Італія та італійці перебувають у полоні міфів про Росію — вельми далеких від реальності і шкідливих. Про це йшлося на конференції в італійському парламенті за участі провідних експертів, учасники якої пропонували подивитися на факти.
Непереможність Росії?
«Росія в італійському дискурсі: відшукування втраченої тверезості погляду». Більш промовистої назви організатору конференції — політичній лабораторії “Мондодем” від італійської Демократичної партії — годі й було шукати.
В італійському дискурсі останніми місяцями, з часу встановлення уряду Ді Майо-Матео Сальвіні, дійсно дуже багато Росії. Її окреме місце і особливе ставлення до неї члени уряду підкреслили одразу ж після приходу до влади. Тоді вони заявили, що, незважаючи на те, що вони - “уряд змін”, зовнішню політику Італії вони не мінятимуть. За одним винятком - ставленням до Росії.
Причому, додамо, до викривленої Росії. Власне, Росії міфів, а не фактів про неї.
Як кілька разів наголошували учасники конференції - політологи, журналісти, незалежні дослідники - для нинішнього італійського уряду Росія є не стільки реальною державою, з якою треба якось вибудовувати стосунки, а символом антиєвропеїзму, символом спротиву "тим брюссельським бюрократам".
Так, журналіст “La Stampa” Анна Зафесова зазначила, що в уявленні як уряду, так і великої кількості пересічних італійців Росія є великою економічною та військовою потугою. Але якщо ж приділяти увагу фактам, а не створеному ЗМІ образу, то побачимо державу з величезною кількістю проблем і викликів. Журналістка навела дані про кілька помітних фактів. Наприклад, про затоплення плавучого доку під час виходу з нього авіаносного крейсера "Адмірал Кузнєцов". Втрата доку сталась саме через інфраструктурні проблеми, через численні блек-аути. А оскільки док був шведського виробництва, Росія навряд чи може розраховувати, що Швеція чи інша північноєвропейська країна погодиться збудувати для неї аналог.
Всупереч італійському уявленню про "надбагатих росіян" у Росії є глибокі економічні проблеми. Вже навіть російський мінфін, на відміну від останніх років, не демонструє оптимізму: за його прогнозами, рубль не має підстав для зміцнення. До того ж, ціна нафти невдовзі має повернутися до 50 доларів за барель, що є абсолютно недостатнім для російського бюджету. Бо ж Росія є країною, яка живе практично за рахунок продажу природних надр, таким собі "засніженим еміратом", процитувала колег Зафесова. На додаток до всього цього — з десяток пакетів різних санкцій за зовнішньополітичну агресію..
У соціальній же сфері — обвал рейтингу Путіна одразу на 15% внаслідок сумнозвісної пенсійної реформи, яка практично гарантує, що 40% чоловіків просто не доживуть до пенсії.
Не говорячи вже про так звану "проблему 2024" – тобто а “що буде після Путіна?". Чи вдасться Росії реформувати таку ультраперсоналізовану систему влади?
Отже, непереможність Росії є лише добре розтиражованим міфом, підсумовує Анна Зафесова.
Ціннісний розрив
Іншою проблемою, над якою зараз в Італії “не модно” замислюватися, є так званий “ціннісний розрив”. Цьому феномену присвятили частину своїх виступів як Анна Зафесова, так і Нона Міхелідзе, співробітниця Інституту міжнародних справ (Рим).
По-перше, у Заходу та в Росії принципово різний спосіб мислення: Росія не приймає і не сприймає західний лібералізм. Свобода громадянина, права людини — все це не для Кремля. В Росії людина існує для держави, і аж ніяк не держава для людей.
Другим каменем спотикання є якраз бачення міжнародної шахівниці: Росія претендує на існування власної “зони впливу”, де вона безкарно може робити, що захоче — це всі держави, що утворились після розпаду СРСР. У той час як Захід, наголошує Нона Міхелідзе, хоча й не пропонує Україні, Грузії та Молдові членство у своїх структурах, однак вважає необхідним і правильним посилювати політичні та економічні зв’язки з цими країнами, підводити їх ближче до західних стандартів управління. Росія ж таку політику сприймає як напад на “свої законні інтереси”. І продовжує наполягати на тому, щоб їй дали своєрідне право вето на вступ країн пострадянського простору до НАТО. Поки що не існує жодної дієвої моделі вирішення цього ціннісного конфлікту, зазначила дослідниця.
Звичайно, говорячи про цінності учасники дискусії не могли обійти й питання санкцій щодо Росії – тим паче нинішній італійський уряд так любить заявляти про свій намір скасувати їх просто негайно. Санкції і є вираженням різниці у цінностях Заходу та Росії. Про їхню ефективність під час заходу лунали різні думки, від "виглядає так, що вони не працюють, конфлікт не розв’язаний" до "це єдиний спосіб не отримати ще ширшу війну в Європі, єдине, що стримує Путіна від подальших авантюр — із санкціями йому доводиться рахуватися".
Окремо розібрали міф про економічний ефект (втрати) Італії від антиросійських санкцій. На жаль, російська пропаганда спрацювала тут ефективно, і, як зазначив керівник італійської редакції «Stopfake» Мауро Воерціо, більшість італійців вірять, що проблеми італійським виробникам та постачальникам сільгосппродукції створив Брюссель, а не сама Москва. Щодо цифр втрат, тут цифри досить розбіжні, адже на купівельну спроможність росіян дуже вплинув обвал рубля.
Однак, справа взагалі не у цифрах, наголосив Мауро Воерціо: "Ми не можемо рахувати — це нам коштує 100 млн. чи 300 млн. Я часто буваю на фронтах у Східній Україні. Там — війна, там — помирають. Санкції є єдиним можливим інструментом, єдиною альтернативою військовій відповіді. Якщо їх скасувати, “альфа-самець” Путін посилить агресію. З “альфа-самцем” можна вести діалог, тільки показавши зуби. Якщо ж підібгати хвоста, "альфа-самець” покладе тебе навзнаки", - сказав він.
Конте як статуетка
А чи справді Росія могла б стати альтернативним партнером для Італії, як це подає нинішній уряд? Таке питання поставив у своєму виступі Алессандро Альф’єрі — голова комітету з питань міжнародної політики від Демпартії у Сенаті.
Уряд Сальвіні намагається просунути думку, що євроатлантичну позицію країни можна поміняти на “східну”, тобто російську. І цей наратив використовується не тому, що, приміром, Сальвіні вважає цю ідею реалістичною, а тому, що вона працює: електорат правлячих партій дійсно на нього відгукується. Хоча, безперечно, якщо взяти факти (ВВП Росії, боєздатність, населення не співставне з населенням ЄС, США чи Китаю), то зрозуміло, що Росія ніяк не може замінити традиційних партнерів Італії у фінансовому, безпековому чи будь-якому іншому вимірі.
При цьому для уряду Ди Майо-Сальвіні характерна непослідовність, хаотичність. Так, їхні заяви звучать дуже проросійськи. Достатньо згадати як Сальвіні у Москві заявив, що почувається там більше вдома, аніж в декотрих європейських країнах. Візити італійських посадовців до Росії є надзвичайно частими. І через це дехто в ЄС бачить у апеннінській державі такого собі кремлівського “троянського коня”, який може спробувати розвалити ЄС зсередини.
Але при цьому на практиці “жовтозелені” не зробили жодного конкретного проросійського кроку. Зовні Італія продовжує йти тим самим курсом, підтверджуючи, приміром, подовження санкцій проти Росії. Така нечітка зовнішньополітична позиція — коли оголошується одна лінія, а втілюється інша, зазначили експерти, дуже шкодить реноме Італії на міжнародній арені.
Італія стає незрозумілою, до неї втрачається довіра, наголосила також голова комітету із зовнішньополітичних питань від Демпартії у Нижній палаті Лія Квартапелле. Більше того, уряд у своїй безкінечній спробі догодити Росії взагалі не обстоює інтереси Італії. Настільки стає на російську точку зору, що забуває про італійську. Цю поведінку урядовців депутатка назвала рабським націоналізмом.
Приміром, під час нещодавньої прес-конференції Путін оголошує, що націлить свої ракети на країни НАТО, якщо там будуть американські ракети середньої дальності. Поряд з ним сидить Джузеппе Конте, глава уряду однієї з країн НАТО і ні слова не каже у відповідь на погрози італійцям. Він «працює статуеткою на стільничці у царя» (так депутатка висловилася про цю подію у соціальних мережах).
Італія, з огляду на віковічні добрі стосунки з Росією, могла б стати посередником між нею і Заходом, спробувати переконати Кремль, знайти заміну недіючим Мінським угодам, розробити механізм контролю за виконанням домовленостей. Однак за нинішнього уряду на це сподіватися не варто.