“Зашквар!”, “Вата!”, “Зрадники!”, “Хрін я тепер за них уболіватиму!”, “Хай тоді за Росію й виступають!” — саме такі коментарі здебільшого супроводжують підбірки цитат наших олімпійців, які “встали на бік ворога в допінговому скандалі”. Для отримання звинувачень у зраді й ватництві українським олімпійцям не знадобилося ні схвалень агресії Путіна, ні закликів до єднання з терористами, ні мантр про “адін нарот” чи чогось подібного — достатньо було просто поспівчувати дискваліфікованим колегам з-за порєбріка.
Ще раз наголосимо — в жодному з висловів українських спортсменів, розтиражованих російським телебаченням, нема й слова на підтримку політики Росії чи навіть виправдання вживання допінгу. В сюжеті наші представники важкої та легкої атлетики, заскочені зненацька питаннями російських журналістів на кшталт “А чи не соромно вам їхати по медалі, якщо ці медалі вам дістануться ціною сліз та сечі ваших підло дискваліфікованих колег?”, відчайдушно виправдовуються, доводячи, що вони до рішення федерацій не причетні і взагалі ні фіга з нього не радіють.
Чи означає це, що українські легко- та важкоатлети справді глибоко сумують за відсутністю “сильних суперників”, із якими їм би довелося змагатися в Ріо? Ага, щас. Принцип “Головне — не перемога, а участь” у реальному спорті згадують лише лохи й лузери, й то після змагань, і то лише на камери, щоб не так боляче били за поразку. Кожен із наших олімпійців чудово розуміє, що завдяки викриттю російської афери та дискваліфікації суворих мельдонієвих конкурентів суттєво зростає його особистий шанс на здобуття головної нагороди в кар'єрі. І отримана в Ріо олімпійська медаль завжди лишиться олімпійською медаллю, щоб там не волали про її “несправжність” вчасно усунуті з дороги ображені сечоносці.
Але публічно зізнатися в такому, та ще й телебаченню усунутих конкурентів, означало би фактично розписатися в “неповноцінності” медалі та власній спортсменській всеїдності й безпринципності. Для спортсменів, які звикли ховати свої справжні думки й переживання за пафосними фразами про чесний бій, “перемагає найсильніший” та “спорт поза політикою”, таке зізнання стало би довічною плямою на репутації. Тому намагання максимально відхреститися від реальних мотивів для наших атлетів цілком логічне.
Яких же відповідей на питання російських телевізійників ми в такому разі чекали від українських олімпійців? Що, оскільки Росія вкрала в нас Крим та розв'язала війну в Донбасі, то московське телебачення йде кобилі в тріщину зі своїми тупими питаннями? Не виключено, що частина наших спортсменів саме так і відповіла знімальній групі каналу “Россия 1”. Але знайти в збірній України достатню для сюжету кількість недостатньо політично підкутих громадян виявилося не проблемою. Це когось досі дивує?
Стурбована громадськість досі не може повірити, що в країні живе безліч юних гопників, які вважають політику зайвим навантаженням для мозку, не читають новин, замість дискусій у фейсбуці дивляться прікольноє відєо у фонтактікє, вмикають телевізор заради камеді клабу й російських серіалів, а життєві орієнтири вибудовують по кліпах московської попси й “русского репа”? Вам досі не вкладається в голову, що якщо інформпростір на 90% складається з цього лайна, то є в країні й хтось, хто його споживає? І ви навіть не підозрювали, що людина, яка ще зі школи відкидає інші шляхи розвитку заради здобуття професійних спортивних результатів, здебільшого з задоволенням споживає такий продукт і живе саме в його координатах?
Дорогенький фейсбук ніяк не може покинути дурну звичку оцінювати заяви спортсменів за тими ж критеріями, що й заяви політиків, експертів чи журналістів. Від особи з публічним статусом вічно чекають одкровень, пророцтв та мудрих відповідей на складні питання, забуваючи, що ця особа все своє життя зосередила на тому, щоби навчитися бігати, плавати чи стрибати з жердиною так, аби їй самій над цими складними питаннями ніколи не замислюватись.
Життя професійного спортсмена зазвичай складається з тренувань, спілкування з сім'єю та друзями, примітивних розваг та виїздів на змагання. І оскільки все його в такому житті влаштовує, навіть витрачати час на вивчення іноземних мов він вважає безглуздям — тому й на міжнародних змаганнях спілкується переважно з тими, кому не заважає мовний бар'єр, тобто з росіянами чи білорусами. Як неважко помітити в російському телесюжеті, укранські атлети говорять про дискваліфікованих росіян як про добрих знайомих, приятелів і навіть коханих — ще б пак, якщо вони стільки часу проводять разом! Це для нас мельдонієва збірна — один із проявів ворога, який має бути знищений, а в зручненькому аполітичному світі атлета — це ж Вася, Пєтя і Наташа, наши пацани і тьоли, ми ж з ними бухали, а Саньок вапщє наш, тока гражданство в прошлом году помєнял! Про тренерів, яких із російськими колегами ще в одну збірну СРСР викликали, й узагалі говорити годі.
Усі ці люди бачать російських спортсменів і спілкуються з ними значно частіше, ніж вмикають новини про війну на Донбасі, і тому не дивуйтеся, що, отримавши від московських пропагандистів питання “в лоба”, вони співчувають і підтримують тих, із ким їм іще неодноразово тусити на змаганнях. При цьому кожен із них може навіть бути щирим патріотом, але хіба несприйняття дій режиму Путіна виключає співчуття фактичним жертвам афер цього режиму?
Звісно, українській прогресивній громадськості це зрозуміти важко — Росія дістала нас настільки, що єдиною прийнятною формою спілкування з нею ми вважаємо заслужений копняк. Але якщо приставити до наших співчутливих аполітичних олімпійців спеціально навченого замполіта, накласти заборону на інтерв'ю російським зі ЗМІ чи взагалі заборонити спортсменам спілкуватися, дружити й кохатися з російськими колегами, то Росія вже почнеться не за поребриком, а в нас.
Тому найкраще в день відкриття Олімпіади — припинити дзьобати збірну та бажати “зрадникам” поразки. Адже, по-перше, інших спортсменів у нас все одно нема, а по-друге, й посилаємо ми їх у Ріо не для того, щоби вони хором плювали в спину вигнаним звідти московитам, а для того, щоби над стадіонами підіймався саме український, а не російський прапор.