Розпочала я цікавитись політикою та усіма перипетіями, котрі вирують на вітчизняній політичній сцені з недавніх пір. А точніше, коли стала студентом. Не маючи чіткого уявлення про справи українських можновладців на міжнародній арені, аналізуючи підручник з «Всесвітньої історії» ще в зовсім юні роки я свято вірила, що крах комунізму у Східній Європі та країнах колишнього Радянського Союзу призведе до утвердження конкурентоспроможних ринкових економік і політичного плюралізму в новоутворених державах.
Життя моїх батьків, мого дідуся і бабусі кілька десятків років тому лежало в утопічній площині: обіцянки про рівноправність, досягнення повного матеріального благу тощо. Як показує досвід, сучасний стан суспільно-політичного життя України також наближене до утопії. Тільки тепер це утопія європейської цивілізації, загальнолюдських цінностей, постіндустріального суспільства. Я глибоко переконана, що саме сьогодні, саме за плідною дискусією громадськості та активного волевиявлення ця утопія може призвести до чіткого сигналу з боку народу: «Україна обирає Європу!»
Помаранчева революція начебто була таким сигналом. Але це був перш за все виклик самому собі. Тоді не ми обрали Європу, а Європа обрала нас. Народний голос українців полонив уяву світу. Це була спроба блискавично утвердити Україну на євроатлантичний шлях. Європа підтримала наші прагнення, а ми не повірили у власні сили.
Вважаю, якби Україна стала не лише вільною, а й заможною і стабільною, то дискредитувала б затертий часом стереотип, мовляв, Росія – унікальна країна, якій історично судилося бути імперією. Україна в цьому химерному постулаті постає як неоколоніальна держава з усіма її витікаючими наслідками. Громадська свідомість мусить протистояти цьому сценарію подій, адже маніпуляції, до яких вдаються корумповані політики щодо майбутнього геополітичного вибору України, - добрі новини для Кремля.
Я спостерігаю за своїми ровесниками, за ровесниками моїх батьків і дійшла висновку, що історія поступово стає активним чинником масової свідомості. Безумовно, подібні спостереження також можуть стати «утопічною візією», але знаменно, що саме «європейські мотиви» беруть верх в усіх цих візіях.
Прикро лише те, що введенням європейських принципів і капіталістичних засад в Україні відповідають люди, які все життя нищили їх, будуючи при цьому комунізм. Дійсно цікаво спостерігати політиками, які починали свою «політичну» кар ’ єру з ворожості до Заходу, а тепер сприяють євроінтеграції.
Втім, неважливий біографічний склад можновладців та їхні переконання щодо політичного вибору. Важливо, яким майбутнім живе Україна!
І тут я знову хочу звернутись до мудрих сторінок історії. Український народ упродовж століть намагався відокремитись від кровавих обіймів Росії, таким чином вітчизняна політична еліта завжди перебувала у пошуках союзників на Заході. Повноцінний сепаратистський рух «від Росії» перетворився на інтеграціоністський рух «до Європи». По-історичному цілком закономірно. Аби завоювати симпатію та пришвидшити інтеграцію Україна перейняла цілу когорту європейських культурних, економічних та політичних цінностей.
Можна, безумовно, піддаватись сумнівам, наскільки глибоко й органічно західні демократичні цінності проникли в українське суспільство, але важливою є саме бажання БУТИ ЄВРОПОЮ! Саме воно дає нам шанс на світле майбутнє, підтверджує зрілість українського громадянина і пропонує успішний розв’язок: демократія, але не авторитаризм, міцна держава, але не монополія.