"Страх там відчувається завжди. Але починаєш вірити в долю"
З 18 років я служив в армії. Сам попросився, щоб мене оформили в військову частину в Кіровограді. Там готували спецназівців. Чотири роки прослужив за контрактом. І тут — війна. У вересні (минулого року — ред.) нас відправили в Донецький аеропорт. Тоді ще нікого не називали “кіборгами”. Хоча ми й давали перцю сєпарам. В них починалась паніка, як тільки чули, що їде "тройка" (посміхається). Коли 26 травня був перший штурм аеропорта, наших було десь 60, з них четверо — поранені. А з тої сторони — від 350 до 450 "двохсотих". Ми бачили багато трупів, та й розвідка наша підтвердила ці цифри.
В аеропорту я отримав перше поранення. Пуля увійшла в грудну клітку ось тут (показує) — зліва, трошки нижче ключиці. Госпіталізували в Дніпропетровськ. Правда, пролежав там всього два дні (сміється) і поїхав в Кіровоград. Поранення було не серйозне, так... один шов... Вирішив, що перев'язки роботи можу і вдома, щоб не займати окреме місце в палаті. В лікарню тоді привозили дуже багато поранених, це якраз був період Ілловайська.
Місяць був вдома, ще кілька тижнів ходив в наряди у військовій частині, а взимку (в лютому — ред.) поїхав в район Дебальцевого.
На сході я був зі своїми хлопцями, всі — контрактники, тому ні в кого не виникало сумнівів, що ми справді робимо свою справу.
А до війни звикаєш. Від пострілів здригаєшся хіба перші три дні, далі — спиш нормально. Пригадую, якось лежали ми з хлопцями, вже збирались засинати, і тут — такий постріл, що аж вікна затряслись. "Наші чи по нас?" - перепитав хтось. "Ну, по радіостанції не передавали в укриття, то поки спимо", - відповів інший. Хвилин через п'ять чуємо по радіостанції: "Всім — в укриття! Працюють "Гради".
Якось зустрів "Гради" на злітній смузі аеропорту. Ми з товаришем вийшли посуд помити. Стою такий — в шльопках, підкочених штанах, сигаретка в зубах. І тут метрів за 70 почали летіти ракети і "Гради" лупити. "То що? Біжимо?", - кажу товаришу. "Біжимо!" - відповів він. Страх там відчувається завжди. Але починаєш вірити в долю. Вона тебе дожене всюди, будеш ти в укритті чи на відкритому просторі.
—
Пам'ятаю, пролунав вистріл, один зі снарядів (скоріше за все, із ручного гранатомета) залетів всередину нашого БТРа. Мені одразу відірвало руку. Ще двоє моїх побратимів загинули в мене на очах. Коли наш БТР зупинився, я виліз з нього, поки він не вибухнув. Важко відтворити в пам'яті, що відбувалось довкола, але точно знаю, що доповз до посадки — метрів 300. Там в кущах і пролежав чотири дні.
На вулиці було десь більше 20 градусів морозу. Промерзав до кісток. Не зміг навіть накласти собі джгут, який був в кишені. Не дотягнувся, заважав бронік.
Я чув постійні обстріли. То приходив до свідомості, то "засинав". Бачив навіть, як метрів за 10 повз мене проходили сєпари. Мабуть, думали, що я — двохсотий.
А просити в них допомоги не хотів, все надіявся, що наші прийдуть і заберуть мене.
Ще заходячи в Дебальцево, ми розуміли, що готується котел. Там "Уралів", танків, мінометів сєпарів стільки було!.. Ми відбили п'ять атак, поки заїхали в місто. І розуміли: вибратися звідти так просто не вдасться.
Там були російські воєнні, це не "ополченіє". Впізнавали ми їх по типовому говору, плюс — бачили чимало бурятів-танкістів.
На четвертий день я побачив чотирьох осіб. То були сєпари. Вони знімали кулемети зі збитої машини неподалік місця, де я лежав. Один із них проходився вздовж огорожі, оглядаючи місцевість. Йому ще крикнули, щоб йшов акуратно, бо все — заміновано.
"Я знайшов "двохсотого", - сказав він, побачивши мене. "Нашого?" - запитали. "Не знаю", - відповів він. Підходить, я йому й кажу: "Не стріляй". "Ні, "трьохсотий", "укроп", - крикнув він своїм. А до мене каже: "Як не стріляй, ви ж наших добиваєте..." Тоді підійшов їхній старший і каже: "Вставай!" Я йому: "Не можу, ніг не відчуваю". Сказав їм, скільки там пролежав. Всі зрозуміли, що ноги в мене — обморожені.
Тоді підбіг росіянин (на ньому був російський шеврон) з фотоапаратом і почав мене знімати. Та й каже: "Ну, говори, як ви там любите... Слава Україні?!" Старший до нього: "Ти чого з малого знущаєшся? В нього така ж мати, як і в тебе, і в мене..." Ніхто не заперечив. І мене завантажили в автомобіль, дали води і завезли в обласну лікарню в Луганську.
Я розумів, що раз вони мене одразу не добили, то житиму.
В лікарні мене сприйняли, як і всіх українських військових, досить вороже. Кожен (із медперсоналу — ред.) підходив і запитував, чого я сюди прийшов... Вони не визнають, що живуть в Україні. У них — республіка. А всі решта вторглися на їхню територію.
Правда, трапилась мені і дуже хороша медсестра. Вона запитала номер матері, подзвонила їй і попросила, щоб мене швидко забрали. Інакше — наступного дня біля моєї палати буде охорона. Потім дала мені телефон, щоб мама переконалась, що я — живий.
А далі справа була за мамою. Вона подзвонила в військову частину, і вже наступного дня мене забрали луганські афганці і передали через місію ОБСЄ. Тоді я вперше її побачив, хоча чутки про те, що вони (спостерігачі місії — ред.) мають до нас приїхати, часто поширювалися. Та який толк з них?! Пацани розповідали, що лише обстрілювати починають частіше, як тільки вони поїдуть з місця їхньої дислокації.
А медсестра з луганської лікарні ще й досі телефонує моїй мамі, питає, як здоров'я. І один з ветеранів Афгану з Луганська дав мені свою візитку, казав, щоб телефонував при необхідності. Так що й на тій території є нормальні люди.
***
Кілька днів я пролежав в лікарні в Дніпропетровську, а потім мене привезли в Київ. Звик вже тут, стільки друзів знайшов, що й додому не сильно хочу повертатись. Так... хіба на день з'їздити.
Медикаментозне лікування вже завершилось, залишилось чекати лише на проходження спеціальної комісії, після чого можна приступити до протезування. Збираюся в харківський "Укрпротез", кажуть, хороші там фахівці. А потім поїду додому. Буду вступати на психологію в педагогічний університет. До нас тут приходили якісь цивільні психологи, але вони геть не годяться в умовах війни. Військові не сприймають їх всерйоз, часто навіть жартують з них.
Мені треба адаптовуватись до мирного життя. Якби міг, то знову пішов би на схід. Але такого вибору в мене зараз немає.
Реквізити ПриватБанку тим, хто хоче допомогти бійцю, — 5168 7420 2080 3460 (отримувач — мати Вадима Брюховецька Наталія Вікторівна).