно. Місяць тому було так само.
Перетворившись на біженську столицю, місто Лева нагадувало мені романи Ремарка. Конкретно – «Ніч в Лісабоні». Практично Кабо ді Рокка - кінцева точка, звідки можна рушити далі. Або залишитись назавжди.
У Львові у нас все було добре. Ми жили у моєї куми – ніби у Господа за пазухою. Я майже цілодобово працювала, виконуючи свою традиційну обітницю – працювати, працювати, ще раз працювати.
Це трохи відволікало, звичайно, але неспокій вже поселився всередині.
- Соня, ви за 60 кілометрів від Польщі, території НАТО. Ну хто чіпатиме Львів? Москалі ж рукожопі – стрілятимуть сюди, а влучать в Польщу. Кому ж це потрібно? - говорив мій близький товариш.
Я хотіла йому вірити. Але «чуйка» твердила протилежне. Тому я оформлювала всі документи та шукала машину.
Наступного ранку обстріляли Яворівський полігон.
Ми саме були на пункті пропуску «Шегині». Чуйка!
***
- Чому ви саме в Чехії? У вас тут був якийсь backstage? - спитав мене мій новий програмний директор.
- В сенсі?
Я не зрозуміла питання.
Від слова зовсім (як я люблю говорити).
Ми їхали в нікуди. Навмання.
Нас зголосилася прийняти родина молодих вчених, які мешкають в маленькому селищі (хат на 25-30) в серці Південної Богемії.
Все своє життя я буду безмежно вдячна цим людям.
Безмежно.
Питала себе: чи змогла б я вчинити так само?
Якби йшлося про близьку людину, друга та навіть просто про відносно знайому – так. Взагалі без обмежень (якби у Львові я сказала кумі, що мені потрібна її білизна, вона б просто сказала, де вона лежить. Я в цьому плані така сама). Але коли ти навіть не знаєш, хто до тебе приїде… Та ще й з котом-ідіотом).
Та Господь влаштував все найкращим чином.
Ми не просто легко знайшли спільну мову, але й здружилися. Як і я, Роберт та Олена викладають в університеті, у нас багато спільних тем. Їхній старшій дочці 3.5 років, відтак Естер має компанію. Їхня мама мешкає у сусідньому будинку і швидко зійшлася з моєю – вони обидві говорять російською.
Щонеділі ми разом їздимо до костелу (питання служби на Пасху для мене все ще відкрито), а потім всі разом обідаємо за великим столом.
Родина Роберта та Олени – чи не найсвітліше, що трапилося зі мною за весь час.
***
На п’ятий день перебування в Чехії я якось зібрала себе до купи, сіла за кермо та поїхала до Праги – знайомитися з роботою “Радіо Україна”. Просто дізналася від місцевих, що планується до створення такий проєкт.
Звісно, я могла цього не робити – з початком війни роботи в рідному LB.ua побільшало в рази. Ви навіть не уявляєте наскільки).
(дехто жаліється, що не може читати новини – занадто стресово. Ха! А ми їх пишемо! І нічого, живі).
Але.
Декілька моментів.
По-перше, роботи багато не буває).
По-друге, я хочу бути корисною. Станом на місяць тому в Чехії вже перебувало 300 тисяч українських біженців (що, з огляду на розміри країни, дуже багато) - жінки, діти та люди похилого віку.
Нехай тимчасово, але вони змушені починати життя з чистого аркуша.
Їм потрібна допомога та підтримка.
В тому числі інформаційна.
Тож я маю допомагати.
Ну і по-третє. Як говорить одна надзвичайно мудра та дорога для мене людина:
- Будь-яку загрозу завжди можна перетворити на можливість. Завжди. І це залежить виключно від тебе.
Цей урок – чи не з найважливіших, які він мені дав (а він їх дав дуже багато).
Перетворити загрозу на можливість. ʼ
Прямо зараз.
Просто не боятися.
Не вагатися.
Отже.
Вже три тижні я працюю на щойно створеному «Радіо Україна». В компанії прекрасних та щирих людей.
Домовляюся про інтерв’ю заздалегідь та їжджу зі свого села в Прагу на день – записувати. Розмови виходять в ефір, потім я перетворюю їх на подкаст (мій монтаж не є поки досконалим, але я дуже стараюся), «нарізаю» на новини.
За день-два ви їх читаєте на LB.ua. Або читаєте, або слухаєте. До війни ви часто просили запустити подкасти.
Ну от, склалося).
***
До війни…
Я зараз часто вживаю це словосполучення.
В перший же день, з першими ж ударами ворожої авіації (я прокинулася рівно о п’ятій – від вибухів, що їх в центрі Києва дууууже добре було чути). Одразу все зрозуміла. Встала, увімкнула комп’ютер – Хуйло як раз «звертався до нації», потрібно було писати новини. Це вже потім я телефонувала нашим новинарям. А перші новини робила сама. Розуміла: день буде довгим, дуже довгим, колеги мають відпочити, ну а поки я сама як-небудь. І усвідомила: ТЕ життя закінчилося. Назавжди.
Далі буде інше.
Зовсім інше. З простими щасливими моментами (сонечко вийшло, дерева заквітли) навіть на тлі суцільного чорного горя твоєї країни, страждань наших людей.
Дивитися в минуле – абсолютно саморуйнівна штука.
Потрібно спрямовувати себе в майбутнє.
І боротися з мерзотою з усіх сил – як тільки можеш, на своїй ділянці фронту (їх не буває «великих» чи «маленьких» - кожна важлива).
Так от, якось до війни…
Мабуть, перед Новим роком…
Ви ж всі любите підбивати підсумки перед Новим роком). І я проаналізувала 21 рік свого журналістського досвіду (працюю з 15). Отже, за 21 рік в мене був досвід в газеті, журналі, видавництві (ха! Я вмію верстати і знаю, що таке «гранки»), на телебаченні, у власному продакшні, в телевізорі, ясно – в інтернеті. От тільки на радіо не було.
Хм, - подумала я, - цікаво було б спробувати.
Приблизно в той самий час я наполегливо пропонувала мамі поїхати відпочити. Будь-куди.
- Ксеня, облиш мене, - відмахнулася вона, - я не хочу ніяких островів, ніякої екзотики, ніяких європейських столиць, я хочу просто в глухе село. І щоб повітря свіже. І пічку дровами топити.
Мріям властиво збуватися.
Просто варто їх максимально конкретизувати).
Бо ми тепер живемо в глухому селі, топимо піч дровами, а я працюю на радіо.
***
Чехи – великі молодці, справжні друзі України.
Підтримку, яка надається тут нашим біженцям (нагадую, це, переважно, жінки і діти) важко переоцінити – робиться все. І навіть більше. Як на рівні держави (від безкоштовного проїзду в громадському транспорті до постачання зброї для України), так і простих громадян.
Історія зі створенням спеціального (!) «Радіо Україна» в Празі – хороший приклад.
Слухати нас – можна тут.
Зручніше за все завантажити додаток і вмикати там.
Весь інформаційний день дуууже насичений. А о 18.05 (за празьким часом, тобто по Києву це 19.05 – після новин), щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці в ефір виходить програма «Година зі Сонею Кошкіною».
Іноді маємо спецвипуски у вівторок та/чи четвер. Ви ж пам’ятаєте, що для мене не буває багато роботи).
І, ні, я не боюся вигоріти).
***
Щодо роботи, то це ще не все.
Я дуже хочу продовжити свою академічну діяльність.
Викладати – така ж моя сутність та покликання, як писати-говорити.
Сподіваюся найближчим часом повідомити хороші новини).
Зрозуміло, все це – не в мінус LB.ua, а тільки в плюс).
LB.ua – моє життя, воно завжди зі мною і про мене першочергово.
***
Навіщо я все це написала?
В моїй фб-«бульбашці» дуже багато людей, які крають себе за те, що поїхали.
Нарікають, що роблять-допомагають недостатньо.
Хоча насправді їхній внесок в нашу спільну майбутню перемогу величезний.
«Синдром того, хто вижив» вони це називають. Щиро: не розумію, про що йдеться.
Я вирішила розповісти свою історію для того, щоб вона, можливо, когось укріпила. Не люблю оцього пафосного «надихнула», але так – не без цього.
Всім нам зараз потрібно бути сильними.
Всім потрібно гарувати. Кожному – на своєму напрямку. Не існує «маленької» роботи. Кожна, абсолютно кожна робота важлива.
А кожну загрозу завжди можна перетворити на можливість.
Залежить виключно від нашого власного (!) вибору.
***
Ну і зовсім наостанок.
- Ти далі поїдеш чи тут поки? – спитав мене Андрій Садовий, коли я – одразу після прибуття до Львова – зайшла до нього на каву.
- Щиро: не знаю. Я тобі так скажу: я повернуся до Києва першим же літаком. Першим. Байдуже, звідки він летітиме.
Півтора місяця потому я готова йти в Київ пішки. Буквально.Але головою розумію, що маємо гарувати. Бути корисним кожен на своєму місці. Перетворювати загрози на можливості – для держави і себе.
