Хаменеї ще не “дістав” усіх так, як колись Саддам Хусейн
Яким джерелам щодо подій в Ірані можемо довіряти? Інформація надходить крихтами.
Жодного джерела, яке б публічно працювало там і висвітлювало ситуацію, немає. Є дані різних спецслужб — потрапляють в інформпростір інсайди, але загалом з надходженням інформації проблема, бо вже з тиждень в Ірані дуже сильно обмежений інтернет, фактично відключений. Були спроби вимкнути і телефонний зв'язок. В багатьох точках і навіть в Тегерані, в деяких районах, особливо — де відбувалися заворушення — глушили просто все. Власне, досі дописатися-додзвонитися до своїх контактів в Ірані не вдається. Зрозуміло, для координації протестів діють чимало різних каналів — у Telegram, або ж чати на інших месенджерах, які в Ірані відносно добре працювали навіть в умовах обмеженого зв’язку. Але повноцінного джерела для створення повної картини подій нема.
Дійшло до того, що офіційні ЗМІ в Ірані не працювали, бо вимикали інтернет. Висвітлення подій не було взагалі. В Ірані в принципі свободи слова як такої немає, це країна, яка стабільно входить в останню десятку знизу за індексом свободи слова і від офіційних джерел чогось особливо не очікуємо.
Паралельно в багатьох медіа, які, умовно, живляться інсайдами, вдаються до перебільшень. Були повідомлення, зокрема, про захоплення цілих міст, перехід поліції на бік протестувальників і склалося так, що в одних містах Ірану могли не знати, що насправді відбувалося в інших. З одного боку, це надихає учасників протесту, а з іншого створює таку картинку, що ось-ось — перемога. А масовому протесту завжди потрібен певний прогрес.
Важливо ще дещо. В закордонних медіа мало про це говорять, але писали офіційні іранські — влада також збирає багатотисячні мітинги. Іранський «антимайдан» теж працює і є дуже велика група людей, які не бажають жодних змін в країні, не вважають, що вони призвели б до покращень. Тобто, не можна розглядати, що це така узурпація влади певною купкою і абсолютно всенародне повстання.
Залишається велика категорія громадян, лояльних до влади. Це здебільшого населення центральних регіонів Ірану, переважно сільських. Це люди, які так чи інакше були задіяні в іранських війнах за межами країни (Сирії, зокрема), родичі “басиджів” — такого молодіжного руху, пов’язаного з КВІР. Великий прошарок релігійних людей — тобто тих, які мають стосунок до всього цього клерикального апарату. Нарешті, бюджетники і люди, які просто в силу власної налаштованості не підтримують якісь ліберальні цінності, а вважають все, що відбувається в Ірані, здебільшого правильним (крім спроб зовнішніх втручань).
Чи приречені нинішні протести на провал без зовнішньої підтримки?
Так, я вважаю, приречені. Внутрішніх ресурсів революції недостатньо. А зовнішня підтримка важлива навіть не в тому сенсі, щоб хтось втрутився військовим шляхом, потрібна зовнішня координація. Наприклад, були повідомлення про зовнішню координацію з Реза Пехлеві, сином померлого останнього шаха Ірану. Хоча це фігура теж не є прийнятна для абсолютно всіх іранців. В азербайджанських, курдських та інших регіонах (населених нацменшинами — Ред.) його фігура розглядається як відмова від однієї імперії і повернення до іншої.
Річ у тім — і про це часто у нас забувають — Іран в певному сенсі дуже схожий на Росію. У нього є регіони, де мешкають не перські етноси і їхня регіональна присутність мала би бути більшою. Умовно, там є перський суперетнос, який всіляко намагається проводити таку імперську політику, в той час як курди, лури, белуджі, араби, азербайджанці (а в Ірані проживає більше азербайджанців — 15-30 млн — ніж в самому Азербайджані, близько 10 млн) — дуже чисельні групи. Вони багато в чому різні, але — навіщо їм взагалі залишатися в складі Ірану, особливо враховуючи, що курдські, азербайджанські регіони — це території з величезними покладами нафти на заході і на південному заході країни.
Тож, найкращою зовнішньою підтримкою мала би бути координація і всім цим спільнотам мали б сказати, що саме вони матимуть врешті-решт в Ірані. Бо там є сильні націоналістичні рухи, і особливо гостро стоятиме питання з курдами. Воно було і залишається ключовим в Сирії, на півночі Іраку, і дуже важливим є для Туреччини. І якщо в Ірані відбудеться зміна влади, то тут у курдів — попри навіть відмінності між представниками курдського населення — з’являється шанс на створення єдиного власного простору, а в майбутньому – навіть курдської держави. Особливо у курдів, які жили в арабомовних регіонах, в іракському прикордонні Ірану. Багато хто досі мріє про це, попри складну ситуацію.
США погрожували втрутитися, проте жодних дій не вчинили. Як ви оцінюєте ймовірність американського втручання?
Судячи з усього, американці не ухвалили остаточного рішення. Та й якщо найближчим часом будуть завдані удари по якихось ключових центрах, що це, власне, дасть? Іран готовий до цього, готовий до військової відповіді. Можливо, там сили ППО не такі потужні, як видають бажане за дійсне. Але є чимало військової техніки і потрібна тривала повноцінна атака з взяттям під контроль усіх цих арсеналів озброєння. І на певному етапі може бути потреба в їх знищенні. Коли відбулася зміна влади в Сирії, Ізраїль завдавав регулярних ударів по військових складах, щоб зброя не потрапила до рук нелояльних до уряду сил (бо уряд, судячи з усього, проводить відносно нейтральну політику щодо Ізраїлю). Так само і з Іраном — хтозна, що там буде відбуватись і в чиї руки всі ті технології і озброєння потраплять. Ні Ізраїль, ні США, та й ніхто в регіоні не бажав би там хаосу.
Що, знов-таки, стримує американців — зараз Дональд Трамп має дивіденди від такої успішної (як вона виглядає) операції в Венесуелі, швидкої переможної війни і взяття під контроль нафти. Все виглядає дуже красиво. А що з Іраном? Черговий обстріл ракетами? Вже ж таке було — 12-денна ізраїльсько-іранська війна, яка особливо не допомогла. Вона в чомусь послабила іранський режим, показала у військовому плані вразливість певних об’єктів, але до змін не призвела. Повідомлення, що ось-ось – кінець і вже пакують валізи на Москву, повивозили золото, всі тікають, були передчасними, зовсім не видається, що це все аж так просто. Тож, США довелося б загрузнути в тривалу війну. Якщо порівняти ситуацію з вторгненням США до Іраку в 2003 році — так це вторгнення фактично забезпечила коаліція 50 країн.
А наразі широкої підтримки дій не буде? Як діятимуть інші держави?
Чи виступлять арабські країни як союзники? Знов таки, якщо згадаємо, як зносили Саддама Хусейна, — така широка коаліція діяла, бо Хусейн багатьох дістав. Насамперед, Саудівську Аравію, Кувейт (справа навіть не у вторгненні 1991 року, накопичилось багато політичних моментів). Тому вони в принципі не заперечували, надали свої бази і фактично брали участь у вторгненні 2003 року. А тут ситуація інша і багатьом з цих країн не подобатиметься нестабільний стан Ірану, особливо те, що американці прийдуть на допомогу повсталим низам. В авторитарних режимах можуть побоюватися: чи не станеться і у нас так само? В Саудівській Аравії є велика шиїтська меншина, значна частина населення Бахрейну — теж шиїти, тут Іран мав свою проксі-силу, і хтозна, як вони поведуться, чи не почнуться якісь заворушення, коли Іран, де живуть більшість їхніх одновірців, стане більш ліберальним. А якщо Іран розпадеться — можливий перерозподіл шельфу Перської затоки і велика війна за нафту. Хто б не прийшов до влади в Тегерані, робитимуть все можливе, щоб зберегти країну в існуючих кордонах і можливість експорту енергоресурсів.
Придушення протестів лякає, але перемога — теж
На кого ж може покластися режим?
У Ірану поки не лишається нікого, крім РФ та Китаю. Які до кінця всерйоз не будуть впрягатися за іранців, підтримка буде дипломатичною, досі вони мало що їм давали. І нічого, крім спроб показати США, що влада може впоратися з повстанцями, зробити так, щоб протести йшли на спад. Тобто, поки що того перелому, який би свідчив, що режиму — кінець, не відбулося.
Багато хто порівнює з ситуацією в Сирії. Але в Сирії йшла з 2011 року громадянська війна, режим Асада дуже довго йшов до кінця і, крім того, коли нещодавно відбулася, власне, зміна влади, то там вже від початку було зрозуміло, що ключові союзники сказали Башару Асаду — на вихід, буде транзит влади. І коли тривали бої навколо Хама і Дамаска, було ясно, що це спроба виграти час для того, щоб прибічники режиму могли відійти. Та й сам диктатор протягом двох тижнів все зі столиці вивозив.
А тут ситуація інша.
То влада в Ірані таки втримається?
У режиму є великі шанси вистояти в цей раз. Інше питання, що посилиться міжнародна ізоляція. Не буде зняття санкцій і, швидше за все, рано чи пізно відбудуться все-таки американські удари по тих об’єктах, що стосуватимуться повернення Ірану до своєї ядерної програми. Але у режиму є шанс вистояти цю зиму. Абсолютно непогані шанси, тим більше, що ми бачимо — країни не поспішають викликати іранських послів, вручати їм якісь ноти. Крім, хіба, Австралії мало хто озвучує, що слід не визнавати взагалі іранську владу, говорити про її нелегітимність. Іран багато з ким співпрацює, ця країна не в такій ізоляції, як КНДР. Сусідні країни не дуже зацікавлені в його розпаді, особливо Туреччина, яка боїться курдського чинника.
Мені здається, говорити про якісь дуже серйозні зміни наразі важко, як і про повноцінну наземну операцію. Навряд її буде хтось зараз проводити. Іранський режим — не назавжди, там однозначно відбудуться зміни. Чимало верств населення готові до цього, але очевидно, що цей колапс буде довшим, ніж багато кому видається, щоб можна було дійти до якогось більш мирного транзиту, приходу до влади ліберальних сил.
Далі питання, що буде після смерті Хаменеї, лідера держави, якому вже 87 років. Хто буде наступником, як буде визнана його легітимність — це все великі питання.
А наразі, повторю, перемоги від раптового втручання Трампа, з тим, що зараз всіх розбомблять, рознесуть і за три дні буде нова демократична влада, я не очікую. Думаю, якщо навіть якісь такі події матимуть місце, ми побачимо колапс Ірану в нинішніх територіальних межах. Тому що етнічні групи, які мешкають в Ірані, забажають вийти з-під контролю Тегерану або мати більше автономії. Тегеран їм буде просто не потрібен.
На кого може розраховувати режим? Чи правда, що до придушення протестів залучили закордонні терористичні організації, раніше фінансовані Іраном?
Так, справді — з Іраку, Лівану, Сирії. Взагалі-то багато хто вже давно відбув (покинув ці країни і повернувся до Ірану — Ред.), в Ірані є багато ветеранів цих проксі-війн і вони зараз займаються придушенням. Це люди, які працюють за гроші. Вони не місцеві і часто не мають ніяких прив’язок, втрачати їм немає чого, вони виконують роботу, на яку підписувалися.
Смерть Хаменеї автоматично не означатиме високу ймовірність перевороту?
Залежить від наступника, він пропонує свого сина. Але, в принципі, всі ключові гравці, згуртовані навколо влади, досить суттєво забезпечені — фінансово і не тільки, і навіть поглиблення суспільно-економічної кризи не обов’язково призведе до занепаду режиму. Ми бачимо це на прикладі КНДР, яка тримається дуже добре — там нічого не змінюється, ще й військову підтримку іншим країнам надає. Випадок Ірану набагато складніший, ніж в Сирії, повторю. Еліта, військово-політичне керівництво Ірану все ж таки вважає, що воно здатне втриматися з цими протестами — вони вже не перші. Більш того, частина людей в Ірані розуміє: а що далі? Після протестів.
Подивімося на Сирію, Ємен, Лівію, Ірак — близькі сусіди (крім Лівії), і в жодній з цих країн суттєві зміни влади, і кілька поспіль, я б навіть сказав, революційних ситуацій не принесли того, що навіть є в багатьох іранців. Бо, як би там не було, це країна, яка виробляє практично все, попри санкції: і автомобілі, і електроніку. Вона здатна бути регіональним лідером, досі продає нафту (більше половини іранської нафти йде в Китай) і тому альтернатива розпастися на декілька територій, війна, в яку перейде громадянське протистояння, іноземна інтервенція — лякають. Ще раз підкреслю: багато хто в Ірані не хоче змін.
Картинка, створена завдяки фото на кшталт тої, де жінка прикурює від портрета Хаменеї, настрої не демонструють. Фото зроблене в Канаді, я знаю цю діаспору. Не те, щоб брав участь, але був свідком іранських мітингів у Німеччині. Так, це люди проєвропейської орієнтації, антипутінської і багато в чому — навіть проукраїнської. Але, що далі? Яка альтернатива режиму, наскільки вона реальна? Тим більше, що сама постать Трампа, який втручається в іранські справи, теж не викликає у дуже багатьох, навіть в ліберальних колах, захоплення. Тому, на жаль, ситуація лишається досить туманною, і я б сказав — довготривало.