Бувають мистецькі колекції, які можна назвати академічними у кращому сенсі цього слова – за ними можна навчати історії мистецтва. Це повною мірою стосується житомирського зібрання, що нині презентовано у Києві. У сенсі мистецьких стилів тут є всього потроху, починаючи від ренесансу: живопис італійських маньєристів і майстрів бароко, натюрморти й морські пейзажі голландських та фламандських художників «золотої доби» (XVII ст.), французький та австрійський класицизм і рококо. Кожна епоха представлена першорядними митцями, твори яких експонують Лувр, Прадо, галерея Уфіцці та інші музеї світового рівня.
Є в колекції роботи Аньйоло Бронзіно, придворного художника герцога Козімо Медічі і улюбленця Людовіка XІV французького П’єра Міньяра; автора розписів славетного римського палаццо Фарнезе Аннібале Карраччі і Джованні Батіста Креспі, живопис якого прикрашає міланський іль Дуомо; славетного сучасника Рембрандта Матіаса Стомера і Юбера Робера, витонченого улюбленця останньої королеви Франції. Парні портрети подружжя де Шодуар виконав той самий Йоганн Батіст Лампі-молодший, який за своє життя встиг написати портрети цілої вервечки європейських аристократів з австрійським імператором Францем І на чолі.
Житомирській колекції тривалий час не таланило. Спочатку вона зберігалася у аварійній будівлі музею, а згодом-таки сталася справжня аварія: коли споруду поставили на капремонт, під час грози завалився дах і експонати залило водою та засипало брудом. Втім, жоден твір не загинув, а після пригоди усі вони були відреставровані, деякі заново атрибутовані – принагідна дяка Національному науково-дослідному реставраційному центру та Музею ім. Ханенків. Отже, все склалося якнайкраще, невдовзі ремонт житомирського краєзнавчого закінчиться і експонати повернуться додому. До речі, працівники Музею ім. Ханенків стверджують, що мають змогу показати лише «вершки вершків» чудової житомирської колекції, решту ми побачимо вже у відремонтованому музеї.
За нормальною логікою Житомирський краєзнавчий має невдовзі стати однією з головних туристичних приваб міста. Чи стане насправді – невідомо, бо існують стереотипи вітчизняного сприйняття, які, відверто кажучи, важко пояснити. Українці люблять подорожувати країною, вишукувати мальовничі куточки, маловідомі пам’ятки архітектури та природні дивовижі, все це фотографувати і любовно розвішувати у блогах та соціальних мережах.
Але дивно, чому треба їхати з трьома пересадками до якогось Задрипанська, щоб сфотографувати захід сонця над пам’яткою архітектури місцевого значення, церковкою ХІХ ст. у стилі «а-ля рюсс», замість відвідати музей у обласному чи районному центрі. До музеїв йдуть у Києві та Львові (бо так заведено), у решті міст – тільки тоді, коли він розташований у пам’ятці архітектури.
У Луцьку народ натовпами суне до замку Любарта, а от до унікального Музею волинської ікони – тільки черга паломників до окремих дверей, через які заходять вклонитися славетній Богоматері Холмській. В Одесі великі й малі групи туристів біжать з гідами на цікавезні тематичні екскурсії містом, але щоразу оминають Археологічний музей, у якому зібрані справжні шедеври античного мистецтва.
За такої ситуації про популярність музеїв у малих містах і мріяти немає чого. Здається, наша публіка сама собі вигадала якісь дивні упередження (отут ходимо в музеї, а отут – ні за що) і уперто їх дотримується. На жаль, люди реагують лише на імена митців, з якими встигла всмак побавитися поп-культура – фотожаби чомусь роблять тільки на Джоконду та кілька робіт Рєпіна. Все інше якось виключено з культурного вжитку.
І не треба розповідати, що у всьому винні самі музейники, бо не вміють рекламувати свої заклади. Для того, щоб створити впізнаваний імідж колекції наявності сайту, присутності у соцмережах та публікацій у місцевій пресі замало. Жоден музей нині не має можливості влаштовувати регулярні прес-тури для журналістів загальнонаціональних телеканалів і великих друкованих та інтернет-видань, до яких звикла придивлятися-прислухатися публіка. А для того, щоб на маловідомий музей хоча б трохи звернули увагу потенційні відвідувачі потрібна справжня добре спланована піар-кампанія.
На виставці «Скарби баронів де Шодуар» в куточку виставлена маленька робота Юбера Робера «Галерея Лаокоона в Луврі». У сріблястому присмерку на тлі пустих стін світиться білим мармуром ще один персонаж фотожаб. А десь внизу, біля підніжжя шедевру кубляться маленькі зосереджені люди: уся підлога зали зайнята чоловічками з дошками для малювання. Що вони собі думали у тому XVIII ст., дивлячись знизу вгору на скульптуру? Напевне, хтось вчився на художника, хтось у такий спосіб милувався пластикою античного шедевру, хтось а намагався зрозуміти, як тому давньому скульптору вдалося досягти такого невимовного драматизму. Може, щоб зрозуміти цих захоплених людей, нам треба частіше відвідувати музеї, розкручені і не дуже? Щонайменше отримаємо свіжі враження чи матеріал для фотожаб. Але маємо шанс і насолодитися шедеврами.