Припустимо, що видання Константинополем Томосу про автокефалію — це дійсно «втручання» однієї Помісної Церкви у справи другої. Але навіть якщо це так, то невже реакцією на таке «втручання» має стати ще одна «світова» схизма? «Відповідь має бути адекватною загрозі», — скажуть фахівці з церковної політики. Але навіть у шахах фігури ходять своїми траєкторіями не самовільно, а лише в тих випадках, коли на те є воля шахіста. Кінь — буквою «Г» (або латинською L), а ферзь — на будь-яке число вільних полів у будь-якому напрямку по прямій. Але жоден хід не робиться сам по собі. Причому як у спорті (шахах), так і в церковному житті (точніше, церковній політиці).
У лютому 1996 року Московський Патріархат вже переривав молитовне спілкування з Константинополем. 23 лютого, здійснюючи Божественну Літургію з нагоди своїх іменин, Патріарх Алексій під час поминання Глав усіх Помісних Церков навмисно пропустив ім'я Вселенського Патріарха Варфоломія. Тоді це було відповіддю Москви на «естонську кризу», тобто на прийняття до юрисдикції Константинополя парафій в Естонії. Своєю чергою, Константинополь розсудливо утримався від симетричної відповіді, й ім'я Патріарха Алексія продовжувало згадуватися в належних випадках. Розрив виявився одностороннім. А 16 травня 1996 року спілкування було відновлено і з боку Москви, яка на той час домоглася від Константинополя певних поступок. Конфлікт було вичерпано. Але провідні православні богослови світу, зокрема єпископ Калліст (Уер), вже тоді попередили церковну спільноту: не можна розривати спілкування з причини, що не стосується питань віри і догми, і не можна використовувати загрозу (або реальність) розриву літургійного спілкування як спосіб тиску.
Згідно з Євангелієм, одна церковна громада повинна керуватися у відносинах з іншою церковною громадою законом любові. Але заявивши про свою «неминучу» готовність розірвати стосунки, Москва, на жаль, демонструє сьогодні інший, відмінний від парадоксальної Євангельської логіки, закон. Той самий закон «князів» і «вельмож», про недосконалість і порочність якого попереджав Свою Церкву Христос.
Автокефалія — це не розкол, не відмова від православного віровчення і традиції. Це канонічна норма буття Православної Церкви. Але якщо автокефалія — це норма, то чому становище Української Церкви має бути ненормальним? Символ віри свідчить про те, що Церква єдина. Але в лоні цієї єдиної Церкви існує сьогодні 14 адміністративно незалежних (автокефальних) Помісних Церков. Так чому серед цих Помісних Церков не може з'явитися ще одна рівноправна Церква-Сестра — Українська? Чому давня Київська Церква не гідна стати автокефальною, подібно до Церков Грузії, Сербії, Болгарії, Румунії?
І чому через нас, церковних ієрархів, які вже чверть століття не можуть знайти спосіб зцілити церковне роз'єднання в нашій країні, мають страждати мільйони українських православних християн, які перебувають сьогодні поза юрисдикцією Московського Патріархату? Чому повинні носити образливе прізвисько «розкольників» мільйони моїх співвітчизників? Чому ми, ієрархи і священики канонічної УПЦ, з одного боку, стверджуємо, що таїнства, здійснені поза нашою юрисдикцією, «безблагодатні», а з другого — по суті змирилися з існуючим становищем. Обмежившись традиційними твердженнями про те, що «розкол потрібно подолати», а «розкольники повинні покаятися». Й водночас, не висуваючи єдиної реалістичної (тобто прийнятної для іншої сторони) пропозиції: відновити церковну єдність на базі канонічної автокефалії.
Я усвідомлюю, що ідея відповісти «світовою схизмою» на «автокефальне» рішення Константинополя належить не митрополиту Іларіону. Розумію й те, що в сучасній Росії повною свободою самовизначення з українського питання не володіє і сам Патріарх, якого підштовхує до певних рішень світська влада. І все ж... Чому сьогодні Російська Церква, і навіть ширше — російська самосвідомість, настільки болісно сприймають проблеми української автокефалії? Причин тут може бути кілька: бажання залишатися «мегацерквою», імперські стереотипи, протистояння сучасної Росії західному світу; російсько-українська війна; агресивна медійна політика РФ і, насамкінець... сакральна географія.
Я вже цитував у одній зі своїх статей слова Патріарха Московського і всієї Русі Кирила: «Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії». Отже, автокефалія Української Церкви, з точки зору Предстоятеля РПЦ, неможлива, оскільки в разі її проголошення поза «канонічною територією» Російської Православної Церкви залишається древній Київ. Блаженніший Митрополит Володимир навчив мене з належною шаною ставиться до високого патріаршого сану. Але я не можу погодитися з цим твердженням Патріарха Московського, бо з нього випливає, що церковне життя в Україні має будуватися не відповідно до інтересів місцевої християнської громади, а відповідно до російських історіософських концепцій. Тим паче, що саме за допомогою подібної історіософії лідер російської держави 2014 року намагався знайти «сакральне» виправдання анексії Криму у своїй промові до Федеральних зборів РФ. «Для Росії Крим, давня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення, так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та іудаїзм», — заявив тоді Володимир Путін.
Росія не хоче вести свою державну історію від суздальського князя-сепаратиста Андрія, якого ще Ключевський назвав першим великоросом, що вийшов на історичну сцену. Більш почесною для Росії виглядає інша «генеалогія» її державності — від стародавніх Києва і Херсонеса. Але щоби вибудувати історичну спадкоємність від Київської Русі, Росія не може сьогодні, як колись, обмежитися традиційною базою «доказів», якими користувалися ще дореволюційні російські історики: посиланням на династичні зв'язки, історичну легенду про переселення древніх «південних племен» на Північ тощо. Тут потрібен інший, більш актуальний і відчутний «доказ». А саме перебування в юрисдикції Московського патріаршого центру давньої Київської Церкви.
БОРОТЬБА ЗА КИЇВСЬКУ СПАДЩИНУ
Сучасна Росія намагається стати «православним Іраном», — іронізують над нинішнім ізоляціоністським курсом Кремля американські політологи. Але навіщо тоді сучасній Росії, що декларує євразійський курс, Київ, який орієнтується на Європу? Володимиру Путіну мають бути прекрасно відомі слова Петра І про український народ: «малоросійський народ» подібний до бджоли — він може приносити Російській державі «кращий розумовий мед», а може, якщо зазіхнути на його свободу, і боляче жалити. Епоха українського «меду» для Росії вже явно закінчилася. Залишається зворотна сторона «бджолиної» української душі — жало... Так навіщо ж вперто тягнути «назад, до імперії» народ, який вже неодноразово — на початку 1990-х, а також у 2004-му і 2014 році — продемонстрував, що не бажає розділити з Росією історичну долю?
Борючись за Україну, нинішня Росія б'ється не за своє «європейське коріння». Хоча б тому, що це тепер у Москві явно не в тренді. «Росія — це західно-східна країна-полукровка», — необачно розкрив нещодавно один із секретів російської ментальності помічник президента РФ Владислав Сурков. Опинившись у «геополітичній самотності», Росія не полишила імперську мрію. Понад те, ця «самотність» лише посилила бажання Російської держави повернути собі колишню (радянську) велич. І тут долі Українського (як, утім, і Російського) православ'я стають заручниками геополітичних концепцій та ігрищ. «У РПЦ вважають, що ключем до розуміння всіх процесів, що відбуваються, як і раніше залишається концепція Росії як імперії і, відповідно, Російської православної церкви як церкви імперії», — пише Сергій Чапнін.
Чи має шанс Росія знову відбутися як імперська держава? Мені важко відповісти на це запитання, оскільки я погано орієнтуюся в тенетах євразійської політики. Але як український церковний ієрарх і громадянин незалежної України можу стверджувати таке: навіть якщо сучасній Росії вдасться реалізувати свій імперський проект, він не має охоплювати мою країну — країну, яка рішуче й остаточно обрала шлях самостійного розвитку.
Україна — надто поганий варіант для поглинання. І справа навіть не в тому, що, розв'язавши широкомасштабну війну, Росія опиниться в повній ізоляції від світової спільноти. Набагато важливішим є інший фактор: внаслідок розв'язаної Росією гібридної війни український народ об'єднався і готовий сьогодні захищати свою свободу зі зброєю в руках. Ситуація, здавалося б, очевидна. Але Росія ніби загіпнотизована «українським питанням». Україна вже давно перетворилася на джерело сталого головного болю для Росії, економіка якої сьогодні змушена платити заявлену США «високу ціну» за анексію Криму і військову допомогу «ДНР-ЛНР». Але російська політична еліта, на превеликий жаль, досі не готова тверезо поглянути на речі, переключивши увагу від боротьби з колишньою колонією на рішення проблем свого народу і держави.
У чому ж причина цього буквально ірраціонального бажання Кремля знову підпорядкувати собі колишню республіку СРСР? Мотиви політичних рішень розкриває драматичний церковний конфлікт між Москвою і тією частиною Української Церкви, яка прагне сьогодні повної канонічної незалежності (автокефалії). Наважуюся припустити, що і існування незалежної української держави, і автокефалія Української Церкви набагато простіше сприймалися б російською самосвідомістю, якби... державний і церковний центр України знаходився у Львові, Харкові чи будь-якому іншому місті нашої країни. Але тільки не в Києві — цьому стародавньому центрі Київської Русі.
Кожна імперія заднім числом намагається приписати собі найпочесніше походження (в ідеалі — від Адама і Єви або хоча б від синів Ноя). Не була винятком і Москва, яка в особі своїх книжників приписала собі і походження від Яфета, і хрестителя Русі київського князя Володимира... Кому належить Київська спадщина? Здавалося б, відповідь очевидна. Патріархи Московські дійсно походять від Митрополитів Київських і всієї Русі (згадаємо, що Першоієрархи Руської Церкви іменувалися Митрополитами Київськими аж до 1461 року, тобто протягом понад 160 років після того, як Київські Митрополити покинули своє кафедральне місто, втікши на північ). А історію російської літератури і поезії — аж до російськомовних прозаїків-постмодерністів — неможливо зрозуміти, залишивши за дужками історію літератури Київської Русі. Але хоч як би хотілося Росії заявити себе ексклюзивною історичною наступницею Київської Русі, це неможливо доти, доки стародавня столиця Русі — Київ — перебуває поза російською юрисдикцією.
Святість стародавнього Києва «розчинилася» у святості Володимира і Москви, вважали ідеологи Московії. Але древній Київ, хоч як би того хотілося його північним сусідам, не «канув під воду», подібно до міфічного месіанському Кітеж-граду. Давня столиця Русі вціліла. Зберегла своє історичне ім'я та святині. І навіть у серпні 1991 року повернула собі статус столиці незалежної держави.
Господь зберіг Київ і його давні святині — Собор Святої Софії, Києво-Печерську Лавру, Кирилівську церкву і Золоті Ворота. Але російській самосвідомості нелегко прийняти цей очевидний для кожного українця факт. «Як дивно, що вона вціліла», — зауважив мій товариш з московської Семінарії, дивлячись на Софійський Собор, коли ми гуляли центром Києва. Звичайно ж, він знав — не міг не знати! — що древня кафедра Митрополитів всієї Русі стоїть на тому ж місці, що й тисячу років тому. Але на власні очі переконавшись у тому, що «Софія і древній Київ живі», мій товариш відчув щось на кшталт культурного шоку. Адже в межах москвоцентричної системи мислення, що домінує сьогодні в Російській Церкві, про Київ говорять тільки в минулому часі.
«Київ — місто минулого», — проголошує «символ віри» сучасного російського націоналізму. А те, що від нього «залишилося», — це жалюгідні культурні декорації, залишки провінційного міста Російської імперії. Більшовики недарма розглядали варіант знищення Київської Софії. Ці азіатські варвари зналися на символах. І прекрасно розуміли: доти, доки в Києві існують Софія та Києво-Печерська Лавра, це місто ніколи не перетвориться на ще одне провінційне російське (радянське) місто... Наші секулярні сучасники нехтують символами. Передусім символами сакральними, «написаними» незрозумілою їм мовою візантійської культури. Але сьогодні, як і тисячоліття тому, за ці символи ведуться війни. Київ, стародавня Київська кафедра — один з таких сакральних символів Київського спадку. Саме за цей символ, за право історичного первородства бореться сьогодні російський імперіалізм.
Проголошуючи Київський Патріархат у 1990 році, автокефальний рух поставив (можливо, навіть несвідомо) під питання всю вироблену ще московськими книжниками схему «російської історії», згідно з якою Володимиро-Московське князівство XIII–XIV століть було органічним продовженням культури і права Київської держави. Цю міфологічну теорію критикував у своїй відомій статті 1903 року ще Грушевський. Але одна справа — наукова гіпотеза, а інша — створення Помісної Церкви, яка вже титулом свого першоієрарха розвінчує міф про ексклюзивне право Росії на Київську спадщину.
Ідея Київського Патріархату шокувала російську самосвідомість. У відповідь пролунало звинувачення в «самозванстві» — історичному і канонічному. Скориставшись тим, що Київський Патріархат був заснований шляхом самопроголошення, в ситуації канонічної ізоляції від світового православ’я, — російська свідомість «затаврувала» українські претензії на Київську спадщину як історичне, культурне та церковне самозванство. Мовляв, як новозаснований інститут, який порушив канонічну традицію Православ’я, Київський Патріархат — яскрава ілюстрація того, як далеко сучасна Україна відійшла від загальних духовних традицій Київської Русі. Символічну роль зіграла тут і анафема на колишнього Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета, що стала ніби символічним прокляттям усіх претензій України на Київську спадщину.
Якою мірою були канонічно обґрунтовані заборони, накладені на колишнього Предстоятеля УПЦ? І якою мірою модерністським був автокефальний проект 1920-х років? Це теми окремої розмови, що виходить за межі цієї статті. Проте цілком зрозуміло, що законна автокефалія Київської Церкви вплине і на давній «спір про Київ». Українська Церква потрапить у загальноцерковний диптих, що формується Константинополем. А її першоієрарх (незалежно від того, в якому сані він перебуватиме) буде титулуватися за головним містом Давньої Русі — Патріарх (або Митрополит) Київський. Після чого «місту і світу» стане очевидно, що Київ не помер, а продовжує своє історичне існування. Але вже не як церковна провінція Москви, а як самостійний церковний центр. А перед сучасною Росією знову з’явиться питання, поставлене ще в 1920-х роках євразійцями: де шукати витоки російської державної та культурної традиції — на «київському заході» або на «монгольському сході»?
КИЇВСЬКА ІДЕЯ І НОВИЙ «МОГИЛЯНСЬКИЙ» ПРОЕКТ
Росія бореться за Київську спадщину, щоб уберегти імперський формат своєї державності. Але навіщо ця спадщина сучасній Україні та її Православній Церкві? Київська ідея — не подібна до почесного історичного «ордена». І навіть не спосіб наголосити на своєму давньому походженні. Як слушно підмітив Митрополит Володимир, «сама по собі, відірвана від животворящого церковного контексту, зведена до політичного гасла, київська ідея навряд чи зможе об'єднати сьогодні Україну». Сенс київської ідеї — в історичному і культурному самопізнанні. Хрестоматійним вже стало твердження російського дослідника і мислителя Георгія Федотова: Московський період в історії Російської Церкви не можна розглядати як органічне продовження Київського. Але цей вірно помічений Федотовим культурний і релігійний розрив ще не означає, що Київська спадщина повною мірою затребувана сьогодні нами: сучасною Україною і сучасною Українською Церквою.
Київська Русь була географічно значно «ширша» за сучасну українську державу. Але Україна ніколи не страждала «імперським комплексом» і не робила спроб стати імперією (хоча і спробувала в другій половині XVII століття поставити на службу інтересам українського етносу імперію Російську). У чому ж тоді сенс київської ідеї, у чому її послання сучасній Україні? Київська традиція — це виклик. Стародавній Київ і народжена ним культура були не лише «ширше», а й значною мірою «глибше» культур наступних епох. Київське християнство було унікальним духовним досвідом. Влада князя не була абсолютною. А підпорядкована Константинополю Церква не змішувалася з державою, завдяки чому користувалася свободою і навіть могла дозволити собі відкрито викривати князівську владу. Згадаємо й дві інші відмінні властивості Київського християнства. Це успадковані від Візантії традиції освіти, інтелектуалізму. І відкритість — відкритість до вселенського православ'я і християнського світу загалом.
Націоналістична замкнутість, втрата живого почуття кафолічності (універсалізму), абсолютизація форми, обряду, спроба перетворити релігію Нового Заповіту на нову систему заборон, зрощування державних і церковних структур і подальше поневолення Церкви державою. Всі ці спокуси прийдуть пізніше — у Московський і Петербурзький періоди історії Російської Церкви. Щоб відчути різницю, досить згадати про долі двох святих. Київський святий XI століття преподобний Феодосій безкарно викривав князя-узурпатора Ізяслава. А Митрополит Московський Філіп (1566–1568), який наважився викрити злочини Івана Грозного, — поплатився за це всім, що мав, включно з саном і життям. Рішенням церковного собору він був позбавлений сану, запроторений до монастиря і вбитий там Малютою Скуратовим...
Духовний досвід «другого Єрусалиму» змістовно не був затребуваний Москвою, яка обрала для себе іншу парадигму розвитку — зовнішню велич Третього Риму. Не вдалося, на жаль, зберегти повноту київського досвіду й Української Церкви. Але на Українській землі ще довго зберігатиметься властивий давньому Києву дух свободи. Дух, завдяки якому Українське православ'я разюче відрізнялося від свого московського аналога. Де була немислима, наприклад, утверджена в Україні практика виборності вищого духовенства — від настоятеля монастиря до Митрополита Київського.
Як нам повернути Українську Церкву до її джерел? Автокефалія, безумовно, не є тут панацеєю. І на другий день після видання Томосу про автокефалію Українське православ'я, на жаль, не вирішить всіх своїх численних проблем. Київські духовні школи не перетворяться на «православний Оксфорд». Сільські священики не прокинуться по-європейськи освіченими інтелектуалами. А ділки в рясах не перетворяться на жертовних волонтерів. Але канонічна, законна автокефалія, вірю, зможе вирішити головну проблему сучасного українського православ'я: подолати розкол (або, як мінімум, створити канонічні підстави для його подолання). І тим самим дасть нам можливість зосередитися на вирішенні такого найважливішого завдання, як зміна якості нашого церковного життя.
Подобається нам це чи ні, але Українське православ'я сьогодні ще за багатьма параметрами залишається православ'ям пострадянським. Ми ще надто покладаємося на авторитет форми. Ми ще не здатні прийняти виклик християнської свободи і намагаємося перекласти відповідальність за своє життя і вчинки на інших людей, наділених вищим церковним саном. Існує й інша вкрай болюча проблема, успадкована нами від радянського минулого. Ми, церковні ієрархи та духовенство, ще надто часто готові мовчати, бачачи соціальну несправедливість: необмежену владу олігархів і безправ'я бідних, принижених убогою старістю, неякісними освітою і медициною, проблемами переселенців з Донбасу і, головне, крадіжками і корупцією, що набули в нашій країні прямо-таки патологічних форм.
З Церкви пострадянської ми маємо стати Церквою справді євангельською, апостольською. Церквою, яка до кінця усвідомлює свою відповідальність за проповідь в українському суспільстві Благої вісті Христа. Готової не лише проповідувати, а й жертвувати задля успіху цієї проповіді своїми інтересами. Наприклад, відмовляючись від преференцій, пропонованих їй державою або олігархами. А ще — Церквою Київською, що спирається на вікові традиції Київського християнства. У тому числі на історично притаманну Україні традицію колегіальної (соборної) форми церковного управління.
Євангеліє — не потаємна книга, звернена до касти обраних. Блага звістка універсальна, вона звернена до «всіх і вся», до кожного народу і кожної людини.
Але шлях кожного народу до Бога унікальний, і шлях українців до Бога, тим більше під час війни, дійсно (як зауважив Петро Порошенко) "не пролягає через Москву»…
Але шлях кожного народу до Бога унікальний, і шлях українців до Бога, тим паче під час війни, дійсно (як зауважив Петро Порошенко) «не пролягає через Москву»...
Президента України сьогодні часто критикують. Зокрема за те, що він нібито втручається в церковне життя, намагаючись підпорядкувати Церкву інтересам держави. Але я вважаю такі звинувачення неправомірними. Ініціюючи процес отримання Томосу про автокефалію, глава Української держави діє сьогодні не лише в інтересах українського суспільства, а й в інтересах самої Української Церкви.
Православна Церква в Україні не може і не повинна будувати «русский мир», не може і не повинна обслуговувати ідеологію Третього Риму і гегемоністські претензії Москви. Але як Церква Христова вона не повинна обслуговувати й іншу ізоляціоністську за своєю суттю ідеологію — радикальний український націоналізм, який намагається перетворити Церкву на «колективного політрука».
Історичне завдання Українського православ'я сьогодні інше. Здобувши свободу від імперського центру і нав'язаної ним ізоляціоністської ідеології, ми маємо зосередити свої зусилля на новому «могилянському» проект. Вирішивши два завдання, які знову, як і в XVII столітті, постали перед церковною свідомістю. По-перше, модернізувати (не виходячи при цьому за межі православної традиції) Українське православ'я. А, по-друге, повернути християнські смисли сучасній європейській культурі. Або, іншими словами, стати Церквою XXI століття, Церквою, яка вийде з культурного гетто «православної» субкультури і ризикне знову, як в епоху Київської Русі або епоху Петра Могили, стати культуроутворюючим інститутом суспільства. Будучи одночасно святою і відкритою суспільству, національною і універсальною, єдиною і достатньою мірою децентралізованою, ієрархічною і соборною, що поєднує вірність традиції з готовністю говорити з нашими сучасниками зрозумілою їм мовою.
Ми живемо в епоху тотальної симуляції, коли справжнє намагається заслонити собою копія, підробка. Але ми не можемо допустити, щоб помісний «могилянський» проект став ще одним суспільним симулякром. І тут київська ідея може стати тим викликом, тим надзавданням, що допоможе нам здолати дорогу додому — стати справжньою, а не за однією лише назвою, Українською Церквою, повернутися до справжніх помісних традицій древнього Києва. «Україна — прямий нащадок славетної Київської Русі і головна спадкоємиця древньої київської спадщини», — писав Митрополит Володимир. І відразу ж уточнював: «Проте нинішнє становище, яке отримала Україна і її Церква завдяки своєму безпосередньому зв'язку з древньою київською землею, це історична прерогатива, що вимагає щоденних духовних зусиль».