ГлавнаяСпорт

"Нульова" гра у Білорусі

Білорусь – країна розвинутого соціалізму. Коли на в’їзді у столицю країни Мінськ вас зустрічають бігборди з написами «Слава армейскому спорту» і «Службе и спорту – олимпийские высоты», виникає відчуття, що ви потрапили у минуле .

Радянська ностальгія посилюється, коли ви наштовхуєтеся на насторожений вигляд працівників готелю «Білорусь», збудованого ще у часи Країни Рад, або на суворих бабусь-вахтерок на поверхах цієї 20-рівневої споруди. Щира європейська усмішка не властива білорусам, але не слід поспішати записувати їх у відсталі народи: слідом за першим враженням суворого режиму приходить підтвердження порядку, про який в Україні вже забули. На вулицях Мінська – вражаюча чистота, центральну площу – Незалежнасці – тут, як колись напередодні візитів генерального секретаря КПРС, миють шампунем (до речі, подорож збірної України в Білорусь збіглася у часі з офіційним візитом президента Венесуели Уго Чавеса). У Білорусі розвинута спортивна інфраструктура: до вже наявних трьох комплексів, в яких є хокейні майданчики (хокей – найбільш популярний вид спорту у цій країні), вже фактично добудували ультрасучасну «Мінськ-арену», завдяки якій країна здобула право проводити чемпіонат світу з хокею 2014 року. Хоча футбольний манеж у Мінську теж є – критий, сучасний, де проводять не лише футбольні матчі, а й концертні події. А от центральний стадіон «Динамо» – це «пам’ятник радянському спорту»: потрапивши на цю арену, я одразу згадав репортажі «Футбольного обозрения» – за характерними арками над трибунами (такі арки і факели олімпійського вогню облаштовували на аренах обласних центрів, готуючи стадіони до Олімпіади-80). Лампове табло зараз сприймається як раритет – майже на всіх сучасних аренах вже є плазмові екрани – все ж футбол не улюблений спорт Лукашенка. Але, побачивши це табло, яке без перебільшення можна назвати древнім, чомусь навіть не виникало сумнівів, що всі лампочки на ньому у день гри будуть світити: прилад хоч і старий, але тримають його у порядку. Очевидно і роздягалки на «Динамо» не відповідають рівню: українські збірники приїхали з готелю, що розташований навпроти арени, уже перевдягнутими, залишилося тільки взути бутси, які кожен ніс у руках.

"Синьо-жовтих" зустрічав екс-динамівець Олександр Хацкевич, який починав цей сезон головним тренером «Вітебська», але після восьми турів чемпіонату Білорусі був відправлений у відставку. Особливо тепло «Хац» привітався з Шевченком і Шовковським, з якими свого часу грав у київському клубі. Прогнозів на гру Хацкевич робити не став, однак сказав, що Білорусь гратиме агресивно і перш за все думатиме про атаку.

Олексій Михайличенко традиційно зробив відкритими для журналістів і вболівальників перші 15 хвилин тренування, після чого суворі омонівці наполегливо випровадили всіх «спостерігачів» за ворота стадіону. На прес-конференції «коуч» українців тепло згадував готель «Кроун плаза», який вже втретє зустрів Михайличенка новою назвою: вперше Олексій зупинявся тут перед дебютним для себе матчем у футболці збірної України – було це 28 жовтня 1992 року (ця товариська гра, до речі, стала першою міжнародною в історії збірної Білорусі: сусіди розійшлися миром 1-1).

Тепер мирний варіант не влаштовував нікого: білоруські медіа підігрівали інтерес до зустрічі, називаючи її «слов’янським дербі», їхній наставник Бернд Штанге обіцяв взяти реванш в українців за несправедливий, на його погляд, програш у Львові. Та й перемога була потрібна сябрам як доказ того, що вони можуть не лише добре грати, як у попередньому матчі в Хорватії, а й перемагати. Для України ж перемога мала перш за все турнірне значення: невиграш у Мінську де-факто означав для «синьо-жовтих» зменшення шансів на друге місце до мінімуму.

Українські вболівальники, яких у день гри приїхало до Мінська близько тисячі, проходили ретельний міліційний контроль на вході на арену: від хлопців у кашкетах ми вже встигли відвикнути, а тут вони вишикувалися у кілька рядів. Однак підвищене бажання порядку і безлад часто «ходять разом»: українські журналісти довго шукали вхід для преси, у проходи для вболівальників міліція нас не пропускала. Відсилаючи медіа до інших воріт (таке траплялося п’ять разів), правоохоронці щоразу уважно «вичитували» журналістські перепустки, а коли уже вирішили, що пресу «треба пропустити», по кілька разів перевіряли вміст сумок для лептопів. Ось такий зворотній бік порядку.

Коли на стадіоні оголошували склад збірної України, місцева публіка гучно освистала прізвище Артема Мілевського: білоруси не можуть пробачити йому зміну громадянства. «Шумова обструкція» супроводжувала дії Артема майже упродовж всього матчу і, на думку Михайличенка, завадила йому зіграти належним чином. Наставник українців зробив одну зміну у стартовому складі у порівнянні з грою проти Андорри: замість Вороніна вийшов Гай. У збірної Білорусі на поле після травми і дискваліфікації повернулися основні гравці – Глєб і Кутузов, що підсилювало віру країни у реванш. 
Вболівальники гнали своїх вперед плакатом «Наперад, Бєларусь!», і господарі, як і належить, почали матч з атак: у перші 5 хвилин українцям було важко зачепитися за м’яч. Однак кілька штрафних, зароблених Шевченком і Мілевським, збили запал господарів, от тільки українцям не вдавалося точно пробити.

 

Розчарування від нереалізованих у першому таймі моментів все ж давало сподівання, що після перерви українці дотиснуть-таки суперника, адже наша команда більш вправно володіла м’ячем, а фізично ми ніколи не поступалися білорусам, але усі ці надії виявилися ілюзією. У другій 45-хвилинці українці були ближчими до поразки, ніж до звитяги.

0:0 не задовольнило абсолютно нікого. Як сказав після матчу Бернд Штанге: «Україна мусила вигравати, а ми просто хотіли виграти, в результаті ані одні, ані інші не досягли бажаного». Нічия у Мінську хіба що підсолодила гіркоту англійського розгрому хорватів: після поразки 1-5 балканці тепер сподіваються, що британці «поб’ють» і «синьо-жовтих», а їм залишать друге місце. Український же розпач від недолугої гри у другому таймі підсилює розуміння того, що виграш у Білорусі міг би фактично означати для нас вихід у раунд плей-офф: можна було б навіть програти Англії вдома (в 1–2 м’ячі) і обіграти в заключній грі Андорру на виїзді, і різниця «забитих-пропущених» дозволяла б стояти у таблиці вище за Хорватію. Однак ми все ще «підпираємо» команду Даріо Срни, відстаючи на 2 очки, а тому треба готуватися до «нашої битви за мундіаль», що відбудеться 10 жовтня на «Дніпро Арені». Для нас це буде бій, для Англії, котра уже гарантувала собі перше місце, а з ним і путівку до Південної Африки, звичайний контрольний поєдинок. Українців влаштує лише перемога, і це наш останній шанс на вихід з групи. Навіть якщо грізний суперник дозволить собі експерименти зі складом, обіграти Капелло буде ой як складно. Але, як відомо, у житті завжди є шанс на диво: без нього м’яч у ворота суперників України не влітає.

Олександр Гливинський Олександр Гливинський , спортивный обозреватель
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook