Зважаючи на те, в якій кількості пусті пляшки (іноді биті) та недопалки з’являються у парках та скверах після вихідних та «народних гулянь», починаєш схилятися до цієї нібито упередженої думки. Проте, побачивши у коридорі столичного дитячого онковідділення півтора десятка волонтерів з повними кошиками іграшок та знаряддя для дозвілля, особисто в мене мимохіть виникла думка – може, не все так сумно й безнадійно…
Виявилося, що це була аж ніяк не разова акція, а щотижневий «обхід»… Про «вчора», «сьогодні» й «завтра» благодійного запалу столичної молоді «ЛБ» дізнався в голови ініціативної групи волонтерського об’єднання «Молодь небайдужа» Максима Костенка.
***
Максиме, скільки себе пам’ятаю, моєму пострадянському поколінню зазвичай закидали утилітаризм, егоїзм, та загалом громадянську байдужість. Це наслідок ломки системи цінностей 90-х чи міф, поширений тими, хто не пам’ятає себе у молоді роки?
До певної міри й те, й друге. Хоча я більше схиляюся трактувати це як міф – наслідок сумнозвісного конфлікту поколінь. За своєю суттю молодь жертовна. Не дарма до армії набирають юнаків не старше 25 років, бо пізніше з них важче виховати бійця – починає бракувати тої-таки жертовності.
Щоправда, сьогодні молодим людям часто важко знайти сферу, де б вони могли продемонструвати свої таланти та реалізуватися задля ближнього. Виникає проблема пошуку свого "Я", яка здатна зіштовхнути молоду людину у вир різних субкультур, наркотиків та окультизму. І ця проблема не лише в окремій бідоласі, а й в тому, що нинішнє суспільство майже ніколи не повертається до неї обличчям, не пропонує конкретного вибору. У радянському минулому, яким би суперечливим та драматичним воно не було, вибір у молоді був майже завжди...
Волонтер – «це звучить гордо», майже за Горьким… Як і з чого все починалося?
Починалося все на щотижневих молодіжних чаюваннях у Троїцькому монастирі на території Ботсаду. Десь у 2004-2005 роках ми самі відчули, що самого лише співчуття замало. Це все одно, що «віра без діл». Потрібно вжити конкретних заходів, щоб дітлахи, які плекають одужання, справді його відчули, а ті, яким здоров’я вже ніколи не повернути, могли би про це просто не думати – переключитися на нових друзів, нові розваги та захоплення.
Спершу нашим завданням було спонукати цих діточок забути про те, що вони не такі, як усі інші. Згодом ми почали розширювати сферу нашої діяльності – перейнялися пошуком донорів крові та організацією спеціальних дозвільних програм. Так народилося об’єднання «Молодість небайдужа». Переконаний, здорова енергійна молодь повинна відчувати відповідальність за тих, хто не по своїй вині опинився обмеженим у проявах своєї життєвої енергії.
Ви такі самі, як й інші волонтери?
І так, і ні. По-перше, «Молодість небайдужа» – це згуртування православної молоді. По-друге, ми не просто сотня волонтерів, здатних керуватися самим лише ентузіазмом. Від початку ми спробували підвести під різні сфери нашої діяльності наукову базу – педагогіку, психологію, медицину. Волонтерів також слід вчити й готувати їх керуватися не тільки палким бажанням допомогти. Потрібно бути справді корисними людям, які потребують твоєї допомоги. Відтак ми стали своєрідною кузнею волонтерських кадрів. І наш досвід виявився затребуваним іншими благодійними та волонтерськими структурами – не конче православними.
Чому для співпраці обрана православна церква? – традиційно ця структура була доволі пасивна щодо соціального спрямування…
Діяльність об’єднання «Молодь небайдужа» свідчить якраз про протилежне… Насправді ми спеціально не обирали православної церкви. Просто в її надрах пробудився наш ентузіазм та прагнення зробити щось для іншого – того, хто найбільше цього потребує. Позатим, кожен із нас знайшов у церкві те, чого так довго шукав – віру, впевненість у своїх силах, добрих друзів, однодумців та, врешті, дієвий приклад жертовного служіння.
Ніколи не забуду зустріч 2006 року на «молодіжці» у Лаврі з ієреєм Євгенієм Мелешкіним. Він вже багато років опікує дитяче відділення столичного Інституту раку. Його розповідь про те, як маленьким пацієнтам доводиться самостійно боротися з невиліковними недугами, з якою вдячністю вони реагують на найменший прояв уваги, турботи про них, як сильно потребують душевного тепла й елементарної дружньої підтримки, надихнула багатьох із нас докласти власних зусиль до організації комплексної опіки тих, хто можливо, вже ніколи не зможе «жити на повну».
Згодом ми дізналися, що о. Євгеній самотужки, без жодної сторонньої допомоги організовує пошук донорів для «мешканців» онковідділення на Ломоносова, залучає спонсорські кошти для закупівлі ліків та проведення високовартісних операцій. І таких подвижників, як о. Євгеній, чимало. Де ще в Україні ми могли на власні очі переконатися у такій жертовності служіння немічним, як не в «соціально відсталій» православній церкві?..
Які підсумки останньої акції у столичному Ботанічному саду, яка відбулася 18 квітня – кого вдалося переконати?
Остання акція – лише один із епізодів нашої діяльності. Завдання «переконати» не ставилося, хоча відразу після акції через чат на нас вийшли кілька десятків людей студентського віку з бажанням у подальшому брати участь у наших заходах, принаймні бути в курсі справ волонтерського руху.
Крім того, влаштовані на території Ботсаду атракціони та майстер-класи дозволили зібрати кошти для онкохворих дітей, розповісти широкій громадськості про те, що ці люди потребують значно більшої уваги, ніж приділяється їм суспільством та державою. Врешті-решт, ми продемонстрували, що православна молодь готова брати на себе відповідальність у справах допомоги ближнім. І ніякої «ломки цінностей» чи «інфантилізму» ми не зазнали…
У практиці Вашого молодіжного об’єднання було «диво»? Я маю на увазі те, що справді могло здивувати й переконати у вірності обраного шляху.
Багато хто з нас починає звикати до «дива»… Коли приходиш до цих маленьких хлопчаків і дівчаток, блідих як стіни онковідділення, а згодом зауважуєш, як на їхньому обличчі з’являється посмішка й легкий рум’янець – гадаєш, що таки сталося диво…
Пам’ятаю як до нас звернулася мама одного онкохворого хлопчика. Дитина не просто замкнулася в собі, вона втратила віру в життя, майже не полишала ліжка. Це означало, що у маленької людини просто опустилися руки противитися недугові. Десь за годину спілкування волонтер раптом побачив проблиск життя на лиці хлопчині. Це сталося, коли той заговорив про футбол. Вже на наступну зустріч він приніс кілька дисків з записами останніх матчів футбольних грандів, відтак зав’язав листування з фан-клубами на кількох континентах. Що б ви думали? – до хлопчика буквально звідусіль полетіли подарунки з атрибутикою. Він навіть одержав диск з особистим повітанням на свою адресу славетного форварда Андрія Шевченка. А коли за деякий час знадобилося коштовне зарубіжне лікування вартістю у 200 тис. доларів, з мамою хлопця зв’язався один із топ-менеджерів лондонського клубу «Челсі» і взяв на себе усі необхідні витрати. Це не поодинокий випадок, але кожен з них – маленьке «диво», бо надає дітлахам практично ще один шанс на життя.