ГлавнаяОбществоЖизнь

Євген Сверстюк: "Дисидентство – вічний феномен"

 Відомий правозахисник, літератор, президент Українського пен-клубу Євгений Сверстюк 17 березня у рамках проекту «Публічні лекції Політ.ua» виступив з доповіддю по історії дисидентського руху. "Лівий берег" пропонує розшифровку лекції.

Євген Сверстюк: "Дисидентство – вічний феномен"
Фото: Фото: радіо "Свобода"

Євген Сверстюк: Добрий вечір, шановне товариство! Мені пригадується один мій виступ в той час, коли я повернувся з заслання. Тут вже збиралися люди, був свій гурток, в мене був приятель Братко Олексій. Вони цікавились тоді переважно йогою. І це була єдина книга, де можна було читати те, чого не друкують, і разом з тим, не дуже забороняють. Туди ринуло все живе, як кажуть. Запросили і мене. Це була сміливість. Тому що як зека можна було запрошувати, щоб він читав без дозволу начальства лекцію перед аудиторією? Ну, а я вже не зовсім зек, а повернувся з заслання. Це був рік 1986-й. Я вже й не пригадую зараз про що була лекція. Напевно, про перевагу духовного над матеріальним. Нам про таке можна було говорити, йти проти течії, там, де не було дуже уважних і кваліфікованих спостерігачів. «Шпаки» були в матеріальному і не дуже заглиблювалися в духовне. Отже, пройшло це все без усяких пригод, але що мене найбільше вразило так це те, що мій виступ українською мовою влаштовував нібито всіх. Що значить гіпноз!  

Знаєте, я так легко погодився на цю тему про вічний феномен дисидентства, а коли торкнувся її ближче, відчув, що вона розсипається як пісок. Я не знаю, де починається дисидентство і де воно закінчується. Ті люди, які при «совєтах» розповідали на кухнях антисоветські анекдоти, це дисиденти чи ні? 

Голос з аудиторії: Ні

Євген Сверстюк: А ті, хто слухали і сміялись?  

Голос з аудиторії: Певне, що дисиденти

Євген Сверстюк: Отже, дисиденти. В Полтавському педінституті, де я був викладачем, виключили студента. На лекціях з марксизму було обов’язкове конспектування лекцій професора. В кінці лекції той професор переглядав конспекти. І він натрапив на обкладинці на запис «Хр. скажет когда умрет». Ну кому це цікаво? І що в цьому є? Але викладач розшифрував, то був анекдот.

- Мама! А Ленин хорош? 

- Хорош!

- А Сталин? Ну, был хорош, а оказалось нехорош.

- Ну, а Хрущев хорош?

- Скажут когда умрет.

Професор марксизму-ленінізму розшифрував. Отже, він розповідав цей анекдот і слухав цей анекдот. Його теж можна запідозрити в тому що він дисидент. І вся країна, не тільки ті, що в концтаборах, говорила речі, яких не можна говорити в голос. На кухні говорили чи де, хто як міг. Феномен дисидентства в СРСР, можна сказати, характеризується, знову в такому анекдоті, коли всі разом – за, а кожен окремо – проти. І от виникає питання: а хто ж був дисидент? 

Я був 7 років у концтаборі, де було дуже багато різних людей. Колишні поліцаї, які були абсолютно лояльні за німецької окупації і абсолютно лояльні в таборах, акуратно доносили все те, що треба було доносити і тоді, і тепер. Цю публіку не будемо розглядати. Але досить багато було хлопців, які чи то в Коломиї, чи то в Ризі, чи то в Таллінні вивісили національний прапор і потрапили в концтабір. Дисиденти чи не дисиденти?

Словом, таких відтінків дуже багато. І фактично було дуже мало дисидентів. От перший справжній дисидент, з яким я зустрівся в таборі це був Сергій Ковалюк. То було однозначно. І я би сказав, що з цього ми могли би спробувати визначити саме поняття. Але коли я копнув до цієї теми в віках, то мені захотілося почати від Сократа. Мені здається, що це класичний образ дисидента.

Перше, дисидент – це передусім виразна позиція, виразна концепція, виразне бачення свого середовища і світу.

Друге, дисидент це не той що шепчеться на кухні, включивши кран, щоб не підслухали, а той, який говорить те, що думає, і говорить послідовно, в міру доцільності, акцентовано, тихо або фрагментарно, але говорить. І що надзвичайно важливо – це тоді, коли він відстоює свої позиції ціною власного життя. 

Сократ є класичним прикладом. Чоловік, який мав усі можливості виступити на суді так, щоб сподобатися суддям. Уявляєте собі, їх було понад п’ятсот. Можна собі уявити, як Сократ міг ставитися до цієї демократії, де є п’ятсот суддів. І як взагалі мудрець може ставитися до думки більшості. Цілком ясно, що він був природній органічний дисидент. Більше того, він був такий один порівняно з усіма – з софістами та титулованими мудрецями. Він дозволяв собі бути вільним на цьому процесі, жартував, і коли в діалозі говорив «клянусь Зевсом», то якось при нагоді він сказав «клянусь собакою». Я не дуже добре знаю, як в цьому контексті це сприймалося тоді, але то явно було не дуже поштиво по відношенню до суддів. Але що найбільше вражає у Сократа – це абсолютна байдужість до присуду. Він міг просити, щоб йому замінили смертний вирок іншим, це дуже часто задовольнялося, а він навіть не спробував, тому що він вважав недостойним людини боятися перед обличчям смерті. Думаю, без цих ознак ми б не мали найславетнішого в філософії твору як «Апологія Сократа». 

Думаю, що ці елементи – ясна і тверда власна позиція, яка не просто фіксує розмову, але є дискурсом – не тільки мова але і підтекст, філософія і певність у своїй мові, послідовне проведення своєї думки. Це перша умова для того, щоб серйозно поставитися до людини, до дисидента. Ті, що пам’ятають 60-ті роки, запам’ятали. Є багато розумних людей, є багато дотепних людей, було їх багато і тоді, але чомусь тільки один, ну скажімо Іван Дзюба, виступає перед аудиторією і говорить те, що думає, а ті всі розумні мовчать, вони є присутні в цій аудиторії і поділяють його погляди.

Друга умова: дисидент починається тоді, коли він говорить прямо з готовністю відповідати за цю правду, яку він говорить. 

Як можна було б верифікувати Шевченка, Сковороду і Голуба в свій час. Вони зовсім різні, але, думаю, їх можна прикласти.

Почнемо зі Сковороди. Не можна сказати, що він в онтологічному стані єретик. Ніхто не говорить про Сковороду як про єретика, але ніхто не говорить про нього як про православного. Хто ж він був? Він був в середовищі релігійних людей, в середовищі православних, але він говорив речі, до яких вони не звикли. Він був, власне, таким мандрованим мудрецем, які ходили по селах і розмовляли з людьми душа в душу, і ніхто не думав звіряти, наскільки це відповідає вченню церкви. Він мав славу мудреця і його запрошували до кліру. Казали, що ви б могли стати стовпом церкви і він мабуть напівжартома відповідав: «Доволі і без мене мальованих стовпів». Так по-сократівськи одверто і з готовністю відповідати. Тому що життя значною мірою його кусало. Він залишався послідовним. Не було присуду смертного і в нас немає підстав говорити, як би він повівся, але в нас теж нема ніякого сумніву, що він би не поступився своїми переконаннями.

Сковорода: "...не можна сказати, що він в онтологічному стані єретик"

Візьмемо таку проблематичнішу постать як Гоголь. Чи був Гоголь дисидентом? Мене цікавить, власне, таке міркування Бердяєва про те, що є три постаті, які підготували падіння імперії –Гоголь, Достоєвський і Толстой. Очевидно, що він винен. Чи він знав що він це готує? Мабуть, ніхто ніколи не знав, що він готує в далекій історичній перспективі, але те, винен він чи ні, він явно відчував на прем’єрі «Ревізора», коли дивився на обличчя публіки. Це була найдобірніша публіка Російської імперії – інтелігенція, яка попала на прем’єру, навіть сам імператор був на цій прем’єрі. І Тургенєв чи Анєнков описує обличчя людей, які були здивовані вже в першому акті, як ця напруга росла на обличчях людей аж до останнього акту. І потім «Автора, автора на сцену!». Ви знаєте чим це закінчилось? Автор втік! Втік! Прийшовши на квартиру до свого ніжинського приятеля Данилевського, сказав: «Ну хоча б один, а то всі-всі проти!». Один був за – Микола Перший. І то він був за тільки тому, що за ініціативою Пушкіна і Жуковського п’єсу йому прочитав В’язенський. Імператору прочитали «Ревізор», він схвалив і тільки тому це потрапило на сцену. Тому йому нічого не залишилося, після цього, як теж схвалити. Цілком зрозуміло що в Росії може бути тільки абсолютне мовчазне схвалення. А ті всі що були проти, побачили що імператор – за, то вони теж мовчали. Але чи це дисидент написав цю річ, чи ні? А «Мертві душі»? 

Давайте простежимо як просувалися ці «Мертві душі». Рукопис треба подати до цензурного комітету, але чомусь автор не подає його до цензурного комітету, а пробує протягти в обхід цензурного комітету через імператора! Добре, що в нього дуже велика приятелька Олександра Федорівна і добрий приятель, вихователь наслідника престолу - Жуковський. Отже, є якась можливість дати імператору прочитати, щоб він потримав в руках і сказав свою згоду чи незгоду. Все обійшлося інакше. Був такий цензор Нікітенко, напівліберал, напівземляк, і він взяв на себе цю справу. Це була згода без царя. Але ж сам Гоголь, попробуйте проаналізувати психологію автора, він не покладався,він був абсолютно впевнений, що не надрукують цього і не може бути надруковано твір про поміщицьку Росію під назвою «Мертві душі». Він навіть не подумав змінювати цю назву. Це випадково? Ні! 

Тут треба зробити одне попереднє зауваження щодо українських дисидентів в «миколаївському» Петербурзі. Справа в тому, що імператорська історія і та історія, яка була в свідомості людей, це були зовсім різні історії. Всі українці, які були в Петербурзі, а їх тоді було найбільше і вони займали дуже високе становище,особливо в «миколаївські часи». І всі вони розуміли, що вони українці, але всіх їх трактували як малоросів, росіян. Ви собі можете розмовляти якою хочете мовою, але цілком зрозуміло, що усі без винятку однаково мають бути лояльними громадянами імперії і, як зауважувала Катерина ІІ: «Дабы никакой розни не было». Отже це були подвійні стандарти. 

Дивіться який Гоголь коли він пише до Максимовича: «Туда, туда в наш древний Києв! Он наш, он не их, не правда ли?». Чи була в цьому підступність? Чи в цьому було дисидентство? Ні! Це були просто подвійні стандарти. Усі, майже всі українці які були в Петербурзі так працювали. І водночас, вони не могли цього висловлювати, тільки могли почувати. Отже, ці подвійні стандарти я ставлю поза поняттям дисидентства. Просто нація була поставлена в фальшиве становище. І була Переяславська угода, але згадувати про неї не можна! Будемо говорити про те, наскільки письменник твердо і послідовно дотримується своєї філософії, наскільки він дотримується свого способу мислення і наскільки він впливає на суспільство. 

Думаю, що Гоголь є типовим дисидентом, дуже лояльним через свої знайомства з першими особами в культурі: Вязєльським, Пушкіним, Жуковським, Смірновою. А водночас, він пише зовсім не те, що можна порівняти з тим, що писали вони. Починаючи від «Вечорів на хуторі…» і закінчуючи його сатиричними речами. Але не хочу застрявати на цьому, тут би довелося багато фактів торкнутися.

"Думаю, що Гоголь є типовим дисидентом..."

Торкнуся однієї ближчої постаті – Олексанра Довженка. Хто був Довженко? Офіцер Петлюрівської армії, взятий в полон. Їх двох взяли в полон, коли вони перейшли кордон на Збручі – Довженка і Орлюка. Були затримані чекістами і при перевірці документів виявилося, що вони просто петлюрівці, які повернулися на батьківщину. Орлюка розстріляли тут же, а Довженко послався на своє знайомство з «боротьбистами» – Сумським, Блакитним, в той час вони були співпрацювали з большевіками. Довженко йде на поруки і входить в контекст літературного,культурного життя УРСР. Якщо говорити про його кінофільми, то ясно, що вони мусіли бути 10 разів перевірені. Щодо режисури – тут вже потрібні дуже добрі знавці, які бачать не тільки сюжет чи ідею, а бачать те, що, наприклад, побачили в кінофільмі «Земля». Він ішов тільки один раз в Москві і зразу був заборонений. Довженко став знаменитістю за кордоном. Саме там він був оцінений: і «Звенигора», і «Земля»,і «Арсенал». 

В мистецтві важко говорити в категоріях дисидентства. Це великий талант, який виявляється в усьому – це велика таємниця таланту. Чи був Довженко творцем соціалістичного реалізму, соцреалістичним автором? Після всіх редакцій, в тій формі,в якій випускали на екран, Довженко як людина, яка має свій стиль, свою форму спілкування з людьми, свою позицію по відношенню до мистецтва і культури – отут починається Довженко зовсім неприйнятний до режиму. І це виявилося в той час, коли можна було собі дозволити якісь вільні рухи.  

В період війни була навіть зверху дозволена свобода. Зовсім не випадково Рильський пише «Слово про рідну матір», зовсім не випадково Тичина пише «Похорон друга». Це не була свобода, це був дозвіл. В той час Україна була окупована, українські поети, письменники на фронті чи в тилу мали набагато більшу свободу і вони нею скористалися, хто як міг. Довженко написав сценарій з загадковою назвою «Україна в вогні». Ніби для всіх прийнятно: звичайно, у вогні – бо фронт, війна. І разом з тим є у Шевченка такі слова: «Як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять». Ось звідки ці слова у Довженка.

Не знаю, чи всім відомо, що є така стратегія подвійних стандартів. З одного боку, «за Родіну, за Сталіна» - це було однозначно і тут не могло бути ніяких інших думок. А з другого боку, солдатам хтось говорив, що після перемоги вже не буде колгоспів, не буде НКВД і буде зовсім інше життя. І солдати шепталися про це в окопах. Існувала легенда, що про це перед якимось полком говорив у своєму виступі Жуков. Але хтось запустив цю чутку, бо, звичайно, ніякий Жуков ніде не виступав. Але ця віддушина була потрібна. І це все солдатам не страшно було говорити, бо на 99% вони не повернуться, але дух можна цим підняти. Не лише стограмівкою. Отже, була допущена така свобода. Тоді Довженко написав «Україна в огні» і давав її читати Хрущову. Очевидно, фрагментиками. Це було на фронті. Той слухав, схвалював і навіть казав, що треба його перекласти на російську мову, надрукувати, нехай знають правду. Правда, не відомо, що він давав читати, але факт, що це отримало схвалення - це зафіксовано у щоденниках.

Довженко йде тим самим шляхом, яким йшов Гоголь. Треба дати прочитати не цензору (цензор не пропустить це!), треба самому верху дати це прочитати. Він дає це прочитати Сталіну. Хтось каже, що це Корнійчук дав такий коментар, що в цьому була його диявольська і донощицька роль. Сталін з великим інтересом це прочитав. Він викликає вночі Довженка на засідання членів Політбюро. З України приїжджає туди Рильський, Корнійчук і, здається, Бажан. І на цьому розширеному засіданні він читає: «Об антиленинских ошибках и националистических извращениях в киноповести Довженко «Украина в огне». Можете собі уявити, як страшно звучало кожне з цих слів. І початок: «В этой киноповести, мягко выражаясь, ревизуется ленинизм, ревизуется политика нашей партии по основным, коренным вопросам». Хто-хто, а товариш Сталін, який робив цю політику прекрасно відчув, проти кого ця повість.

Довженка позбавили всього. Він повернувся додому і сказав дружині: «Мене нема». Тепер можна подумати, чи Довженко взагалі був в совєтській парадигмі чи був поза нею. Чи був дисидентом, який відхиляється від лінії, чи був проти. Я думаю, що це був класичний дисидент. Тобто, він вірив, що одна шоста земної суші проторює людству шлях до рівності. Вірив в те, що Захід егоїстичний, чужий, потонув в капіталістичних потоках. І в цьому було також багато правди. Він бував на Заході, він читав, був досить добре інформований. Навіть не знаю іншу людину, яка б була так добре інформована про події у світі, як Довженко. Він мав зв’язки з високопоставленими людьми, вільно розмовляв з ними… 

Отже, мені здається, що Довженко був не комуністом, був безпартійний, але поділяв ілюзії будівництва комунізму і вирив в те, що після війни справді можна багато дечого змінити: і НКВД не потрібно, і колгоспи можна буде послабити, і терор не буде потреби посилювати. Він був дисидентом по-своєму. У нього була тільки одна позиція, абсолютно ворожа до дисидентського режиму – це естетична позиція. Тут він абсолютно не міг прийняти грубість, хамство, тих квадратових комісарів, які були схожі один на одного, розмовляли і думали суржиком. Ця його естетична опозиція і визначила його дисидентство. Ми зараз говоримо про нього саме тому, що він встояв на цій естетичній позиції.

Мене завжди вражали його записи в «Щоденнику». Я сам належу до тих, що ховали записки і рукописи. Більше десятка років ховав на випадок обшуку. Я не можу зрозуміти, як Довженко в Москві після того вироку, який йому прочитав Сталін, продовжував писати оті антисовєцкі записи.

Довженко: "Ця його естетична опозиція і визначила його дисидентство"

Нарешті я перейду до дисидентства 60-х років. Валентин Мороз, коли його випустили у 1979 році сказав: «Я не дисидент, я націоналіст». В цьому була якась певна логіка, тому що дисидент це той, хто дотримується якоїсь певної офіційної загальноприйнятої платформи, але має свої погляди. Я розумію, коли хлопець з УПА, якого поранили і він потрапив у полон, каже: я не дисидент, я націоналіст. Це я розумію. Він поза цією системою. Але коли ти є викладачем інституту і читаєш в цьому інституті лекції, тоді тебе доведеться оцінювати в рамках того, що ти робиш. Отже, він таки дисидент. Він має інші погляди, але в цілому він підтримує загальноприйняті погляди. Я думаю, в тому розумінні всі ми були дуже різними в цьому плані: Дзюба, Світличний, Вінграновський, Снєгірьов. Всі ми були різними, і різного виховання, але в цьому розумінні ми не мали бути схожими один на одного. 

Пригадую один курйозний випадок, коли Михайлина Коцюбинська, з якою ми разом працювали, прийшла познайомитися в бібліотеці (бібліотека була нашим рідний дім). Ми ходили парком і розмовляли. Михайлина Коцюбинська мала класичне комуністичне виховання. Вона не була під окупацією (бо всі ми – Світличний, Дзюба, я – були під окупацією), вона належала до номенклатури, читала тільки те, що в радянських газетах, з літературою протилежного характеру була знайома мало. Якось ми з нею торкнулися питання партійності. Вона – комсомолка, член партії, кандидат наук – одним словом, ідеальна комуністка. Але вона – Коцюбинська, тому я з нею говорю одверто. Я їй кажу, що бути комуністом – нечесно, наводжу їй приклади, як вона на зборах думає одне, а голосує за інше, хіба це не лукавство? А хіба не лукавство, коли вона читає літературу реабілітованих письменників, наприклад, вибрані твори Куліша, Зерова, Косинки? Раніше ви в вашій комуністичній партії називали їх ворогами, а потім виявили, що вони не є вороги, тобто вам брехали, а всі одноголосно сприймали цю брехню. Підемо далі: їх же не друкують, друкують лише вибрані твори, які більш-менш підходять за ідеологією. Словом, була дуже довга розмова. Це була дуже відверта розмова і ніхто б не смів таке говорити. Це можна було говорити тільки в парку Шевченка ввечері, коли ніхто за тобою не ходить. І ми стаємо дисидентами. Через якийсь рік на партзборах вона розуміє, що це не її компанія, що її компанія це я, це Світличний, Дзюба. 

І ми робимо одну справу. Я пишу «Собор в риштованню», а Михайлина його друкує на машинці. В той час то була кримінальна річ. Ми прикидалися, що це все можна подавати до друку, хоча всі прекрасно розуміли, що це ніколи не буде надруковано. І я розумів це як автор, і вона це розуміла. Цей приклад я навів, щоб показати, що дисиденти були зовсім на різних позиціях, зовсім різного виховання, але мали то спільне, що їх об’єднувало в 60-ті роки.

Мене не дуже цікавило, чи Дзюба вірить в ті положення Леніна, які він цитує, але мене цікавило, що те, що він цитує, буде прочитано і буде будити думку. В мене не було сумніву, що він теж не для того, щоб Леніна похвалити, подає його позитивно, а подає, щоб показати, що тільки Леніном можна бити цю партію, що тільки в такий спосіб він може висловлювати думки абсолютно неприйнятного погляду. 

Нас об’єднувало те, що кожен має свою позицію, яку вважав чесною, яку прагнув доносити до людей, робити це одверто, а не потаємно і треба бути готовим за це розплатитися. Інакше ти просто будеш вільнодумцем у себе на кухні. 

До речі, про Михайлину Коцюбинську, десь в 90-ті роки в якійсь газеті була така фраза: «Коцюбинська і Сверстюк рвуться до влади». Михайлина мені це повідомила по телефону, на що я відповів: оце твоя партія, яку ти покинула, тепер про тебе пише в таких категоріях, оце її правда.

Одне, що я хотів підкреслити в порядку резюмування теми. Дисиденти усіх часів користуються пошаною в суспільстві. Я думаю, що, якби Сократові не винесли смертного вироку, якщо би він пробував його уникнути, то був би зовсім інший Сократ. Думаю, якщо би дисиденти не прийняли вироку з готовністю відповідати за те, що вони написали, то вони не були б дисидентами. Це був би не той образ. Думаю, коли б Довженко на цьому пекельному вечорі в ЦК в присутності Сталіна і Берії схилився і просив пробачення, ми б сьогодні про нього не говорили. І якщо Захід зацікавився Україною в другій половині 20-го ст., то саме дисидентами. Тобто людьми, які мали свої погляди і які їх відстоювали ціною життя. У світі це дуже шановано, бо це є критерії справжності…