На Майдані Червонніков осів поблизу молитовного намету, що біля стели. Ходив, розмовляв з людьми. Найкривавіша в історії Україні акція протесту для Червоннікова завершилась у лікарні. 20-го лютого, коли почався розстріл пікетувальників, він рушив здавати кров. Про те, що сталось далі, дізнався з блакитного екрану.
Провінція та війна
Коли спалахнула війна, отець Володимир та його громада почала робити те, що робили тисячі українців — збирали кошти, слали листівки, вдягали перших бійців. Ще, каже Червонніков, організовували концерти. То був найпростіший фандрейзинг.
— Звичайно, на війну я відреагував негативно. Мені було боляче. На мою думку, Ахметов та Ефрємов хотіли шантажувати центральну владу. Але справа вийшла з-під контролю, ситуацію використали росіяни. Щоб допомогти, окрім молитви, ми намагались на місці робити все, що можна.
У випадку Червоннікова — щонайменше, що він міг зробити, — це взяти під опіку місцевий військкомат.
— Якою виявилась реакція людей на священика у військкоматі?
— Наше місто Канів невелике, лише 26 тисяч. Мене там знають. З огляду на це бійці реагували здебільшого нормально. Деякі казали: «О, вже прийшли нас ховать». Я переводив це на жарт. Тим більше, що на той час я був єдиним священиком, який працював з призовниками.
Перші березневі хвилі мобілізації зачепили й хлопців з Канева Черкаської області. Саме там служить отець Володимир. Спочатку місцевий воєнком остерігався священика. Але згодом, після того як чоловіки порозумілись, Червонніков вже беззастережно приходив до військкомату говорити та молитись з тими хлопцями, яких відправляли в зону АТО. «Я всіх благословляв, давав Євангелію. Казав їм жартома: «У вас буде час не тільки стріляти, але й читати. Щоб повернулись і всі склали мені іспити!». Звісно, багато чого не розумів, допоки сам не потрапив на фронт й не пройшов низку курсів», — розповідає він.
Паралельно Червонніков приділяв увагу пораненим з Канева. Твердить, що щодня ходив до військкомату та запитував в воєнкома, чи є хтось «в нас» поранений. Якщо відповідь була «так», священик одразу вступав з ним у контакт та питав про проблеми. Далі телефонував знайомим лікарям-християнам у тих містах, і вже вони навідувались до бійців. Це особливо стосується Харкова та Сватова, зауважує він.
— З канівського району вже загинуло п’ятеро. Брав участь лише у похованні двох солдатів - Андрія Петрушенка та Олександра Перцєва, бо решту часу присвятив Сходу країни. Цікаво, що проводив у останню путь бійців священик УПЦ Московського патріархату прот. Георгій (Поштовий). Він стверджував, що на сході України громадянська війна та молився за "Русскій міръ". Але то, напевно, людська традиція… Той самий Поштовий, до речі, казав, що під час Голодомору саме українці в українців хліб забирали. І в його церкві слова «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни» змінені на «Боже, великий, єдиний, нашу країну храни».
Одним із загиблих виявився "кіборгом". Анатолієві Чупилку ми збирали окремо, адже він пішов добровольцем, і через загальний хаос військкомат йому допомогти не міг (Чупилка був депутатом Черкаської обласної ради – О.Г.). На жаль, він загинув в останній день бою за Донецький аеропорт. Їхав витягати поранених… У той самий день чеченець зателефонував його дружині і сказав, що її чоловіка вже немає. Тіло повернули лише за два місяці.
Народження капелана
Зрештою, Червонніков вирішив не зупинятись на роботі у Каневі і вирішив стати військовим капеланом. «Де-факто капеланством я почав займатись тоді, коли почув про канівського хлопця Ігоря Маринича, який під час мінометного обстрілу в м. Металіст (Луг. обл.) був поранений, — каже він. — До мене підійшли і попросили у його реабілітації, адже його відправили у село, і там він не міг виходити на вулицю та хворів на мігрень. Тоді через київських волонтерок Каті Пронози та Олени Железко ми домовились з нервовим відділенням військового шпиталю про лікування Ігоря».
Червоннікову далі довелось пройти між Сциллою обов’язків годувати сім’ю та Харибдою, пафосно кажучи, поклику.
Приєднання до руху «Доброчинець» Братства ап. Андрія Первозваного УАПЦ виявилось для Червоннікова одним пострілом у ці дві мішені. По-перше, організація займалась доставкою хлопцям одягу, тепловізорів і всього того, чого потребував фронт, ще з березня минулого року. По-друге, ця структура мала позитивну репутацію.
Співпраці з «Доброчинцем» сприяло й те, що місцеві волонтери брати з собою священика не хотіли. «Адже не було в них розуміння, навіщо «там поп», — пояснює він. — Тим більше що в автобусі «зайвих» місць не було».
З харківськими «доброчинцями» подорожували приблизно раз на місяць. Під час «простою» збирали гроші. «Зараз це робити набагато складніше: люди зморилися і звикли до війни», — жаліється він.
— Те, що ми сьогодні тут сидимо, звичайно, це велика заслуга хлопців. Приїжджаючи додому, вони часто сердяться, що там вони голодують, а тут люди живуть, ніби ніякої війни немає. Я їм намагаюсь пояснити, що вони там, щоби ми тут так жили і щоб тут не було війни, пекла і жаху. Кажу їм: «Це ваша нагорода і заслуга, що люди тут не такі, як там».
Ближче до війни
До цього року Червонніков встиг вирватись на 4 капеланські поїздки. Кожна триває з тиждень. Зазвичай рушає в неділю, додому – в суботу, щоб встигнути на Службу. З собою ми беруть одяг для солдатів, берці, харчі, генератори тощо. Загалом, все, що замовляють військові частини.
Возять книги, «бо вони голодні до читання». Крім релігійної, група доставляє бійцям багато класичної художньої літератури (переважно про становлення України – авт.) та укрсучліт. Священик одразу зауважує, що це важко — вона коштує дуже дорого.
— Можете розповісти про свій, так би мовити, «порядок денний» там? З якими підрозділами ви співпрацюєте?
— Може так статись, що за день ми могли потрапити до 3-4 підрозділів. Знаємо бригади 93-тю (окрему механізовану – О.Г.) та 95-тю (окрему аеромобільну – авт.), також 28-му окрему механізовану бригаду, вони стояли під Красногорівкою, 25-ту повітряно-десантну бригаду, яка була під Димитровом поблизу Стаханова.
Ми виїжджаємо з Харкова і далі слідуємо до Красноармійська, Артемівська, Авдіївки, Красногорівки, Мар’їнки та аж до Маріуполя. Іноді – завітаємо до Слов’янська. Нещодавно дістались навіть Станиці Луганської (Луганська обл.).
Стосовно порядку денного: приблизно о 07.00 ми лишаємо Харків і десь об 11.00-12.00 приїжджаємо на місце. Дуже часто вибиваємось з графіку: або затримуємось у одній частині, або відвідуємо незаплановану частину.
На прохання розповісти найцікавіші моменти з подорожей Червонніков згадує про поїздку напередодні свята Покрови до дітей у Селідовому (Донецька обл.). Після концерту та подарунків їхнє групу попросили заїхати до будинку престарілих. Буквально сказали: «Ви хоча б просто приїдьте, щоб люди відчули, що вони комусь потрібні». Група погодилась.
— У моєму Фейсбуці є фотографії тих літніх людей. На обличчях тих людей написане все їхнє життя. Одна з цих бабусь наприкінці зустрічі попросила нас заспівати пісень (Назарія – авт.) Яремчука. Це мене вразило.
— Як довго ви перебували у одній військчастині?
— Максимум годин 5. Поки йдуть концерти, я розмовляю з хлопцями. На жаль, на одному місці ми не можемо лишатись.
— Як вам за ці 5 годин вдається з солдатами побудувати довірчі стосунки? Ви були в рясі?
— Так.
— Як солдати реагують на священика саме УАПЦ?
— Негативних відозв не було ніколи. Ми одразу визнавали, що належимо до Братства Андрія Первозваного та «Доброчинця». Їм казали, що приїхав священик з Канева. Я ж починав просту розмову про буття, одружений він чи неодружений, як мати, як родина.
— Швидко солдати розкриваються?
— По-різному. Я ніколи не лізу, якщо розмова не клеїться. Є й атеїсти. Особливо мене вразила одна з перших поїздок в батальйон «Азов», це було на День незалежності.
Заїхали на їхні обидві бази в місті та в Урзуфі (відстань до Маріуполя – близько 45 км – авт.). Я думав їм щось сказати, але, побачивши на власні очі, що потрапив до язичників, вирішив мовчати. «Знову поп приїхав». Вони були розмальованими, розписаними, в наколках. Коли фотографувались, зігали. Але мені здалось, що це більше «показуха». Втім, від свастик на машинах ніхто не відмовлявся.
А в другий візит, на Покрову, ми приїхали до них в Урзуф. Привезли книжки – релігійні, світські, військові тощо. Зокрема, «Тотальну війну».
Під час концерту мене раптово запросили щось сказати. Мовляв, Покрова, свято. Я вийшов і їм сказав, що на іконах зазвичай Мати Божа, Богородиця, тримає під покровом багато людей. Тобто вона покриває любов’ю Божою всіх нас і закликає вже нас покрити захистом своїх ближніх. «І це ви, — кажу я до них, — ті, хто своєю спиною та життям захищаєте нас». Просто я хотів їм сказати, що Покрова – це їхнє свято, свято захисника.
З цього моменту відношення «азовців» до мене стало геть іншим. Багато з них підійшли до мене та попросили про сповідь і благословення. Тобто, християни там є. Наскільки я зрозумів, на початку їх язичники пригноблювали. Але ситуація трохи виправилась. На жаль, керівник «Азову» (йдеться про Андрія Білецького – авт.) язичник. А щоб вже з ним спілкуватись про Бога, треба довгий час вибудовувати довірчі стосунки.
— Ви намагались навернути у християнство «азовців»?
— Під час розмов я намагався їм пояснити, хто такий Христос. Найголовніша проблема – вони Його не знають і через це не сприймають священиків. А Христос у їхньому уявленні – видуманий людьми чи самими собою.
Розмови, не балачки
У менш ідеологічно забарвлених військових підрозділах розмова про віру й християнство йдуть спокійніше. «Вони всі різні, — запевняє панотець. — Одні просто не хочуть ні з ким говорити, приходять до мене і кажуть: «Отче, благослови». Інші розповідають про проблему, бо вбили когось, і це їх мучить. Як відповісти на це? Іноді я просто мовчу. Часом відповідаю, що не знаю, як сам скоїв би у тому випадку».
Щоб відчути серйозність розмов та інцидентів, розповідає історію. Зовсім нещодавно один солдат у пошуках розваги кинув гранату у намет з чотирма своїми колегами. В результаті у шпиталі і він, і решта. В іншому випадку увесь військовий підрозділ, до якого він приїхав у якості капелана, виявився цілком п’яним.
— Але я навчився не засуджувати людей. Судити гріх, а не грішника. Людина прекрасна, але часто обставини та наші вчинки принижують нас, як людину. Війна – це місце, де люди стають цинічними, без почуттів. Бо почуття – вбивають. В посібнику для військовослужбовців пишуть, що він має стріляти першим, інакше кінець. Тому гарний, «класний» солдат – це машина для вбивств, це робот, безчуттєвий автомат, який діє рефлективно. Війна – річ жахлива. Це пекло.
Солдатам в АТО треба допомогти залишитись людьми, щоб, повернувшись додому, вони змогли перетравити той величезний досвід і життєві знання й стати іншими, кращими. На жаль, вдома хлопцям дуже важко, бо наше суспільство не розуміє, що ця можливість пити, розмовляти, їсти (при цьому отець вказує на дівчину, яка безтурботно доїдає величезного гамбургера – авт.) існує завдяки їхнім жертвам. Вони втрачають свою людяність, щоби ми могли залишитись людьми.
— Ви підтримуєте контакти з військовослужбовцями, з якими зустрічались протягом року?
— З ким я познайомився у військкоматі чи «у полі», тим я давав свою візитівку і наказував телефонувати за будь-яких обставин вдень і вночі. Тобто коли їм важко і щось потрібно.
— І дзвонили?
— Так. В будь-який час, як я і наполягав.
— Дружина вас в цьому плані розуміє?
— Звичайно. Якщо б не дружина, думаю, я б взагалі не стався як священик. Жінка чудово усвідомлює, що живе з чоловіком, якому можуть подзвонити о 12-й годині ночі і попросити помолитись про хвору дитину. Я збираюсь та їду.
— Ви казали, що працюєте з родинами військовослужбовців. Які проблеми там зустрічаються?
— Переважно я працюю з дружинами військових. Якщо їхні чоловіки вже повернулись, я розпитую, чи є якісь сімейні труднощі. Іноді телефонують з соціальних служб. Просять подзвонити до демобілізованого або попереджають, що той зателефонує.
Дружинам я намагаюсь розповісти, як живе солдат. Коли їхні чоловіки повертаються додому, вони продовжують контролювати територію. Їх вчили бути в курсі усіх справ. До нього не можна заходити у кімнату без попередження. Бо це його територія. Перед тим, як увійти, треба йому сказати, приміром, «любий, я заходжу». Він має бути готовим до неї. Жінкам я раджу створити вдома атмосферу захищеності. Не можна підходити до нього зі спини.
— Скільки часу знадобиться на психологічну перебудову екс-бійців?
— Залежить від глибини травм. Перша лінія? Друга лінія? Був під обстрілом? Також багато залежить від атмосфери вдома та у суспільстві.
Бо минув щонайменше рік. Змінюємось і ми, і наші (умовно) чоловіки на війні. Він приїжджає геть іншим. Дружинам я кажу: «До вас повернулась інша людина, про чоловіка з «минулого» можна забути». В нього інші жарти: він може сміятись з того, що кинув у намет гранату без запалу.
Те саме я повторюю й демобілізованим чоловікам. Ваші жінки вже не ті, що торік. Діти й батьки теж. Бо вони жили без вас своїм життям, як і ви – своїм. Зазвичай я додаю, що дружини бійців теж були на фронті, тому що для неї кожен дзвінок з невідомого телефону означає можливе повідомлення про його смерть. Вона дивилась ТБ, чула про загибель українських вояків – і дико хвилювалась за нього.
Під захистом документа
Червонніков, священик з 19-річним стажем, капеланом з точки зору юристів став лише нещодавно. «Я звернувся до свого Владики Ігоря (Ісіченка – авт.), а той відрекомендував мене до головного капелана УГКЦ. Він погодився взяти в мене документи». Отже, на руках в отця Володимира свідоцтво №131, видане 28.12.2015 року.
Нині офіційний статус військового капелана дає чоловікові можливість легально бути в зоні АТО. «Якщо ми поважаємо себе, то повинні дотримуватись чинних, навіть поганих, законів, — каже отець. — Це також спрощує співпрацю між різними конфесіями. Іноді підрозділу потрібний протестантський священик – я зв’язуюсь та допомагаю. Іноді самі протестанти просять православного – вони звертаються до мене». До того ж, Червонніков вважає себе місточком між капеланськими організаціями євангельських християн та УГКЦ.
Червонніков застерігає — якщо міжконфесійної співпраці не буде, в одному секторі працюватимуть 20-30 капеланів, а в іншому – жодного. Натомість отець планує спільні поїздки. На його думку, такі подорожі протестантів з православними дозволять якісно окормляти будь-який військовий підрозділ.
— Чи немає у тому певного протиріччя, що ви походите з УАПЦ, а вважатиметесь капеланом від УГКЦ?
— Ні, через зближення Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ з УГКЦ це можливо. Нажаль, воно завершиться лише влітку. Зрозумійте, в Україні капеланством мають право займатись церкви-члени Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Наша частина УАПЦ у неї не входить. Тому ми вимушені скористатись парасольковою структурою.
— Ви відчуваєте зверхність греко-католицьких капеланів до протестантів чи навпаки?
— Ні, зовсім ні. Здебільшого українські греко-католики жаліються, що православні Київського патріархату намагаються їх відтіснити.
— Ви з собою берете зброю?
— Ні.
— Стріляти вмієте?
— В армії стріляв. Але зараз у жодному разі не візьму з собою зброї. Пропонували мені у тирі постріляти. Але я пас.