Загальний незмінний плин суперечок і незадоволення, час від часу посилюють гучні скандали і скандальчики, від яких більшою мірою виграють мас-медіа і читач, своїх цілей зазвичай досягають або роблять крок назустріч їм ініціатори таких піар-ходів, а гра, себто сам по собі футбольний процес, майже завжди залишається у програші. Що робити: як у житті, так і у футболі. Однак закінчення першого весняного місяця 2010-го «подарувало» одразу кілька резонансів, що змінили усталений скандальний стан речей. Спочатку президент Прем‘єр-ліги Данілов, виступаючи на зібранні керівників європейських ліг, звинуватив Суркіса і федерацію футболу у корупції і відсутності «фейр-плей» в Україні, потім УЄФА довічно відсторонила українського арбітра Орєхова від всього, що пов‘язано з футболом з формулюванням «за відсутність лояльності і добросовісності», і, нарешті, Рабінович зі своїм «Арсеналом», тикаючись-микаючись по різних аренах, точніше по телефонах їхніх власників, прокричав на всі усюди, що українська футбольна сім‘я – «підленька» і сім‘єю зовсім не є, а є, розуміючи з контексту, збіговиськом потвор.
Невибагливий читач з таких фактів легко може намалювати картину колапсу українського футболу, зважаючи ще й на те, що жоден з вітчизняних клубів до європейської весни у турнірному сенсі не дожив («Шахтар» - єдиний з наших клубів, хто зіграв в раунді «плей-офф» свої матчі, нагадаю, зіграв у лютому). То що, все так, справді, погано, чи це лише збіг обставин?
Важко назвати збігом обставин те, до чого ми так планомірно наближаємося. Федерація футболу і Прем‘єр-ліга не можуть налагодити бодай елементарну співпрацю, звинувачуючи один одного у небажанні об‘єктивно дивитися на речі і приймати раціональні рішення. Фактично кожна пропозиція будь-якої зі сторін наштовхується на формальну відмову іншої, базовану на достатній, як здається відмовнику, кількості контраргументів. В результаті – існує, як мінімум, два погляди на розвиток футбольного процесу (що само по собі непогано і свідчить про відсутність монополії), але обопільне неприйняття і ведення справ «по-своєму» робить з організації футбольного процесу в Україні театр абсурду, в якому кожен правий і кожен не чує опонента. Тому те, що в українській прем‘єр-лізі, котра уособлює собою елітне об‘єднання певного виду спорту, існує клуб «Арсенал» без свого стадіону і ще парочка команд з полями, що швидше нагадують регбійні, ніж футбольні – яскраве свідчення відсутності порядку, а говорячи більш різко – красномовним доказом бардака. Спорт загалом і футбол зокрема, завжди були проекцією загального стану речей у суспільстві. Нічого нового не трапилося: поки в Україні не зміниться ситуація безвідповідальності за дії посадових осіб, годі чекати зрушень на краще.
Позиція Рабіновича, котрий звинувачує всіх навколо у проблемах свого клубу, в тому числі журналістів, навряд чи піддається логічному аналізу: відповідь футбольного клубу «Ворскла» на звинувачення боса канонірів чітко свідчить про те, що полтавці навпаки пішли назустріч пропозиції киян провести матч, котрий 24-го березня мав відбутися у Києві, у Полтаві. «Ворскляни» відповіли згодою, цілком логічно розуміючи, що матч наступного кола зіграють у столиці. «Арсенал» така відповідь цілком би влаштувала – у травні проблема підігріву вже буде неактуальна і зіграти домашній матч можна буде і на УНТК імені Банникова, і у Борисполі на «Колосі». Але Рабінович трактував відповідь по-своєму: обидва матчі відбудуться у Полтаві! Вибачте, але хіба можна вважати такий спосіб мислення логічним?! Як і звинувачення у тому, що ЗМІ в Україні – продажні, бо … критикують «Арсенал». А як же не критикувати, коли керівник клубу, говорячи про клубний бюджет рівня євро кубкових амбіцій, не в змозі заздалегідь передбачити вихід із традиційної для весни ситуації – браку полів в Україні.
Фото: www.mirfootbola.ru
У глобальних проблемах українського футболу не варто ставати на бік жодної зі сторін «бойових дій», бо до кожного є претензії. Поведінка керівника Прем‘єр-ліги відверто зневажлива до керівного футбольного органу в країні і особисто до його керівника, що само по собі неправильно з кількох факторів: браком досвіду і відсутністю бодай якихось помітних досягнень на посаді керівника клубу у Данілова (не вважати ж успіхом, гідним елітного рівня вихід очолюваного ним ФК «Харкова» до вищої ліги, особливо зважаючи на те, що зараз цей клуб скотився до рівня аутсайдера першої ліги і опинився на межі банкрутства) і, врешті, відсутністю елементарної поваги до опонента, зважаючи на різницю у віці. Оскільки вже українські клуби і їхні власники вирішили побудувати своє господарство за європейськими стандартами, то,будьте люб‘язні, дотримуйтеся бодай правил хорошого тону. Можливо, саме безцеремонність значно молодшого за нього Данілова і відштовхує Суркіса від пошуку компромісу з керівником УПЛа. З іншого боку, на правах старшого колеги Григорій Михайлович міг би спробувати переконати менш досвідченого функціонера, котрий не так давно вийшов на рівень загальнонаціонального масштабу, у тому, що з проблемних питань треба шукати вихід, а не поглиблювати його. Хоч для того, щоби почути, треба вміти слухати, а це вміння – не фішка обох сторін. Крім того, якщо вуха вже «зайняті» іншими консультаціями, почути щось ще майже нереально. Наслідок непримиренності двох таборів українського футболу - гра в одній лізі, але з різними атрибутами(мова про спонсорів і титульне ім‘я чемпіонату). Поки що це ніби й не заважає процесу з генеральної позиції – ігри тривають, турнірна таблиця і правила – одні для всіх. Хоча ось тут і «зарита собака»: рівність правил якраз і оспорює Данілов, наголошуючи на причетності Суркіса-старшого до київського «Динамо» і функціонуванні Колегії арбітрів у структурі ФФУ. По другому питанню – віддавати арбітрів у пряме підпорядкування клубам – абсурдно: якраз зараз судді юридично незалежні від зацікавлених осіб, себто клубів. Корінь проблеми зовсім не в цьому, а у тому, що достатня частка функціонерів продовжують «вирішувати питання» грошима, тому полювання на відьом треба влаштовувати у своєму середовищу, а не влаштовувати «відстріл слабких». Щодо Суркіса й «Динамо» - питання двояке: з одного боку верхом благородства було б якби Григорій Суркіс повернувся на посаду президента «Динамо», однак постане інше питання - керманича Федерації. Для того, щоб змінювати президента ФФУ потрібні підстави, але хіба справедливо усувати від виконання обов‘язків людину, котра, посівши високі позиції в керівництві УЄФА, підняла престиж і реноме українського футболу. Одне Євро-2012 чого вартує, а ще ж є досягнення молодіжного, юнацького футболу, на основі яких можна сподіватися й добру і поки нереалізовану перспективу дорослої збірної! Тому добровільна відмова від особисто завойованих позицій скидатиметься швидше на благородне, але ідеалістичне «донкіхотство», аніж на реалізацію принципів справедливості.
Фото: dynamo.kiev.ua
Найгірше ж те, що рівень чемпіонату аж ніяк не підвищується: те, заради чого була сформована Прем‘єр-ліга – створення професіональних засад і дотримання таких принципів для елітного дивізіону. Так, насичені голами матчі наші клуби час від часу видають, але було б примітивно вважати це наслідком існування Прем‘єр-ліги. От якби у всіх членів об‘єднання були якісні поля навесні і це було б наслідком жорсткої вимоги УПЛ – от це було б показником. Стадіони сертифікує відповідна комісія ФФУ, але ж мова – про вимоги до клубів і їхнє виконання. У відсутності порядку в українському футболі кожна зі згаданих організацій винна різною мірою, але чи варто зараз визначати хто винен більше? Футбол – гра колективна, відтак і підхід до вирішення повинен бути колективним. От тільки хто зробить перший крок до того, щоб закрити театр абсурду? І чи погодиться інший?
Р.S. Щодо дискваліфікації Олега Орєхова, то жорстоке рішення УЄФА, що є безпрецедентним, з одного боку шокує: позбавити людину права не лише на професію, а й на будь-які заняття футбольною діяльністю, не приводячи при цьому «склад злочину», а обмежуючись лише загальними фразами – це, знаєте, мало асоціюється з правилами «чесної гри».
Якщо Орєхова дискваліфікували лише за те, що він просто спілкувався з кимось, кого підозрюють у маніпуляції футбольних матчів (а видається, що справа саме у цьому), то це мало нагадує правосуддя. Якщо президент УЄФА в такий спосіб збирається боротися з корупцією у футболі, то слід очікувати вигнання з футболу третини арбітрів і футболістів. А раптом і вони з кимось розмовляли? Якщо поняття презумпції невинності – не аргумент для УЄФА, то Орєхов має всі шанси відсудити чесне ім‘я в спортивному арбітражному суді Лозанни. Навіть зважаючи на те, що київського арбітра не так давно перевели у першу лігу за суттєві помилки у грі «Металіст» - «Шахтар», не означає, що він брав гроші і навмисно не бачив порушення правил проти харків‘ян. А от атмосфера суцільної недовіри до суддів, що панує в нашому футболі цілком могла полегшити УЄФА завдання у виборі країни і федерації для показового покарання – щоби іншим страшно було.