Як повідомив у вівторок спікер, він дотримався обіцянки та підписав розпорядження про зняття заробітної платні з мандатоносців-прогульників. "Зняття заробітної платні, про яке я вже підписав розпорядження, — важливий елемент. Також важливий елемент — і озвучування тих депутатів, які не з'являються на робочі місця. І я проситиму, щоб "Голос України" публікував дані реєстрації”, — пригрозив Парубій та уточнив, що самі ці методи нічого не вирішать, якщо "не буде громадського тиску".
Будемо відвертими, погодитися зі спікером можна лише у твердженні “самі ці методи нічого не вирішать”. Адже ні для кого не секрет, що прогулюють засідання здебільшого аж ніяк не ті депутати, для яких парламентська зарплатня є основним джерелом прибутку. Якщо народний обранець у робочий час розважається з дівчатами в бунгало на Гавайях, прокручує хитрі бізнес-схеми чи катається по країні з якими-небудь агітаційними турами, то очевидно, що робить він це не на 6 тисяч 400 гривень щомісячного окладу — і навіть 17 650, до яких із квітня підняли депутатську зарплату, йому на це теж не вистачить. Історія України поки не знає жодного прикладу нардепа, який би пропускав пленарні засідання для того, аби розвантажувати вагони, замішувати цемент чи продавати на базарі помідори — тільки б докинути ще кілька тисяч гривень до скромного окладу члена парламенту. Тому штрафувати Костянтина Жеваго, Євгена Геллера чи братів Добкіних на офіційну зарплату можна хоч до кінця їхньої каденції — єдиним наслідком цього може бути лише анекдотичне здивування “А тут що, ще й зарплату видавали?!”
Не менш смішними виглядають і погроза публікації прізвищ прогульників та залучення громадськості до “тиску” на них. Українських нардепів ніколи не лякали навіть підтверджені документами публікації про корупцію — причому в ЗМІ, відчутно впливовіших за “Голос України”. А як має виглядати “тиск громадськості на прогульників”, узагалі уявити важко — напевно, побачивши нардепа в робочий час десь на пляжах Гавайїв, всюдисуща громадськість має батогами гнати зухвальця аж до трапу чартерного літака на Київ. Утім, ніхто не заважає ледацюзі, хоч раз побачивши громадськість із батогом на порозі бунгало, зробити пластичну операцію та більше не перейматися парламентською дисципліною — адже хто тепер знатиме прогульника в обличчя, якщо він усе одно на засідання Ради не ходить?
Відтак очевидно, що запроваджені Парубієм заходи проблему не вирішують ані на міліметр. Доба рішучих та невідкладних реформ вимагає від керівництва Ради значно комплексніших та гнучкіших рішень, і деякі з них ми можемо запропонувати Андрієві Володимировичу вже в цій статті.
Метод радикального стимулювання
Ідея автоматичного позбавлення мандату за прогули пленарних засідань без поважних причин уже висловлювалася неодноразово й має широку підтримку в українському суспільстві — так, електронна петиція з вимогою виганяти нардепів із Ради за 3 й більше прогулів легко набрала на сайті Президента необхідну кількість підписів громадян. Та оскільки жодних наслідків це не мало, мабуть, для таких радикальних реформ час іще не настав (і справді, з такою нормою кожна Рада би порожніла вже за місяць після чергового обрання — а хто ж тоді ухвалюватиме необхідні для реформ закони?). Тому цю ідею, так само як і четвертування, колесування й занурення порушників у чан із сірчаною кислотою, ми поки розглядати не будемо.
Метод статусного стимулювання
Для багатьох нардепів, яких депутатська зарплата цікавить мало, значно важливішим є інший бонус, який дає мандат, — недоторканність. Скільки б нардепи не розповідали про своє бажання позбутися цього осоружного юридичного статусу, саме по нього здебільшого й сунуть у парламент ті, хто місяцями не з'являється в сесійній залі. Але позбавляти прогульників недоторканності до кінця каденції — теж не метод, бо тоді порушника можна покарати лише один раз, геть втративши подальші важелі впливу на нього. Краще прив'язати дію недоторканного статусу до відвідуваності пропорційно: прийшов у Раду — маєш імунітет до наступного пленарного засідання, не більше й не менше. Не прийшов — тремти собі в своєму бунгало, поки знову не зареєструєшся в ВР.
Метод матеріального стимулювання
Той факт, що навіть найменший із Добкіних здатен за добу винюхати більше, ніж Парубій зможе вирахувати з найбільшого з депутатських окладів, — іще не привід відмовлятися від фінансових методів. Пропонуємо встановити грошову заставу розміром в 1 мільйон гривень для нардепів, які пропустили без поважної причини 5 пленарних засідань Ради. За кожний подальший прогул із цієї суми вираховується 100 тисяч грн., після 10 прогулів депозит згорає, і нардеп може або внести на рахунки Держказначейства новий мільйон, або скласти мандат депутата. Для принципових грошовитих прогульників можливе придбання річного абонементу за пільговою ціною. Таким чином держава або вирішить проблему прогульництва, або принаймні отримає невичерпне джерело бюджетних надходжень.
Метод колективного стимулювання
Оскільки більшість народних депутатів, навіть не маючи мільйонних бізнесів, отримує основний прибуток не в бухгалтерії ВР, а в партійних касах, стимулювати відвідуваність можна через фракції та депутатські групи. При введенні колективної відповідальності статистика має вестися пофракційно — якщо фракція за місяць допустила 10% людинопрогулів, усі нардепи, що входять до неї, на наступний місяць позбавляються права на виступи з місця, за 20% їм забороняється вносити поправки до законопроектів. 30% — запити (теж не останнє джерело прибутку), 40% — власне законопроекти, після 50% фракція чи група просто розпускається. Якщо відвідування нардепами пленарних засідань настільки суворо прив'язати до інтересів фракційних спонсорів, депутати ходитимуть у Раду як відмінники до школи.
Метод фізичного стимулювання
Утім, вищезазначені методи не вирішують іще однієї поширеної проблеми — коли нардеп письмово реєструється в залі, але замість приступати до плідної законотворчої роботи одразу летить до Борисполя на свій чартер до Гавайїв. Проконтролювати постійну присутність зареєстрованого депутата на робочому місці здатні кілька технологічних пристроїв, якими варто обладнати систему “Рада” та систему “крісло”. Наприклад, замість письмової реєстрації можна вмонтувати в сидіння зручну міну з пружинним механізмом та дистанційним вимиканням із президії парламенту — пекельна машинка водночас фіксуватиме присутність народного обранця на робочому місці та запобігатиме його втечі з залу до завершення засідання без дозволу головуючого. Звісно, в цього методу є недоліки — адже при спробі втечі постраждає не лише прогульник, але й сумлінні сусіди по залу, які нікуди втікати не збиралися. Тому, якщо український парламентаризм іще не доріс до такого рівня колективної відповідальності, можна обмежитися простим електронним браслетом, що бив би депутата струмом при спробі залишити залу в пленарні години, або хоча б ланцюгом на ногу, прикутим до ніжки крісла.
Звісно, всі вищеперелічені методи також не гарантують стовідсоткового відвідування народними депутатами будівлі на Грушевського. Але боятимуться їх мандатоносці явно більше, ніж позбавлення офіційної зарплати, публікації прізвищ у “Голосі України” чи тим паче “громадського тиску”.