Середа, 9 серпня
Приїхали у Руські Комарівці - село, де живуть наші ромські сім’ї. Ми познайомилися з ними в Києві п’ять років тому: вони копали метал на сміттєзвалищі. Згодом їх вигнали і вони повернулись додому. На той час ми уже подружилися, тому вирішили їздити до них.
Ромський табір починається там, де закінчується село: кілька рядів хат по одну сторону дороги. Хати маленькі, без підлоги, часом навіть без дверей. Це інший світ, до якого неможливо звикнути.
Діти помічають нас - біжать назустріч. Обіймаємося. За рік вони майже не виросли: ці діти погано харчуються і ростуть та розвиваються дуже повільно.
Завтра ми заберемо дітей в Ужгород, а сьогодні вирішуємо, хто саме з нами поїде. Хочуть всі. Хоче значно більше дітей аніж можемо взяти.
Ходимо від хати до хати майже три години. Коли приходимо до 14-річної Естелли, виявляється, що вона “вийшла заміж”. Її батьки на заробітках в Угорщині. “Вийшла заміж” - це у ромів означає “втечу” з хлопцем - одного дня вона просто переселилась до нього. Тепер дівчина показує нам свій новий дім. Чоловік дивиться телевізор і майже на нас не реагує. Естелла хоче на канікули, минулого року їй дуже сподобалось,але зараз чоловік проти. Вони трохи сперечаються і вона каже, щоб ми її записали. Цікаво, чи прийде вона завтра?
У таборі піднімається шум: на маленьку дитину наступив кінь, поки та гралася на дорозі. Хтось з дорослих повіз її до фельдшера.
Багато чоловіків і хлопчиків-підлітків на роботі в сусідніх селах.
В деяких сім'ях о 15 годині ще нічого не їли.
Четвер, 10 серпня
Їдемо автобусом з Ужгорода в село Руські Комарівці забирати дітей.
З автобусом трапилася показова історія: фірма-перевізник дзвонила спитати “чи не циган будемо везти”. Для ромів вони не дають нові автобуси, лише старі Ікаруси.
З цією фірмою у нас вже були проблеми: минулого року, коли водій побачив, що його пасажири - роми, їхати відмовився. Потім вимагав грошей на хімчистку, хоча всі наші діти були чистими. Зрештою, все вдалося вирішити через менеджера фірми. На жаль, у перевізника немає конкурентів - доводиться користуватись його послугами.
***
Діти чекають на нас з самого ранку. Естелли немає, зате замість неї прийшло кілька інших дівчат - всі просять, щоб ми їх взяли. Ненавиджу ці моменти: діти дивляться тобі в очі, а ти маєш їм відмовити. Вони не розуміють, що є певна кількість місць і замовлених обідів - вони хочуть спіймати свій, можливо, єдиний шанс щось побачити, пережити, навчитися.
Діти прийшли з прозорими пакетиками з одягом, це - всі їхні речі. Деякі взагалі не мають нічого.
Не прийшли також Сінді і Софія - дві дівчинки з дуже бідної сім’ї, яку покинув батько. Навесні в Києві спалили ромське поселення на Березняках, всі сім’ї покинули місто. Сім’я Сінді й Софії їхала остання - їм справді не було куди тікати.
***
Заходимо в кафе на обід. Умивальники! Тут є умивальники! Всі мчать мити руки. Вони обожнюють митися, вони миються всюди, де бачать воду.
***
Поселяємося в хостел, хочемо вкласти дітей поспати. Всі, звичайно ж, ломляться в душ. Хлопці чистять зуби. Дівчата не ляжуть спати, поки не помиють голови. Тих, хто з нами вперше, вчимо користуватися душем і унітазом. Маленьких дивує, як вода сама витікає. Зрештою, у ванній кімнаті їх дивує все.
Діти збуджені. І ще вони без трусів. Кожен другий не має білизни і лягає в ліжко у штанцях, шортах або сукні. Після тихої години всі знову чистять зуби і хочуть митися.
***
Маленький Тібор тримає мене за руку і увесь час сміється. Здається, це найщасливіша людина Ужгорода.
Ввечері на прогулянці деякі діти кажуть мені: "Ну йдемо вже в хостел, я хочу вчитися! Хочу писати! Малювати! Коли ми будемо вчитися?”
Вони - діти без дитинства: у свої 14 вирізають сердечка з кольорового паперу з таким захопленням, наче вперше в житті. З багатьма це справді стається вперше.
П’ятниця, 11 серпня
З нами тут Саша і Ваня. Вони добре говорять українською, складнопідрядними реченнями, дуже ввічливі, а ще не дивились на мене благальним поглядом і не повторювали: “Тьотя, тьотя, мене, мене візьми, тьотя”. Ще в Комарівцях я звернула на це увагу і насторожено спитала: “А ви взагалі що тут робите?”
Сьогодні вранці Саша і Ваня на терасі читали один одному про пригоди Синдбада. Вони вміють читати! Вони справді добре читають! Це фантастика - їх таких лише двоє і ще Віталік, якого вони ж навчили.
Саша розказав, що вони кілька років жили в селі у Тернопільській області і там ходили в школу. Згадував про ті роки з ніжністю, сказав, що скучає за однокласниками. Яскравий приклад: якщо в школі ромів не дискримінують, вони здатні вчитися, як і всі діти.
***
Вчора була піца. Я розрізала її і клала кожному по шматку на тарілку. Сьогодні, поки я мила руки, Клавдія (14 років) зробила те саме. Це зворушливо: ми - приклад для них, вони стараються бути як ми. Вдома у них немає великого стола, ніхто не збирається на спільний обід. Але вони швидко вчаться і все за нами повторюють. Вони хочуть жити інакше, я щомиті це бачу. Клавдія так і каже: “Я хочу бути як ти”.
***
Ввечері показуємо дівчатам 13-15 років анімацію з YouTube про те, звідки беруться діти. Вони нічого не знають і дивуються.. Одна дівчинка обурена: “Не можна таке дивитися!” Інші її заспокоюють: “Треба знати, де ще ми дізнаємось, хто нам розкаже?”
Дівчатка (які ж вони красиві!) соромляться своєї темної шкіри. Кажуть: “Ви такі гарні, такі білі. Чому ми не білі?”
Клавдії 14, вона дуже красива й розумна. Така ідеальна правильна дівчинка, яка - якби народилася “білою” і на сусідній вулиці - закінчила б школу з медаллю, її би хвалили і казали про перспективи. Вона б вступила в університет і все у неї було б добре. От тільки Клавдія народилася у ромській сім’ї: з дитинства вона доглядає за молодшими братами і сестрами. Вона ходить в школу, але чомусь її так нічому там і не навчили (Клавдія каже, що у школі ромів не вчать). Коли ми займаємося з нею, вона старанно виконує всі завдання, навчання дається їй легко. Я бачила її зошити зі сторінками, списаними в’яззю, схожою на кирилицю - Клавдія переписує з дошки, не вміючи писати, не знаючи букв - копіює, щоб хоч щось робити на уроці.
Вона, мов губка, вбирає кожне наше слово.
Субота, 12 серпня. Передостанній день канікул
Сьогодні увесь день діти по черзі підходять до мене і кажуть:
- Завтра додому? Не хоооочу!
Через деякий час повертаються з тим же питанням.
Звичайно, вони не хочуть додому. Ці чотири дні - найяскравіші у їхньому році. Не тому, що вони надзвичайні, а тому, що всі інші - сірі. На канікулах вони не змушені вирішувати свої дорослі проблеми: не треба шукати їжу, ходити на роботу, дивитись за молодшими, готувати обід. Тут є ігри й увага дорослих. А ще вода, душ - небувала розкіш. Тут вони не ізольовані, не закриті у своєму гетто: світ навколо здається великим дивом. Тут їм усміхаються офіціантки, ніхто їх не виганяє, ні в чому наперед не звинувачує. Ці діти дуже швидко відчувають, коли вони - діти, а коли - “цигани”. Тут вони все більше стають просто дітьми.
***
Обід, вечеря: вони з’їдають все, навіть найменші. Жодних “ложечку за маму”. Ромські діти постійно голодні. У деяких збільшені животики - очевидно, недоїдають вдома. Тут вони вперше в житті їли картоплю в мундирах - дуже здивувалися, що так можна.
***
- Як думаєш, через скільки років Віталік сяде в тюрму? - питає мене друг, поки 14-літній Віталік у сусідній кімнаті дивиться мультфільм “Тачки”.
Завтра наші канікули закінчаться, а через тиждень Віталік поїде у Миколаївську область копати метал. Його старший брат зараз в Угорщині, а батько просто пішов з сім'ї - ніхто не знає, де він тепер.
Згадуємо, яким був Віталік раніше: три роки тому, на наших перших канікулах, він грався у тюрму і кричав іншим дітям: “Я тебе заріжу!”
За ці роки він став м’якшим, хоч трохи, але розтанув. На нього не діє крик, строгість теж не працює. Діють обійми, ніжність, любов. Відчуття, що хтось тебе приймає таким, як ти є.
Якось на Великдень я йшла в Лавру і побачила його серед жебраків - він просив милостиню. “Віталік! Це ти?” - вигукнула я, а він почав тікати. Згорав від сорому.
Віталік прекрасно співає і танцює, він талановитий. Скрупульозно розмальовує машинки. Саша навчив його читати. Йому 13, а на плечі у нього справжнє тату “мама”. Він дорослий і дитина одночасно. Яке майбутнє у нього?
“Яке майбутнє?” Це питання увесь час крутиться в голові, коли дивлюся, як діти обіймають дорослих, чистять зуби і старанно виводять букви. Вже завтра все це закінчиться: і вода з умивальника, і обійми, і букви, й морозиво. Життя, до якого ці діти повернуться, передбачуване і сіре: болото, задуха, хвороби, тривоги. Кому десять - шукає роботу. Хто молодший - залишений сам на себе.
Неділя, 13 серпня. Останній день табору
Діти збирають свої пакетики і знервовано ходять з кімнати в кімнату. З автобуса маленький Тібор на прощання махає рукою кожному будинкові.
***
У селі знову ходимо від хати до хати. Діти хочуть, щоб ми побували у кожного. Показуємо батькам фотографії - деяким з них не віриться, що це їхня дитина у музеї/кафе/парку/на дитячій залізниці. Справа не в ціні за вхід: для них це - інший світ, не їхній, закритий від них невидимою стіною. Їх батьки такі молоді - 26-30 років, проте вони й самі ніколи не були ні в кафе, ні на виставці. Вони й самі з радістю б поїхали з нами (деякі серйозно про це питають!).
Підійшла мама Сінді й Софії, сказала, що дівчата не поїхали в Ужгород, бо не мали взуття, а їй було соромно сказати нам про це. Прикро.
Зустріли Естеллу: засмучена. Каже, розчарована своїм одруженням, вона уявляла, що все буде інакше.
***
Прощатися важко, бо в голові все ті ж питання: яке у вас майбутнє? Якими ми побачимо вас через півроку-рік, коли знову приїдемо? Дівчатка вийдуть заміж і народять дітей у свої 15, як їхні мами? Віталік сяде в тюрму? А Ваня і Саша? Можливо, хоча б їм цей світ дасть шанс?
Тібор тримає мене за руку і все ще сміється. Йому лише сім, у нього весела вдача, він любить бігати у полі за табором і грається всім, що знайде під ногами. Він ще надто маленький, щоб ставити собі і всім навколо це кляте питання: “Яке майбутнє?”