ГлавнаяОбществоЖизнь

"Ми можемо тільки сподіватися, що наше виховання матиме якийсь сенс в майбутньому"

Вчена і популяризаторка науки Руслана Радчук вже 20 років живе у Німеччині. Вона молекулярний біолог і генетичний інженер рослин. До недавніх пір була науковою співробітницею Інституту генетики культурних рослин у Гатерслебені, де досліджувала генетичні механізми розвитку насіння пшениці. Але місяць тому вона «кинула всі свої поля і пробірки» і навіть прийняту на розгляд журналом Science статтю заради вчителювання у місцевій приватній школі.

Раніше за шкільною освітою в Німеччині Руслана Радчук спостерігала з батьківської позиції, вона – мати двох дітей. Тепер має змогу бачити її зсередини в якості вчительки математики 6-9 класів і фізики для 6 класів. Новий вчительський досвід Руслана розкладає з науковою педантичністю.

Руслана Радчук
Фото: maidan.org.ua
Руслана Радчук

Чому ви зробили крок з науки в освіту, і чи отримуєте те, на що розраховували?

Отримую навіть більше. Робота в школі – це взаємодія з людьми, з дітьми, коли ти маєш змогу спостерігати результат. Я бачу, як діти формуються, чогось досягають, можуть трохи більше, ніж вчора. Це казковий ефект. Власне, це те, що я робила в саду, працюючи науковцем. Нас в інституті всі питали, навіщо ми вирощуємо квіти. Тому що це якраз той випадок, коли ти маєш змогу спостерігати плоди своєї праці. Адже в науці можна роками працювати і мати негативний результат або жодного результату, допоки врешті-решт ти побачиш, що знайшов щось нове. Якщо пощастить, але ж може і не пощастити. Викладацька робота зараз дає мені те, що не завжди і точно не одразу може принести наука. В інституті я залишаюсь гостьовим співробітником.

Це не перший мій досвід спілкування з дітьми. Я чотири роки треную дитячу групу з карате. І, мабуть, ще чотири роки тому я б не була така впевнена, що зможу вчителювати. Але ж якщо я змогла дати раду двом десяткам маленьких і старших дітей на тренуваннях, то впораюсь і в класі.

Аби отримати можливість працювати в школі, ви багато що мали зробити, зокрема, пройти навчання з педагогіки. Які ідеї вам як майбутньому педагогу намагалися передати?

Дві найважливіші речі я винесла з того навчання. По-перше, це те, що педагогіка не зовсім наука. Так, це важлива галузь освіти, але треба розуміти, що результат дії зараз – навчання або виховання – неочевидний до кінця в майбутньому. Прямий причинно-наслідковий зв’язок зник, і це трапилось фактично в наше покоління, оскільки діти почали випереджати нас у знаннях. Я говорю про загальну людську популяцію. Наші діти навчаються використовувати гаджети раніше, ніж це робимо ми, їхні батьки. Тобто ми можемо тільки сподіватися, що наші дії і виховання будуть мати якійсь сенс в майбутньому, тому що довкілля, соціальне середовище, в якому дитина росте, змінюються занадто швидко.

Коли я вчилась у 1980-ті роки в школі, ніхто навіть уявити не міг, що Україна буде незалежною, або що буде війна з Росією, або що з’являться смартфони. Навіть у найсміливіших фантазіях ми не могли передбачити середовище, в якому зараз існуємо. А виховати людину, яка б пасувала до умов, що ще не створилися, дуже важко.

Ми завжди будемо відставати.

Це основна думка, яку нам намагались донести, аби ми не створювали собі зайвих міфів, що може насправді педагогіка. А загалом сучасна німецька педагогіка відмела післявоєнні авторитарні методи виховання і повернулася до ідей Вільгельма фон Гумбольдта, які, як на мене, перегукуються з ідеями Григорія Сковороди. Дитину не потрібно готувати до чогось спеціального, натомість треба шукати, до чого в неї є здібності, і розвивати їх якомога гармонійніше.

Урок у криворізькій загальноосвітній школі №114
Фото: euroclubs.org.ua
Урок у криворізькій загальноосвітній школі №114

По-друге, нам казали, що треба серйозно замислитися над поняттям конвертації знань – у гроші, в соціальні навички, культурні навички. Конвертація знань у суспільстві – це те, на чому базуються сучасні педагогічні погляди. Скільки мають батьки інвестувати в дитину, щоб вона мала шанс на достойне життя? Чи насправді нам варто вкладати якісь величезні гроші в репетиторів, чи нам треба вкладати в те, щоб дитина була щасливою?

І яка відповідь на це питання?

Суспільство повинно саме визначати, які в нього цінності, і слідкувати за тим, де відбувається їх девальвація. Наприклад, якщо цінність – бути гармонійною людиною, то можливо не треба вкладати величезні ресурси в якесь непотрібне псевдонавчання або отримання псевдозвань і псевдодипломів.

У Німеччині державна шкільна освіта безкоштовна для всіх.

І шкільна, і університетська. Навіть коли ми говоримо про приватні школи, це не означає, що батьки платять 100% за навчання дитини в школі. Держава також доплачує закладу певну суму за те, що школа пройшла сертифікацію та відповідає стандартам державної освіти. Для батьків приватна школа коштує навіть за українськими мірками символічну суму. Можливо, 100 євро на місяць.

«Загальна атмосфера така: або ти вчишся, або вилітаєш»

Що ви думаєте про шкільну освіту в Німеччині як мама, чиї діти навчалися в школі?

По-перше, треба розуміти, що школи дуже різні. У випускних класах мої діти ходили в школу найвищого рівня – гімназію, закінчення якої дає можливість вступити до вищого навчального закладу. В чомусь я була солідарна зі школою, в чомусь – з дітьми. Що мені справді подобалось, так це дуже високий рівень викладання. Я би зараз не ризикнула наскоком взятися за викладання будь-якого предмету, включаючи біологію, на рівні випускного класу. Це високі вимоги. І діти серйозно до цього ставляться.

З іншого боку, це дуже жорстка школа. Якщо дитина на встигає, то її холоднокровно викидають. Ніхто нікого не тягне ні за які гроші, і жодне репетиторство не допоможе. Загальна атмосфера така: або ти вчишся, або вилітаєш. Ніхто не буде шукати до тебе індивідуальний підхід. 

Проте гімназія дає опцію спробувати ще раз. Якщо за рік ти не впорався, то можна повторити спробу. У нас залишитись на другий рік вважалось ганьбою, а тут це – можливість покращити свій рівень.

До фінішу з тих, хто навчається у випускних класах, доходить третина. А, наприклад, з початкової шкільної групи, в якій навчався мій син, дійшов тільки він один. З двадцяти дітей. Це дуже жорстка школа, там немає розслабленої атмосфери.

Учні старших класів перед екзаменом Abitur, Німеччина
Фото: thestar.com
Учні старших класів перед екзаменом Abitur, Німеччина

У чому ви були солідарні з дітьми?

Я навіть не знаю, чи це мінус, але у процесі навчання вчителі тримають відчутну дистанцію, вони мало хвалять учнів. Мабуть це відповідає загальнонімецькому менталітету. Якщо робота дуже добре зроблена, то це сприймається як щось нормальне, як таке, що не потребує додаткових слів похвали. Може хтось з вчителів іноді скаже: «Ти гарно зробив», але не «ти – молодець». Якщо ж є якісь помарки, то вони нещадно критикують.

Гімназія сильно дистанціюється від такого поняття, як виховання. Тобто все, що відбувається поза стінами школи, їх не цікавить і не хвилює. Вони уявляють свої межі, і за ці межі не виходять. Чи це негативно, чи позитивно, мені важко сказати. Але в цілому якось холодніше у порівнянні з нашою школою. У своїй школі я була як удома. А тут ти відучився, пішов, і тема закрита.

А як в гімназії організоване навчання?

У старших класах вже немає такого поняття як клас. Точніше, формально він ще існує, але в кожної дитини свій набір предметів, які вона обрала. 5-6 дисциплін, які вона вивчає поглиблено. Все це дуже сильно нагадує викладання в університетах. Деякі предмети просто начитують. Крім того, є багато тестів, самостійної роботи, але разом з тим і творчої, і групової. Випускний клас, наприклад, має писати велику фахову роботу. Мені здається, що це те, чим мали би бути наші реферати. В учнів довгі консультації з менторами, аби добре сформулювати тему роботи. У відповідності до теми школа пропонує дітям тижневу подорож. Ті, хто пише щось по мистецтву, їздили цього року на північ на море. Для тих, хто готує роботу по літературі, була екскурсія до Відня. Моя донька, яка пише тему англійською мовою по екологічному забрудненню Лондона, їздила з групою в Лондон.

Над темою вони працювали майже рік. Це глибоке наукове опрацювання, до якого серйозно ставляться і діти, і вчителі. І завдання не тільки в тому, щоб діти навчилися висвітлювати певну проблему, а щоб вони протягом року займались однією задачею. Це зовсім інший тип завдань, не «швидко зробив і забув». А взагалі є дуже багато різних форматів роботи з учнями, в залежності від того, що вигадав вчитель.

Приватна школа автоматично означає кращий рівень навчання, чи різниці у викладанні порівняно з державними немає?

У Німеччині все дуже залежить від конкретної землі. Немає загального міністерства освіти, тож освіта – це земельна справа. Уявіть, якби в кожній області України були свої міністерства освіти, свої програми, школи. В залежності від землі спостерігаються різні тенденції. І в Баварії, наприклад, приватна школа трошки багатша. У тому регіоні, де живу я, немає такого, що приватний заклад обов’язково кращий. Можливо, навіть в чомусь вони гірші, оскільки приватні школи намагаються експериментувати, дуже часто з неочевидним результатом.

Руслана Радчук
Фото: Школа журналістики УКУ
Руслана Радчук

«Ніяких тачскрінів, ніяких тачпедів, просто дошка і крейда»

Як би ви описали школу, в якій викладаєте?

Вона страшенно цікава і експериментальна. Але мені здається, що пересічний українець був би розчарований, якби побачив нашу будівлю, обладнання. Воно доволі скромне. Бо більші гроші інвестуються в подорожі, в терапевтичні практики, приміром, дітям влаштовують прогулянки на конях. У нас є фермерське господарство, закладений садок, де учні працюють, є мистецький будиночок, де займаються танцями, роблять театральні постановки. На це спрямовують більше грошей, ніж на якісь телевізори, у нас їх немає. Крім того, діє заборона мобільних телефонів на території школи. Ніяких тачскрінів, ніяких тачпедів, просто дошка і крейда.

В чому ще проявляється експериментальність школи?

Вона дуже відрізняється від інших шкіл. Створили її близько 15 років тому. І зробили це батьки, які вирішили, що для своїх дітей хотіли б трошки іншої системи – менше оцінок, менше дидактики, більше заохочення, неформальності, аби діти не відчували той тиск «ой, це школа, до дошки викличуть». Діти, до речі, звертаються до вчителя на ти і по імені. Мета – навчання через задоволення.

Все починалось в маленькому приміщенні, але батьки були такі завзяті, що через десять років викупили приміщення старої школи, відремонтували його. І створили тут дійсно дуже сімейну атмосферу. Це невелика школа десь на 500 дітей. Але треба розуміти, що діти ідуть сюди спочатку в ясла, потім в садочок, потім в школу, і все це існує під одним дахом. До того ж це інклюзивна школа. Тут навчаються діти з особливими освітніми потребами, діти з інвалідністю. Вони інтегровані у навчальний процес. Я спостерігала, як діти дуже легко і невимушено спілкуються з тими, кого в нашому суспільстві традиційно виносять за дужки. Вони самі шукають підходи до своїх однолітків і намагаються залучити їх у гру чи навчання. І виходить це дуже природньо. У школі невеликі класи, і на уроках присутній соціальний педагог для підтримки фахового вчителя. Загалом я би сказала, що для вчителя створені тепличні умови, тому що приємний колектив, приємні діти і приємна атмосфера. Але яка б приватна школа не була, і яка б розслаблена атмосфера в ній не панувала, все одно вона має відповідати державним стандартам, і екзамени її учні здають на рівні з усіма.

В Україні подібних альтернативних шкіл, створених батьками, більшає, саме через незадоволення існуючою системою шкільної освіти. Німецькі батьки переважно задоволені тим, що їм пропонує держава у сфері освіти, чи ні?

Звісно тут є певне незадоволення. Понад те, якщо в землях міняється партія після виборів, то вони перекроюють перш за все освіту. Наприклад, коли син ішов до школи, то боронь Боже, щоб дитина вміла читати і писати. Це вони вчились робити в першому класі. Брали спеціальні коробочки з-під цукерок, засипали піском і малювали літери пальцем на піску. Через чотири роки прийшла нова партія, і вимоги змінилися на протилежні. Тому коли до школи йшла моя донька, то дитина вже мала вміти читати. Для цього організовували підготовчий рік до школи. Такі зміни трохи нервують батьків. І багато хто намагається знайти альтернативні школи, які пишним цвітом цвітуть – вальдофрські, монтессорі, християнські, найрізноманітніші.

Фото: facebook/Ruslana Radchuk

Чому ви стали викладачем саме фізики та математики, а не біології?

Це був випадок. У них величезний дефіцит вчителів, особливо цих напрямків. Мені сказали: «Ти науковець, і скоріше за все в математиці розбираєшся». Така ось проста була мотивація школи. З математикою трапилось так: я уявила свої межі і сказала «ок», до цього моменту я можу, а далі – це виходить за межі моєї компетенції. За викладання фізики взялась, бо це суцільні експерименти, і мені цікаво. Але насправді, якби у мене був вибір, то я би обрала біологію, в яку закохана.

Чому є дефіцит учителів?

Я це питання глибоко не вивчала, і переді мною не лежать дані статистики за останні 20 років. Але у мене таке відчуття, що земля економила на освіті вчителів з певними намірами. Вони сподівалися, що той дефіцит, який виникне, забере з ринку безробітних. Але цього не трапилось. Зараз політики розводять руками: «Ми прорахувалися». Бо відбувається міграція населення всередині самої Німеччини, трапляються демографічні ями, ось і утворився дефіцит.

«Любов і власний приклад – єдине, що може дати дітям дорослий»

Як проходять ваші уроки з математики та фізики?

Власний досвід я тільки збираю і багато в чому користуюсь досвідом колег. Урок фізики для шостого класу має концепцію експериментаріуму. Наприклад, по темі «Оптика» підготовлені десять експериментів, вони відсортовані по коробках, до кожного є опис. Дитина має дістати з коробки опис експерименту (що вона має зробити, що має зрозуміти, на які питання відповісти) і повністю відтворити експеримент, а потім заповнити протокол. Це такий урок самостійної роботи, і таким чином дитина сама намагається збагнути, до чого цей експеримент, що він показує, що ми маємо дізнатися з нього. Наступного уроку діти міняються коробками, і так за десять тижнів проходять всі десять експериментів. Після цього вчитель проводить тест. Можливо, я зроблю ще підсумковий урок, щоб нагадати і структурувати матеріал.

Яка ваша роль на такому уроці?

По суті, я – модератор. Дивлюсь, у кого які питання виникають, допомагаю конструювати експеримент, контролюю, як він виконується. А от математика то інша справа.

Урок математики ми починаємо з розминки на 15 хвилин. Вирішуємо завдання на попередні теми, які пов’язані з повторенням матеріалу, можливо навіть попередніх років. Діти тихенько працюють, потім ми всі разом дивимося правильні відповіді. Якщо бачу, що якась задачка викликала в групі труднощі, то пояснюю її окремо. Після цього ми вже працюємо над темою уроку – або починаємо нову, або продовжуємо попередню. При цьому я намагаюсь диференціювати клас. Діти, які йдуть повільніше, мають свої завдання, і я з ними окремо працюю. Сильнішим я намагаюсь дати якісь складніші завдання або пояснюю щось наперед. 

Фото: facebook/Ruslana Radchuk

Моя мета як вчителя, не відлякуючи дітей, у доволі неформальній обстановці, дати матеріал настільки повно, наскільки це можливо. Оцінки звісно є, але точно не несуть функції залякування. Оцінка – це замір знань. Коли будинок знань з якоїсь теми побудовано, ми можемо подивитися, наскільки він вдався.

Нещодавно, наприклад, ви побачили, що учні мають проблеми з переводом дробів у десяткові і навпаки. У нас, до речі, при складанні ЗНО з математики майже половина випускників не змогли скоротити дріб. У чому може бути причина?

Важко сказати. Сьогодні я протестувала ці проблеми з дробами на доньці. Вона зараз навчається у випускному класі гімназії, з математики у неї максимальна кількість балів, і вона планує продовжувати навчатися математиці далі у ВНЗ. Але вона також не змогла перевести десяткові дроби у звичайні і навпаки. Коли я запитала, а що ж вона робить, якщо потрібно перевести, то донька відповіла: «На калькуляторі є кнопочка, я можу показати». Це наштовхує на думку, що є якась методична помилка і у викладанні, і в дидактиці. Вони, до речі, у Німеччині суттєво відрізняються від наших. Деякі випадки місцеві вчителі з якихось причин не розглядають взагалі, а в деяких темах навпаки просуваються глибше і серйозніше.

Як вам допомагає власний шкільний досвід з огляду на це?

У мої шкільні роки все дуже залежало від учителя. Від декого я нічого не взяла, а ось вчителі з математики і біології методично і натхненно опрацьовували з нами матеріал. Тож від них я взяла не тільки знання, а й деякі методики навчання. Приміром, повторювання, в якомусь сенсі заучування і автоматизація. Зараз у навчанні дітей я дотримуюсь такої стратегії: ми спочатку розбираємо, чому саме так. Приміром, біноміальні формули. Чому вони так влаштовані, чому саме так розкриваємо дужки на прикладі розрахунку площі квадратів або прямокутників. Але коли ми зрозуміли, чому так, далі треба довести знання до автоматизму. Воно має бути на такому рівні, що дитина дивиться на формулу і інтуїтивно відчуває, що там може бути далі. Для подальшого швидкого ходу роботи найпростіші речі потрібно автоматизувати.

Ви кажете, що фізика – це суцільний експериментаріум. Наскільки такий формат успішний з вашої точки зору?

Я ще цього не знаю. Зараз я проводжу власний експеримент. Одній половині класу дала можливість самим експериментувати, а другій половині класу начитую один експеримент за урок. Ми проходимо тему, вивчаємо основні терміни, проводимо експеримент, робимо висновки. Тож відповідь на запитання я зможу дати десь за півроку, коли проаналізую обидві методики. Поки що все виглядає досить хаотично, оскільки спочатку треба поставити дітям рамки, навчити самостійно працювати, показати, які вимоги. І ось такими маленькими кроками ми рухаємось вперед. Побачимо, що з того вийде.

Фото: facebook/KMDS

З ваших розповідей складається враження, що вчитель дуже вільний у способах і форматах викладання.

Абсолютно нічого не зарегульовано, і вчитель справді дуже вільний не тільки у приватній, а й у державній школі. Програма як така є, але дається вона на два роки – 5-6 класи, 7-8 класи, 9-10 класи. За ці два роки треба пройти певні теми, в будь-якій послідовності, можна повторювати, можна ні. Рамки задані, але вони дуже розмиті. І сама програма принаймні до абітурієнтського рівня доволі розслаблена. Вчителі не пишуть плани, в них немає перевірок, контрольні і тести вони вигадують самі. І як не дивно, все це працює.

А наскільки важливі підручники в житті учня і вчителя?

Немає таких підручників, які б на 100% відповідали програмі, тому що вчитель сам собі вирішує, що читати. Підручник використовується таким чином – тут ми читаємо, тут не читаємо, це можна перегорнуть, а ось вам листочок-роздруківка, в якому краще написано. Школа підручники видає, але діти їх майже ніколи не відкривають і ніколи не носять на уроки. Так було у моїх дітей.

У школі, в якій працюю я, батьки купують підручники, тому вчителі намагаються використовувати їх у роботі. Я використовую певною мірою, щоб показати типові вправи, приклади, і у потрібній мені послідовності, а завдання, які діти роблять вдома, переважно вигадую з голови.

Яка політика з приводу домашніх завдань?

У нашій школі буває по-різному. Є дисципліни, де дітей не сильно завантажують. Тим паче це школа цілого дня, і діти знаходяться в ній до 15 години. Майже кожна дитина до того ж відвідує якісь студії – спорт, музичну школу, шахи. Відповідно, вчителі намагаються розвантажити учнів там, де це можливо, і не давати непотрібних завдань. Я даю домашні завдання, більше того, поки я встановлюю рамки, то я можу налякати, що якщо не приніс тричі домашнє завдання,то буде погана оцінка. Хоча ще жодного разу я не реалізувала свої погрози. Це ніякий не вихід змушувати їх щось робити. Треба заохотити так, щоб діти захотіли самі. Я вже бачила, як це працює. Наприклад, коли говорила, що наступного тижня пишемо тест по темі, яку вивчили, то вони бігали за мною із проханням - дай нам все, що треба, щоб ми гарно підготувалися до тесту. Відповідно, я подумала, що буду міняти свій підхід до домашніх завдань.

Мені подобається те, що діти до всього виконують ще й річну роботу. Хтось, наприклад, реконструює порцелянову ляльку. Але не просто реконструює, а реконструює саму технологію саморобного порцеляну. І для цього дитина находить контакти виробників порцеляни, старовинні рецепти тої порцеляни, складові частини, старі ляльки. Це дуже цікавий підхід.

Турнір з шахів серед школярів, Гамбург, Німеччина
Фото: EPA/UPG
Турнір з шахів серед школярів, Гамбург, Німеччина

Наскільки велика мотивація у учнів до навчання?

У цій школі я бачу вищу мотивацію, але як науковець не можу цього стверджувати, бо мого власного досвіду недостатньо. Мені хотілося б дочекатися, коли ця школа випустить перших випускників гімназіального рівня, щоб оцінити, чи вистачило їм мотивації до навчання.

Коли ви йшли до школи, у вас були стереотипи, які вам вже вдалося подолати?

Напевне, найсильніше моє враження і досвід у тому, що інклюзивна освіта не просто може працювати, вона життєво необхідна суспільству. Діти, що відстають у навчанні, діти з інвалідністю повинні бути у звичайних школах. І вчитель може інтегрувати їх у навчальний процес, але, звісно, за двох умов. Класи мають бути маленькими, і має бути допоміжний вчитель. За інших умов гарна справа перетвориться на профанацію. Для здорового суспільства інклюзія – це дуже сильні відчуття. Я спостерігаю набагато розслабленіше дитяче суспільство. У ньому немає вигнанців, немає тих, кого недолюблюють або вважають дурниками. Діти ростуть з усвідомленням, що всі різні, в усіх різні потреби, різні сильні та слабкі сторони. І насправді можливо створити таке ком’юніті, де це буде вважатися нормальним.

А друге, я вчуся і в дітей так само. Отримую від них фідбек у кінці кожного уроку: сьогодні ти це добре пояснила, а це не дуже, а тут краще не викликай до дошки, ми попрацюємо інакше, бо нам цей метод сподобався. Вони це кажуть відкрито, не боячись, що матиму на них зуба. 

Вони можуть критикувати. Приміром, кажуть: «Ти мало звертала увагу на те, що хлопці шуміли», або «Давай ще попрацюємо над цими завданнями».

Ви спонукаєте їх до такої комунікації?

Заохочую. Кожного разу я приходжу до дітей з цікавістю, і вони нормально зі мною спілкуються, вони відкриті. Любов і власний приклад – єдине, що може дати дітям дорослий. Це найголовніше, що я взяла з педагогіки і з приводу чого досі не змінила свою думку.

Елена Струк, журналист
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter