«Жодних слідів боїв в Іловайську, скоріше за все, вже немає»
Щодо Іловайська написано і знято безмежну кількість відео, фільмів. Спочатку ця тема нікому не була цікавою, всіх шокувала, а потім на ній почали піаритися. Згодом – і заробляти. З’явилися різні місії, групи, почали збирати кошти через Фейсбук… А спочатку ми їздили просто як Коля, Петя, Вася і т.д. І здебільшого все оплачували власними коштами.
Уже 3 вересня ми були на тій (непідконтрольній – ред.) території. Вдалося домовитися з тією стороною зібрати тіла загиблих, пофотографувати місця боїв і опитати свідків для ідентифікації українських бійців. Звісно, було досить складно наважитися туди поїхати, все могло трагічно закінчитись.
Кілька разів нас вишиковували і клацали автоматами над нашими головами. Після першої поїздки на Донбас половина пошукової групи (музею - ред.) відмовилися так працювати…
Ми вивезли велику кількість фотоматеріалів, що й представлені в музеї, змогли сформувати базу загиблих в окремих епізодах боїв за Іловайськ, при чому з показами свідків, детальною інформацією… Це допомогло відтворити схему боїв за Іловайськ.
За кілька тижнів після нашої пошукової діяльності всю українську військову техніку, яка залишилась в Іловайську, розпиляли на металолом. Тож, скоріше за все, жодних очевидних слідів тих подій уже не залишилось. Крім експонатів і фотографій, які нам вдалось вивезти і зробити.
Зафіксовані всі епізоди, час боїв, втрати, детальний опис, хто і звідки вів бій і де лежали загиблі. Тож про трагедію в Іловайську сьогодні відомо абсолютно все, залишається - притягнути до відповідальності винних…
Щодо загальної кількості загиблих за період оборони Іловайська, то остаточної цифри ми не маємо. Її можна буде назвати лише після завершення війни і повернення всіх полонених.
Справа в тому, що є родичі військових, котрі навіть після співпадіння ДНК-коду відмовляються визнавати загибель свого сина, брата чи чоловіка. Дуже часто приходять матері і кажуть, що мають відчуття, що син живий. Ніхто не буде з ними сперечатися і доводити протилежне. Треба лише чекати, коли проясниться істина.
Можна говорити лише про одиниці загиблих, котрих нам не вдалося вивезти з Іловайська. Дослідити всю непідконтрольну територію ми не мали змоги. За нами завжди спостерігали, вказували, де можна копати, а де – ні…
Кістяк експозиції формувався з артефактів, які були вивезені з Іловайська. Потім додалися і особисті речі загиблих, які принесли їхні родичі. От дружина спортсмена Темура Юлдашева принесла його футболку, в якій він був в полоні (35 діб перебував у будинку СБУ в Луганську), медалі (підходимо до стенду з фото Юлдашева)… 26 травня минулого року Юлдашева похоронили на Лук’янівському військовому кладовищі, а його сім’я ще й досі не отримали документів для оформлення пільг.
Юлдашев був добровольцем, а в Україні вони й досі не визнані учасниками бойових дій. Виняток – чотири міста (Ірпінь, Буча, Івано-Франківськ і Дніпропетровськ), де рішеннями обласних чи міських рад їм таки присвоїли відповідний статус зі всіма пільгами і виплатами.
(Проходить кілька іноземних туристів)
В музей часто приходять іноземці. Напевно знають про війну на Донбасі вже більше, ніж українці…
«Чому ми повинні розповідати бійцям, що в АТО їх чекає приємне проведення часу?!»
Ми часто організовуємо пересувні виставки. Ось (показує фото) навіть привезли ящики з-під боєприпасів на Кушугумське кладовище в Запоріжжя, де захоронені неопізнані українські солдати. В цих ящиках поскладали експонати, знайдені між Червоносельським і Верхньоосиковим. З-поміж них був і ящик з маркуванням: РПО-А «Шмель» - ручний гранатомет, що перебуває на озброєнні в Росії. Знайшли його під Червоносельським. Цей надпис нагадує, з ким ми воюємо…
Буває привозимо виставки на полігон Нацгвардії. Так би мовити з метою виховання військових. Одного разу в музей прийшов полковник Федічев. Знаєте такого? Він був заступником керівника АТО в секторі «С» (сектор Дебальцево – ред.), а потім його призначили директором департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони. Виставка перебувала в підпорядкуванні саме цього департаменту…
Пригадуєте вихід з Дебальцево? Так от: Федічев один звідти виходив, а для мене це ніщо інше, як втеча…
Тож прийшов він в музей і питає: «Що це?», показуючи на один із експонатів. Це – БМП, кажемо йому, де згоріло четверо українських військових. Їх ледь вдалося ідентифікувати, тіло в ньому згорає до купки попелу… Для мене це БМП – братська могила, я до неї відношуся з трепетом, з повагою до загиблих. А Федичев каже, мовляв, чому це – БМП українських військових, а не сєпарське МТЛБ… «Ви зірвете мені мобілізацію! Всі ж боятимуться в армію йти!» - кричав він.
Але чому ми повинні розповідати бійцям, що в АТО їх чекає приємне проведення часу?! Я вважаю, що ця виставка змушує хлопців по-іншому ставитися до війни, щоб вони розуміли, куди їдуть і для чого.
Іловайська можна було уникнути. Як і Дебальцево… Ми наступаємо на одні й ті ж граблі ціною людських життів. Для чого взагалі було туди відправляти українських військових? Батальйон «Миротворець» заходив в місто досить вузьким коридором. Під обстрілом заходив і під обстрілом виходив звідти…
Зараз кримінальними справами засипали пересічних бійців, комбатів батальйонів. Так, не всі вони «святі», але чомусь ті, хто винен у загибелі сотень хлопців, досі залишаються недоторканими.
З таким відношенням Міноборони і влади в цілому до військових, як зараз, буде ще не один Іловайськ…
(Проходимо повз плакат з Надією Савченко)
Цей плакат робили на підтримку Савченко… Вона навіть приходила сюди фотографуватися.
Відношення у військових до неї різне. Ті, хто з нею воював в батальйоні «Айдар», - погано до неї ставляться. Правда, ніколи цього не скажуть відкрито. І якщо вона босоніж прийде, до прикладу, в Ірпінь, і виступатиме проти когось із корупціонерів, за нею стануть і ті, хто погано про неї думає.
Якщо говорити про «Айдар» загалом, то існує велика різниця між першим і наступними складами батальйону. Спочатку туди йшли патріоти, які поїхали захищати країну з мисливською зброєю. А згодом діяльність батальйону скотилась до мародерства. Дехто з «айдарівців» навіть сьогодні не хоче носити шеврони батальйону...
Ось мої друзі – Саша Давидчук і Коля Личак (показує фото на стенді виставки). Ми їх привезли в «Айдар» влітку 2014 року. А через тиждень вони загинули під Металістом. Саша витягнув командира Олександра Ніколайца з-під обстрілу, пішов за Кольою і їх накрило «вогнем»…
Щоб оформити на них документи, ми часто приїжджали до «Баті» (Валентина Лихоліта - екс-начальника штабу батальйону «Айдар» - ред.), спіймати Мельничука (першого комбата «Айдару» - ред.) було неможливо. Всім там керував «Батя»…
Знаєте, чому всі заступаються за «Батю»? Бо він як був ніким, так і залишився. А такі як Мельничук, Тетерук чи Семенченко – дуже швидко передислокувались у Верховну Раду, сховались за депутатськими мандатами.
Повірте, до всіх цих колишніх комбатів також є питання. І найважливіше: як їм таки вдалось вибратися з оточення? Сподіваюсь, колись це стане відомо…
Ті, хто повертаються з війни, не завжди стають правильними. Бувають ситуації, коли бійці одного батальйону діляться на дві частини: одні стоять на стороні забудовника, інші – громади, що виступає проти будівництва. Більшість, на жаль, тих, хто став на сторону чиїхось комерційних інтересів. Начіпляють на себе медалей для статусу… Як на мене, справжні герої ніколи не будуть носити нагород і не назвуть себе ветеранами. Війна ж не закінчилась… З медалями ходити поки рано.
На тій стороні нам часто закидали, мовляв, Порошенку, Яценюку чи іншим представникам влади вигідна ця війна… Ми доводили їм, що відносимо себе до народу України і діємо в його інтересах, а не в інтересах влади. А потім запитували, до кого вони відносять себе? До якого народу? Від України хочуть від’єднатися, але й до Росії не входять. Чим їм пишатися? Двохголовою куркою на печатці (сміється – ред.)?
«Цінність кожного вивезеного українського прапора – на вагу людського життя»
Для мене всі речі, які нам вдалося вивезти з непідконтрольної території, мають велику цінність. От ми підняли цей шеврон біля машини (показує) на грунтовій дорозі між хутором Горбатенка і Новокатеринівкою… Я об’їздив госпіталі і з’ясував, що він належав бійцю батальйону «Миротворець» Дмитру Сироштану, що був контужений в Іловайську.
Два автобуси батальйону згоріли під час бою, і всі розбіглися хто куди: хтось в посадку, а хтось добіг до автомобілів інших батальйонів, що також виходили з оточення.
Сироштан заскочив в кузов батальйону «Дніпро». Був вистріл з «мухи» (РПГ), від якого машина перевернулася, а він перелетів близько 30-40 метрів і опинився з іншої сторони посадки. Розповідав, що неподалік побачив 5-6 чоловіків азіатської зовнішності. І кинув туди гранату. В Новокатеринівці якийсь місцевий дід дав йому цивільний одяг, і лісами, полями він вийшов з оточення. Сироштан – з Горлівки, якби його спіймали, то навряд чи залишили би живим…
Пам’ятаєте, батальйон «Донбас» переобладнав пожежну машину для оборони Іловайська? Вони відсікли лінію обстрілу сєпарами «наших» і закрили собою поранених хлопців. Так, на цьому полі загинуло 50 людей (показує фото з обгорілою пожежною машиною), але хіба можна назвати їх боягузами?!
Женя Тильнов («Усач»), Олександр Федорченко («Брест») і Олександр Горбатенко («Бугор») – добровольці батальйону «Донбас» - підбили два російських БМП і взяли трьох російських контрактників… Батальйон «Донбас» тоді потрапив в оточення під Червоносільським і більшість бійців вирішили здаватись в полон. Але ці троє вирішили виходити самостійно. Переодягнулися в цивільний одяг і аж через три дні прийшли до своїх…
Якби вони здались в полон, їх би розстріляли. То як можна говорити про провину рядових бійців в тому, що трапилося в Іловайську?! (раніше головний військовий прокурор Анатолій Матіос заявив, що причина Іловайської трагедії полягає нібито в дезертирстві батальйону з Івано-Франківська - ред.). Керівництво держави просто шукає собі виправдання.
Ось – наймолодший боєць АТО – 18-річний Георгій Тороповський, загинув 17 вересня 2014 року (підходимо до стенду з фото і речами хлопця). Мав чорний пояс по тхеквондо, захоплювався конструюванням літаків та дигерством. Він був на Майдані, а потім добровольцем пішов в АТО. Брав участь у боях під Савур-Могилою, Амвросіївкою та Іловайськом. Після Іловайської трагедії перевівся в 40-й батальйон «Кривбас» і трагічно загинув – був убитий невідомими у потязі Київ-Дніпропетровськ, коли повертався до місця служби.
Символом Іловайської трагедії став ось цей берет (показує) одного з бійців, імовірно, 51-ї бригади.
Ми підняли його біля згорілої колони в районі урочища Червона Поляна (Старобешівський район), між хутором Горбатенка і Чумаки.
Це було місце розстрілу російськими регулярними військами колони 40-го батальйону «Кривбас» та батальйонно-тактичної групи 51-ї механізованої бригади ЗСУ, які виходили так званим «Зеленим коридором» з району Іловайська 29-го серпня 2014 року.
Росіяни попросили про перемовини і запевнили, що хлопців передадуть Червоному хресту. А самі – оточили територію і розстрілювали наших людей, як в тирі… Слово російського офіцера після цього нічого не значить…
Разом із беретом ми знайшли обгорілу Біблію. Бачите, вона запеклася на одній сторінці, перегорнути аркуш неможливо. Першу виставку експонатів з Іловайська ми робили в Андріївській церкві в Києві. І поклали там цю Біблію. Одного польського художника захопив епізод, описаний на тій сторінці, де була відкрита Біблія: коли Ісус зі своїми учнями плив в човні і почався шторм. І він казав їм не боятися… Згодом художник намалював ікону і подарував її музею (показує).
Всі українські прапори, які ви тут бачите, вивезені не просто з АТО, а з непідконтрольної території. Тому цінність їх – на вагу людського життя. Якби на якомусь блок-посту в нас знайшли чи то прапор, чи хоча би синьо-жовту стрічку, нас би розстріляли.
Ось цей – обгорілий - фактично став брендом Адміністрації Президента. У вересні минулого року українська делегація в ООН розгортала його під час виступу Путіна… Ми знайшли його на обгорілій ЗІЛ-131 (зенітна установка – ред.) між Червоносільським і Осиковим…
А цей прапор (показує інший) нам привіз боєць батальйону «Донбас» «Богун». Прапор висів на вході до СБУ в Донецьку. Його кинули під ноги полоненим, яких туди привезли, сказали витирати об нього ноги. Сталась якась заминка, когось почали бити і «Богун» тихенько підібрав прапор і сховав його за пазуху. За весь час полону хлопці переставляли його з одного в інших архівний ящик, щоб ніхто його не забрав… Після звільнення з полону хлопці підписались на ньому… Це – справді крутий вчинок!