За півгодини до цього ми з Євгеном, моїм супроводжуючим по заводу, та ще одним працівником стоїмо на даху печі. Поодинокі гуп-гуп раптово змінюються на гуп-гуп-гуп-гуп... Приземляється десь в Авдіївці.
– Гради, – коротко коментує Женя. Ми вдивляємося в горизонт, намагаючись побачити місце прильоту. За кілька секунд всі вже займаються своїми справами.
Люди звикають до всього. Працівники коксохіму майже не зважають на бойові дії навколо. Найкращі умови, щоб стати пофігістом і повірити в умисел Божий.
– Как прилетит, то прилетит, чо уж тут прятаться. Если попадет в резервуар с химикатами – мало никому не покажется. Вот здесь, – Женя показує на залатаний шматок асфальту площею метрів 20 квадратних, – прилетал СМЕРЧ.
Муса Магомедов, генеральний директор Авдіївського коксохімічного заводу, по-буддистськи спокійний:
– Да, перебили вводы. Да, законсервировали мощности. Поддерживаем тепло на город и наши батареи, чтоб не размерзлись. Подключились к городской газовой магистрали. Покупаем газ дорого, около 10 тыс. за 1000 кубов. Другого выхода нет. Нужно сохранить завод, для нас, для инвесторов, для города. Без коксохима Авдеевка превратится в село. Убытки потом считать будем. Сейчас время принимать решения, быстро. Не будут же боевые действия вечно, когда-то же это закончится.
На зупинці біля коксохіму зібралися великою чорною купою, як ворони, чоловіки. Закінчилася зміна. Всі хочуть потрапити додому якнайшвидше, бажано до темряви.
Майже один за одним приходять автобуси-розвозки. Чоловіки штовхаючись і матюкаючись, але якось без злості, душевно запихаються в автобуси. Проїзд по чотири гривні.
– Блин еще ни разу так мне не везло, чтоб проехаться зайцем. Билетчик всегда успевает дойти.
– А говорят с первого по пять проезд будет. Надо зарплату снять как-то. Банкомат вроде не работает в связи с обстрелами. Придется в Констаху ехать снимать.
– Шеф, а какой маршрут сегодня у вас? Через «разукрашку» (будинок на околиці міста, один з найбільш понищених через обстріли, – LB.ua) едем?
– Да, возле БУМа направо (торговий центр, неподалік «дев’ятини» – дев’ятиповерхового будинку, що також постраждав від обстрілів) и мимо 11-го дома.
– Оооо, так у вас автобус, наверное, бронированный, кевларовый!!
Суворі чоловіки дружно регочуть. Але цей сміх не схожий на нервовий. Якось вони просто отак сприймають життя. Як помремо, то помремо, чого заздалегідь тужити.
Ніч, дорога поміж будинками в напрямку «дев’ятини» нагадує вечірній київський проспект.
Купа машин, світло фар, виразний димок вихлопних труб і людського дихання.
Ліворуч футбольний стадіон, праворуч дво- і п’ятиповерхівки. На вході до стадіону МНСники розгорнули наметове містечко. Польова кухня, генератори, в наметах трохи тепліше ніж на дворі, дають поїсти, можна зарядити телефони. Людей поки не дуже багато. Ті хто є, соромляться їсти, побачивши камеру і журналістів. На столі з десяток буханців білого хліба – привезли волонтери. Жінки охоче беруть хліб, примовляючи, «видите как мы тут голодаем».
– Что, серьезно голодаете?
– Да нет, конечно. Но от хлеба не откажусь, неизвестно, что будет завтра.
На фоні щохвилини чутно звуки вильотів і прильотів.
– Да вы не бойтесь так, – заспокоює мене доглянута бабуся в червоній хустині, – это специально для журналистов и для ОБСЄ устроили показуху. Это ж наши стреляют, а не по нам.
– А кто наши-то?
– Ну как, ВСУ, голубчик.
Заступник голови СММ ОБСЄ Олександр Хуг розповідає журналістам, що місія ОБСЄ буде наполягати на припиненні бойових дій з обох сторін для відновлення електропостачання, водопостачання, продовження ремонтних робіт.
Проте, здається, війна переходить у відкриту фазу.
Повз футбольне поле суне важка техніка. Постріли частішають…