Анна
Шлях до пізнання своєї родинної історії почався зі знайомства з чужою. Одного дня Євгенія зустріла свою знайому Олену, дружину львівського режисера Тараса Химича. Їхня команда якраз починала працювати над сценарієм нового фільму.
«Поїхали з нами, там жінка з УПА, в неї така цікава історія, – захоплено пропонувала Олена. – Поїхали, ми хочемо побачити цю історію твоїми очима».
Жінку з УПА звали Анна Попович. Колись її біле, як пухнаста кульбабка, волосся було чорним, а її добрі очі бачили багато зла. Все життя вона мріяла померти. Але жила, щоб комусь розповісти свою історію. Багато людей приходило до неї на інтерв’ю, але всі вони писали про те, про що хотіли писати – про знущання НКВС, про геройство УПА. Ніхто не давав їй виговоритись, дорікала старенька.
До села Залісся, в якому жила Анна Попович, година їзди від Львова. На кілька років шлях до Анни став для Євгенії найпопулярнішим маршрутом. Вони з Тарасом і Оленою регулярно привозили жінці їжу, медикаменти та слухали її історії до останнього дня її життя.
«Ми приїздили, коли вона вже не прокидалася, коли вже відходила. Сиділи коло неї. Були на похороні»., – згадує Євгенія.
Дорогою до Залісся Тарас та Олена любили розказувати історії про свої родини. Євгенія сиділа поруч в машині і відчувала їхню внутрішню силу – вони знали, хто вони є, знали, хто їхні діди. «А я хто?», – тоді вперше подумала дівчина.
«Ти стикаєшся з людьми, які достеменно знають свою родинну історію. І розумієш, що взагалі нічого не знаєш про себе. Ти як зрубане дерево. Це проблема Донбасу».
«І те, що ми маємо, є наслідком того, що люди не знають до кінця, хто вони та звідки вони. Це і Анна говорила: неосвічені люди – вони раби. З ними легко можна робити все, що завгодно», – завдяки Анні Євгенія почала вчити історію.
Фільм Тараса Химича про Анну Попович – «Жива» – вийшов в 2016 році. Але значна частина історії жінки, що характерно для кіно, залишилася поза кадром.
«З першої розмови з Анною я зрозуміла, що кількох сторінок буде замало, треба цілий роман писати, – згадує Євгенія. – Тарасові ця ідея сподобалась. Він навіть хотів, щоби книжка і фільм вийшли одночасно. Але я не вклалася в їхні терміни, я пішла далі».
Коли почалася війна на Донбасі, Євгенія зрозуміла, що в романі мають бути дві паралельні лінії – західна і східна. Тоді вона ще не знала, що доповнювати історію Анни буде її власна історія.
Батько
Розслідувати свою єдину справу, історію родини, дівчині допомагає її склад розуму – як в слідчого. Вона успадкувала його від батька, а батько – від свого батька. Вони обидва працювали прокурорами і вчились в одному інституті – старший син мусив продовжувати династію. І хотів, щоб його дочки теж отримали юридичну освіту. Але вони пішли в інші сфери. Сестра Євгенії – в спорт, вона арбітр жіночого футболу ФІФА. Євгенія – в письменництво, філологію, мови.
«Для мого батька було гіперважливо, щоб в нас з сестрою була вища освіта. Дід здобув її першим в нашій родині, тоді йому було вже за 40, тому був героєм для батька, – розповідає Євгенія. – Коли ти селянин, обробляєш землю, а потім в тебе цю землю забирають, ти розумієш, що все, що ти можеш мати – це те, що в тебе в голові, що ти можеш забрати будь-куди із собою. Для мене теж зараз важливо вчитися. Хочеться вийти з цього інформаційного гетто».
В юності батько Євгенії малював і фотографував, а його брат писав вірші, тобто, за мірками Радянського союзу, був тунеядцем. Дід влаштував його наглядачем в тюрму. Так він спився і помер.
«Вони обидва поламані, – підсумовує дівчина. – Я з родини нереалізованих творчих людей».
Батько завжди розказував своїм дочкам правду про Сталіна та Леніна, говорив, як ненавидить Радянський союз і комуністів, хоча сам був комуністом і служив Радянському союзу. Він виховував їх в патріотичному до України дусі і коли Україна стала незалежною, він наполіг, щоб у їхньому місті відкрили перший український клас. В цьому експериментальному класі і вчилась Євгенія.
Батько Євгенії живе на окупованій території, тому вже кілька років вони спілкуються виключно скайпом. На тему свого та дідового минулого батько розмовляє неохоче. Проте одного дня він розповів, що саме він свого часу арештував Миколу Руденка. Письменника відправили у заслання. Вони знову зустрілись вже за часів незалежної України. Батько дівчини згадує, як йому було соромно перед Руденком, який підійшов і сказав: «Хлопче, не переживай. Я знаю, що в тебе тоді не було вибору. Що ти міг зробити? Ти виконував наказ».
«Мій батько був знаряддям, я думаю, і його батько був знаряддям, – каже Євгенія. – Не знаю, чи вони колись про це говорили. Але, мені здається, мій батько це таки усвідомив».
Про діда дівчина знала ще менше. Він помер до народження Євгенії. Вона бачила його тільки на портретах, що стояли вдома. В мундирі, в погонах, дуже серйозний та суворий. Мав сильний характер, всі його боялися. Бабця, його дружина, розповідала онучці, як мусила дмухати на гарячий борщ, щоб остудити його для чоловіка. Осінню минулого року дівчина попросила в батька дідові документи, які і раніше зберігались вдома, але ніколи її не цікавили.
Фонтан
Євгенія перебувала на літературній резиденції у Швейцарії, коли дізналась, що її дід служив в НКВС. Дівчина вийшла в парк. Яскраво світило сонце, осінь добігала кінця, люди вигулювали собак. Євгенія сіла на лавку біля фонтану і заплакала.
«Скільки людей мали померти, щоб я отут так сиділа на лавці в парку і дивилася на фонтан? Адже, якби мій дід робив щось інакше, його могло б не бути, відповідно, мого батька і, відповідно, мене. Це було перше болюче усвідомлення і великий шок», – згадує той день Євгенія.
Другим болючим усвідомленням стало те, що немає з ким поділитись – ніхто не зрозуміє. Швейцарські знайомі розмовляли про нові рецепти, про Дональда Трампа, про літературу, мистецтво, годинники, шоколад. Не про репресії. Дівчина каже, що досі цю історію не знають навіть її близькі друзі: «Зрозуміють, коли ти скажеш: мій дідо був в УПА, він був героєм. Зрозуміють, якщо були євреї в родині. І тут ти кажеш: ну, а мій дід був в НКВС. Не знаю, що він точно робив, але ми всі можемо уявити».
Третім усвідомленням стало те, що цю травму треба якось перейти.
«Я хочу усвідомлювати своє минуле, але я не хочу жити в суцільній трагедії, – каже Євгенія. – Я теж хочу йти пити каву і говорити про що завгодно з цими щасливими людьми. Я теж хочу жити нормальним життям».
Порятунком стало випадково знайдене інтерв’ю дослідниці Ірини Старовойт. «Там була фраза, що нам в літературі треба онуків або колишніх НКВСників, або ССівців, які б це все проговорили. І я думаю: ну, от тобі на», – так Євгенія зрозуміла, що саме буде контрастом до історії Анни в її романі.
Дід
Зараз Євгенія досліджує історію діда. Проте архіви в Луганську закриті, а більшість родичів, які могли щось розказати, померли. Для усвідомлення контексту дівчина читає історичну літературу. Але багато питань залишаються відкритими. Наприклад, яким чином вижила родина: «Це ж були селяни, бідняки. Добре, не всі загинули. Але як вижили ми? Це настільки жорстока територія, там постійно були громадянські війни, Голодомор, потім терор».
Під час громадянської війни банда контрреволюціонера Каменєва вбила батьків діда. Тоді йому було близько 7 років. Він втік в ліс. Скільки він там був та де блукав – не відомо. Його знайшли родичі, забрали з лісу, підстригли наголо, бо він був весь у вошах. Це те, що він сам розповідав своєму синові.
«Коли ти в дитинстві таке переживаєш, то, напевно, жорстокість стає для тебе чимось нормальним, – розмірковує дівчина. – Це зараз ми маємо психологів, а тоді… В 1933 році він ще був на Донбасі в селі. Вони все бачили, вони не могли не бачити. Це був час, коли і смерть була чимось нормальним».
В дідових документах багато білих плям. Наприклад, він приховує, що його брат зник безвісти, пише, що той загинув. Або вказує в якійсь анкеті, що ніколи не був за кордоном, хоча проходив там службу. Найтаємничіший період в біографії діда – з липня 1940 року до жовтня 1941 року, часи служби у Північно-Двінських таборах НКВС в Архангельській області, структурній одиниці ГУЛАГу.
«Посади у нього були серйозні – старший інспектор та начальник частини, тобто він той, хто віддавав накази. Але що конкретно входило в його обов’язки?, – намагається довідатись Євгенія. – На той час він вже мав офіцерське звання – молодший політрук. Тобто був для партії, для комуністичного режиму благонадійним, чимось дослужився. Але чим? Він працював електриком, служив в армії (в військах НКВС на Дальньому Сході), але його направляють і одразу начальником».
Батько Євгенії розповідав, що коли дід служив в Сибіру, йому було тяжко бачити, як знущаються з українців. Тому він подав рапорт, щоб його перевели на Карельський фронт. А після війни з Фінляндією служив в Угорщині, Австрії та Чехословаччині. В 1947 році дід з дружиною та сином повернувся з-за кордону до Ворошиловградської області. Тоді на Донбасі знову почався сильний голод. Батько Євгенії згадував, що дід продав машину і мотоцикл BMW, які привіз з Австрії, а на отримані кошти купив сало і інші продукти. І таким чином врятував від голоду своїх рідних, тих, які колись врятували і виховали його.
«Напевно, він теж мав щось людське, – розмірковує дівчина. – Коли я вперше побачила фотографії з його молодості, я була вражена тим, який він гарний хлопець, який добрий і світлий в нього погляд. Потім бачу: красивий почерк. Може, я просто хочу бачити в ньому щось добре, хочу бачити людину. Ясно, що я не можу казати, що він супермолодець, але як він ріс, коли вбили його батьків? Що він бачив навколо? В якому стані була його психіка? Як він став тим суворим чоловіком з портретів?»
Роман
За допомогою свого роману Євгенія хоче пояснити самій собі довколишню реальність, розібратись, як жити далі. Спочатку дівчина пропустила через себе історію Анни. А потім відкрила історію діда. І хоча це не її дід допитував і знущався над Анною, але суть від того не дуже змінюється, зрозуміла дівчина. Проте не існує абсолютного зла, адже іноді навіть в НКВСівцях прокидається щось людське. Коли Анну Попович заслали в Сибір, саме НКВСівець врятував їй життя – передав посилку з ковбасою та бурками – теплими чоботами. В цьому взутті вона пережила десять років холодів у засланні і повернулася в Україну.
«І треба розділяти погляди на нього як на просто людину і як на мого діда, – підсумовує дівчина. – Я можу засуджувати його дії, але він подарував мені життя, тому я не можу його ненавидіти».
Євгенія дізналась те, що не хотіла знати. Саме до цього, за її словами, треба готуватись, коли починаєш розслідувати сімейну історію. І треба домовитися із собою, що ти не будеш себе катувати, не будеш потерпати від почуття провини. А це перше, що приходить.
«Знати все це важко, але мені легше знати, ніж не знати, – каже Євгенія. – Ми маємо відмолювати наших дідусів або дати їм самим висловитись. Можливо, він щось розкаже, якщо я буду далі шукати. Вже зараз історія діда може навчити, що завжди треба дивитися на ситуацію з різних боків і не очікувати простого: хороший – поганий, кат – жертва. Що всі люди помиляються, тим більше в критичні моменти. І що треба завжди намагатися бути кращим, ніж ти є».
Також Євгенія довідалась, що має віддалене єврейське коріння по маминій лінії.
«Ні в кого немає нічого чистого, – робить висновок дівчина. – З одної сторони образ жертви, з іншої – образ ката. І це все в одному – в моїй сім’ї».
Євгенія каже, що цей роман – її тягар, її обов’язок перед Анною. Жінки в книзі будуть в два голоси говорити про те, що війна – це зло, що треба йти до примирення.
«На нашому поколінні зараз найбільша відповідальність – розв’язувати ці травми в самих собі, – каже письменниця. – Працювати з психологами, проговорювати, виписувати. Ми маємо цей тягар перенести в мистецтво і залишити там».
Іноді батько починає питати в Євгенії: «Коли ти вже перестанеш писати?».
«Вони все хочуть, щоб я нормальним чимось займалася, – каже дівчина. – А я кажу: ти саджав письменників в свій час, значить треба, щоб хтось це виправляв зараз».