У Тересполі всіх чекає “процедура” - кількахвилинна розмова з польським прикордонником. Людина просить міжнародного захисту й пояснює, чому тікає з Чечні: погрози, переслідування чеченською владою, насилля. Більшості ставлять штамп про відмову в’їзду з поясненням “У вас немає візи” і далі не пускають.
Вони сідають на той самий поїзд у зворотному напрямку, і наступного дня пробують ще. Кому щастить, потрапляє в Польщу з надцятого разу. Кому ні — пробує десятки разів, між спробами живе на вокзалі, а коли закінчуються гроші на квиток Брест-Тересполь-Брест, їде геть. Одиниці осідають у Білорусі, хтось їде в Росію, хтось повертається в Чечню.
Ті чеченці, яким вдалося потрапити в Польщу, переважно бояться говорити. Частина з них очікує на рішення у своїй справі — їм або дадуть статус біженця, або депортують назад у Чечню. Найбільше бояться жінки з дітьми — у Чечні в них відберуть дітей. Такий закон: після розлучення діти залишаються з батьківською родиною, матері втрачають право називати дітей своїми.
Кілька жінок погодилися розповісти свої історії. Вони тікали з Чечні в різний час та з різних причин. Задля їхньої безпеки змінюємо імена. У цьому матеріалі — історія Наджат, яка більше двадцяти років хотіла вирватись із Чечні і забрати звідти своїх дітей. Їй це частково вдалося.
Яка школа
З Грозного до Бреста можна доїхати на таксі. Все просто: береш сумку, виходиш на дорогу, ловиш перше-ліпше таксі, кажеш: “Мені до Бреста”, платиш 10 тисяч рублів і їдеш. Найважче — вийти з квартири, бо назад зайти не вийде.
Наджат закінчила вісім класів. Їй, можна сказати, пощастило. Перша чеченська війна увірвалась у її шостий клас, і після цього багато дітей взагалі не повернулися на уроки. А Наджат повернулась — директорка запропонувала або знову починати з шостого, або йти одразу в сьомий. Обрала шостий, бо відмінниця, і хотіла вивчити все пропущене ідеально. Вивчила. У 14 років закінчила восьмий клас.
Далі було літо, відсвяткували п’ятнадцятий день народження, наближався новий навчальний рік. Наджат сиділа вдома і щось робила у дворі. Батьки кудись вийшли. До будинку під’їхала машина, звідти вискочили четверо незнайомців, скрутили їй руки та запхали в машину.
“Був післявоєнний час, у всіх були автомати. І от вони всі сіли навколо мене і наставили на мене зброю. Казали: “Все, ти тепер наша власність. Якщо погодишся — буде звичайне весілля. Якщо ні, буде кровна помста: ми будемо стріляти, вони будуть стріляти, ти хочеш через себе таких проблем? — згадує Наджат. Їй ще немає сорока, волосся зібране в тугий хвіст, на плечах хустка. — Відвезли мене до якихось своїх родичів. Це стандартна схема. Якби додому, то можна було б мене одразу знайти. Але вдома в основному всі розуміють: якщо забрали, значить, заміж. Тому вони просто чекають, коли прийдуть старі і все вирішать”.
Вирішили. Вдома ніхто не був проти віддати дівчинку заміж — після “такого” забирати додому її було не можна:
“У нас якщо незаміжню незайману дівчину хтось отак рукою за плече зачепив — це вже все, вона нечиста, ганьба для всієї родини. А тут їх було четверо”, — каже Наджат.
У школу вона так і не пішла, бо яка може бути школа для заміжньої жінки.
Красуня і чудовисько
Це була романтична історія — принаймні, так це бачив чоловік Наджат. Казав: ми як красуня і чудовисько, я чудовисько і вкрав собі красуню. Йому було сімнадцять, він не працював і не вчився, жили в домі його мами.
“Бувало, ми йшли в магазин і зустрічали знайомих. Вітались один з одним. От хтось вітається і з ним, і зі мною, просто так, просто, бо ми знаємо один одного. Тоді починалося: а чому ти очі підняла, а чому він так подивився? Ми приходили додому і він мене бив до крові”, — згадує Наджат.
Часто сидів у в’язниці — щось украв, когось побив. Через чотири місяці після весілля його посадили на півтора року. Це був шанс втекти — Наджат просила родичів забрати її додому. Мовляв, ви ж самі все бачите. Казали: якщо розлучишся, буде пляма на репутації всієї сім’ї.
Наджат ображалась і влаштовувала істерики, але даремно — за це тільки били і відправляли назад.
Чоловік відсидів, повернувся, відсидів знову. Прожили разом від сили роки два. Наджат вже була вагітна, коли він укотре знайшов, за що її покарати. Побита, знову втекла додому.
“Тоді мене взяли за руку і повели на аборт. На сьомому місяці. Лікарка відмовилась, бо це незаконно і небезпечно. Мене взагалі ніхто не питав — ні мама, ні сестра, ні брати. Якщо розлучилась, то і дитина вже не потрібна. Але аборт зробити не вийшло. Тоді сказали — народиш дитину і віддаси, вона чужа”.
Віддали через два місяці. Головне було ніяк не виявляти біль, не плакати, не переживати, не дратувати цим чоловіків у родині. З донькою, якщо щастило, бачилися таємно раз на рік. В основному рідше. Таємні зустрічі допомагала організовувати бабуся — її ніхто не став би бити, якби дізнався: “Маму в нас бити не прийнято, хоч із чимось повезло”.
Колишній чоловік ще разів 10 чи 11 одружувався і стільки ж розлучався. А донька майже до повноліття думала, що бабуся — це її справжня мама, а Наджат називала на ім’я.
Наймолодший
Потім були роки вдома. Наджат жила з братами, сестрою та мамою. Років у двадцять її знову вкрали, але цього разу дозволили повернутись, бо ж вона вже не незаймана, за честь можна не переживати — її вже нема.
“Я бачила все це: сестри, мама, бабуся. У всіх однакова історія, з цього кола пекла неможливо вийти, — каже Наджат. — Жінка — це прислуга: прибрати, приготувати, попрати, народжувати, виховувати. Це робот. Якщо її щось починає не влаштовувати чи вона просто відкриває рот — давай, ворота відкриті, йди. А дітей залиш. Тому жінки багато чого терплять, а чоловіки почуваються безкарними і сильними. У нас це споконвіку і так має бути.
Так терпіла мама: принижена, побита, ображена, нас у неї було п’ятеро.
Коли ми з сестрами виросли, то спитали: мам, чого ти нас народжувала? Сказала, що за будь-яку контрацепцію карали. Навіть за підозру. Мама часто пила знеболювальні, бо в неї боліли ноги. І довго не могла завагітніти. І моя тітка, будучи сама жінкою, пішла до свого брата і сказала: твоя жінка не хоче народжувати, тому п’є ліки. А мама просто пила анальгін".
"Він бив. Вона народжувала. Коли мама була вагітна мною, то тричі таємно ходила на аборт. І тричі її повертали назад. Аборт вони не хочуть, а бити вагітну жінку — будь ласка”.
Тому Наджат не збиралася заміж удруге. В жодному разі, ні за що, ніколи в житті. Але вдома були брати. Улюблені, рідні. Наймолодший у дитинстві дивився на старшого, плакав і казав: “Він такий жорстокий, йому вас зовсім не шкода, я ніколи таким не буду, коли виросту”.
“Не встиг вирости, а став ще гіршим. В обох фраза “От би зарізати вас усіх трьох разом з вашою матір’ю” стала буденною. Парадокс: якщо не вийдеш заміж — із цього пекла теж не вийдеш. Ти вже готова на все, тільки б утекти. Краще терпіти одного чоловіка, ніж стількох”.
Удруге
Перші три роки все було добре, другий чоловік був не таким чудовиськом, як перший. Але потім народилася дитина і знову почалося: п’янки, побої. Він був військовим, працював контрактником, багато десь їздив по Росії.
“Не знаю, що вони там робили, але психіка в людини стала страшною. Він міг спокійно підставити до скроні пістолет. Міг задушити собаку на очах у дитини. Овлур кричав, плакав, весь час боявся”.
Чоловік періодично їздив у відрядження. Бувало, не приїжджав по кілька місяців. Головне тоді було не дзвонити і нічого не питати. Бо він миттєво з’являвся, влаштовував істерики і хапав дитину. Одного разу він так забрав сина на кілька днів.
“Овлур плакав увесь час, поки я не вимолила пробачення і не вистояла на колінах, поки мені не дозволили повернутись. "Хай він помре, головне, що зі мною", - казав чоловік”.
Разом прожили 12 років. Брати більше не лізли: все, що відбувається у подружжя, це Його справа і Він за це відповідає.
Атракціони
Овлуру було сім, коли він тихенько на вухо сказав: "Мамо, а ми можемо кудись втекти"?
І тоді вони разом вирішили, що треба збирати гроші. Наджат економила так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Наприклад, купувала штани за тисячу, а казала, що віддала за них 1200. Чеки ніхто не перевіряв.
Другий чоловік дозволив Наджат працювати на ринку. Вона продавала сумки. У серпні завжди дуже добре йшла торгівля: всі скуповувалися перед навчальним роком і за день можна було продати навіть 40 сумок. З кожної сумки заробити 100 рублів. Хазяйка давала премії — але про це чоловікам було знати не обов’язково.
Овлур теж допомагав. Якось на день народження родичі надарували йому грошей. “Мама, давай підемо в парк атракціонів, але витратимо там зовсім трошки грошей, а інші залишимо і нікому не скажемо?” — спитав він, коли гості розійшлись.
Історія повторилась після обряду обрізання. У цей день є традиція дарувати дитині гроші — як компенсацію за пережитий шок.
“У нього потім періодично хтось із родичів та й питав: "Ну, що купив?" Овлур з усією серйозністю відповідав, що продумує різні варіанти, але ще не вирішив — можливо, обере велосипед”, — згадує Наджат. На атракціони для звітності теж ходили, але скромно: одна-дві гойдалки і додому.
Чому не в Китай
Про план нікому не казали. Особливо за це переживав Овлур — увесь час перепитував, чи мама нікому не обмовилась. Не говорили навіть бабусі — бо вона завадила би в першу чергу. Знала би про наслідки. У Чечні діє принцип групової відповідальності, і через те, що Наджат врешті втекла, її сестри постраждали найбільше.
“На це важко було наважитися, тому що я знала — зворотного шляху немає. Це вже кінець. Але моє життя і так було кінцем. Я подорослішала і вже стала відповідати: "Ну, що ви мені зробите?" Я розуміла, що мене поб’ють у будь-якому разі, я просто вже перестала боятися за своє життя”, — каже Наджат.
У Бресті намагалися нікому не потрапляти на очі. Чеченською мовою не говорили — взагалі намагалися на розмовляти на вулиці. У Брест може потрапити будь-хто, з Росією кордон відкритий. Наджат жила в постійному страху, що за нею приїдуть: або брати, або ще хтось.
“Серед чеченців кожен другий — це сват чи брат. Можна було показати на вокзалі наші фотографії, і хтось би точно здав. Жінки, мабуть, ні, а от чоловіки б здали. Я дуже боялась. Ми мовчали і мало з ким говорили — хай би думали, що ми росіяни або білоруси”, — згадує Наджат.
Зняти кімнату коштувало мінімум 25 євро на добу — попит був величезний і власники цим користувались. Наджат міняла квартири, аби ніхто їх не видав.
Зранку кілька разів на тиждень Наджат викликала таксі, вони з Овлуром брали всі свої речі, бутерброди, і їхали на чергову “спробу”. Спроба коштувала на двох 38 білоруських рублів і була надією більше ніколи не сісти на зворотний поїзд.
Під час першої спроби прикордонник спитав у Наджат: “Ви навіщо сюди приїхали? Їдьте в Китай. Або в Казахстан”.
Відповіді не слухав.
Потім було ще дванадцять спроб. Щоразу розмова тривала секунд 30. Наджат все хотіла потрапити до жінки — мовляв, вона поставиться з розумінням. Одного разу пощастило: “Ви чому в Польщу? Б’ють? Нас чоловіки теж б’ють, але ми ж терпимо. Нічим допомогти не можу”, — сказала прикордонниця і відправила назад у Брест.
Робота прикордонника — формально зареєструвати заявку на спеціальній формі та передати її в Управління іноземців протягом двох діб. Давати статус біженця чи депортувати, вирішують вже в Управлінні. Відповідно до міжнародних стандартів, шукач притулку має право в будь-якому разі в’їхати на територію Польщі — незалежно від того, має він візу чи ні.
Але у дійсності все працює інакше: більшість людей не отримують можливості навіть написати заяву. Їм у паспорт ставлять штамп про відмову — як туристам, що приїхали без візи. Пропускають лише кілька сімей на день — критерії їх відбору незрозумілі, а інтерв’ю засекречені.
Кадиров і все добре
Овлур постійно плакав і питав, чому їх не пускають ці дядьки з собаками та зброєю. Тим часом гроші закінчувалися, а надії потрапити на той бік залишалося менше.
“Що б я робила, якби не пустили? Пробувала б, поки не закінчаться гроші. До останньої б копійки пробувала. Овлур по ночах чув, як я плачу, і мене заспокоював — казав, що у нас все обов’язково рано чи пізно вийде”.
Вийшло з тринадцятого разу.
А далі були табори для біженців. Тобто, вони не закінчились — Наджат з Овлуром і зараз живуть у такому таборі. На умови, каже, гріх скаржитися — Овлур ходить у школу і його ніхто не відбирає.
У Польщі, як і в Бресті, теж намагаються не привертати зайвої уваги. Наджат не носить хустку, і чеченською вони з Овлуром не говорять. Можна легко сплутати з польською сім’єю.
“Вчора на зупинці до нас підійшла одна чеченка в хіджабі, сіла поруч і привіталась чеченською. А на зупинці сиділа ще полячка. Каже: "Як вам тут, у Польщі, подобається?" "Подобається", - відповідаю. А вона: "От ви сидите і говорите своєю мовою, але я ж не знаю, раптом, ви мене обговорюєте. Якщо тут живете, говоріть польською". Я спочатку хотіла їй сказати: "А ваше діло яке?" А потім передумала, нам ще їхати разом”, — згадує Наджат.
Табір, у якому вони зараз живуть, дерев’яний, тому буває холодно — опалення дали тільки ось днями, а до того дитина спала в шапці, куртці та під двома ковдрами. Дозволу на роботу в Наджат немає, і їм на двох дають 410 злотих на місяць — це як два штрафи за безквитковий проїзд у трамваї.
Донька закінчила школу та медичний коледж. Далі їй вчитися заборонили.
“Вона в мене дуже гарно співає, ходила в музичну школу і навіть кілька пісень записала. Але тепер вона дівчина на виданні, таким не можна займатись. І вчитись теж не можна. І працювати. Тільки вдома сидіти”, — каже Наджат. Донька сама виходить на зв’язок. Раз на чотири місяці дзвонить з різних номерів і ніколи не ділиться проблемами.
За рік вона вже змінила десять номерів — каже, їй блокують картку, бо забуває поповнити рахунок. Наджат в це не вірить і думає, що її так карають за мамину втечу.
Овлур якось спитав: мам, а вона може жити з нами? Наджат відповіла, що теоретично так, може втекти, якщо захоче спробувати. Тоді він на радощах у школі всім розповів, що до нього приїжджає сестра.
“Чого ти до нас не втечеш?” — одного разу спитав її телефоном прямо. Дівчина не відповіла і перевела тему. “Я її розумію, вона боїться. Я наважилась, коли була вдвічі старша. Я взагалі не знаю, що в неї там відбувається”, — каже Наджат.
Вона не вимикає звук на телефоні. Кожен дзвінок з невідомого номера — це надія.
А ще Наджат з острахом щоразу відкриває листи з судів. Їй відмовляють у статусі біженки. Тоді вона оскаржує рішення в суді. Потім їй знову відмовляють, і вона знову оскаржує. Але так не може тривати вічно: їй або дадуть нарешті цей статус, або накажуть залишити територію Польщі. Новина про депортацію прийде в одному з конвертів.
Польський уряд неодноразово пояснював свою позицію: чеченські шукачі притулку — це економічні мігранти, війни в Чечні немає, тому про статус біженців для них годі говорити. А в серпні 2016 року міністр внутрішніх справ Польщі Маріуш Блащак заявив: щоб захистити Європу від тероризму, Польща не прийматиме біженців із Чечні — вони становлять загрозу національній безпеці.
Причину першої відмови Наджат обгрунтували так: “У вас є Кадиров і все добре”.
Матеріал створено в рамках програми ГО “Львівський медіафорум”.
За підтримки Visegrad Fund
Ілюстрації створені художницею Мар'яною Микитюк спеціально до цього тексту на замовлення LB.ua.