Хто забув – приблизно з таким же формулюванням Валерій Іванович грюкнув дверима, пішовши з уряду у 2003 році – теж напередодні Нового року. Тоді, щоправда, урядом керував Віктор Янукович, однак коренем зла тоді, як і тепер, для Хорошковського був Микола Янович Азаров. Точніше – «азаровщина» в економічній політиці.
Щоправда, нелюбов до методів Миколи Яновича не завадила Хорошковському погодитися на призначення міністром фінансів, а згодом й першим віце-прем’єром уряду Азарова. Ймовірно, амбітний чиновник сподівався стати альтернативним центром впливу, насамперед у фінансово-економічному блоці уряду. Та не судилося. Як і не вдалося Хорошковському здобути лаври головного вітчизняного євроінтегратора – хоча б тому, що стосунки Києва з Брюсселем за 2012 рік критично охолонули, а вся євроінтеграція звелася до спорадичних зустрічей, на яких єврочиновників переконували не звертати увагу на справу Тимошенко.
В Кабміні демарш Валерія Івановича пояснили просто: «В. І. Хорошковський був поінформований, що його кандидатура не пропонувалась до нового складу Уряду. З огляду на це заяву про відставку слід розглядати як юридичну некомпетентність та намагання пояснити своє непотрапляння до нового складу Кабінету Міністрів України».
Пояснення логічне і небезпідставне, однак не пояснює, чому Хорошковський насмілився вдатися до публічного демаршу, фактично. Це за президентства Ющенка чиновник міг безкарно фрондувати, зараз не ті часи, і Хорошковський розуміє ризики поточного моменту краще за інших.
Хорошковського справді не було серед претендентів на чільні позиції в уряді. Хоч якісь варіанти йому, ймовірно, пропонували – в стилі Януковича тасувати кадрову колоду, проте не викидати карти з неї. Проте йти на другорядні позиції людині, яка у цій країні встигла покерувати митницею, СБУ, міністерствами фінансів та економіки, рік була другою людиною в уряді, просто немає сенсу. Зате резонів дистанціюватися від влади – більш ніж достатньо.
Одразу після оголошення про відставку першого віце-прем'єра експерти почали говорити про те, що він розпочне власний політичний проект – з прицілом на 2015 рік. Не виключено. Однак за однієї умови: якщо санкцію на це дав особисто президент. Заявити чи хоча б окреслити зараз свої президентські амбіції без благословення Віктора Федоровича для власника одного з головних телеканалів країни – це приблизно те саме, що самотужки покласти на стіл гаранту прохання на кшталт «хочу у Менську колонію»…
Чи знайшов Хорошковський аргументи для гаранта на користь свого президентського проекту? Не факт. Хоча свій відхід узгодив – в усякому разі так стверджує.
Для пошуку аргументів часу у нього було більше ніж досить: Валерій Іванович збирав речі на вихід як мінімум кілька місяців – від моменту, коли почав зводити оборонні редути навколо свого головного ресурсу – телеканалу «Інтер».
Бо для чого бути при владі, коли значних дивідендів від цього більше не передбачається, а от ризики стають усе більшими? В усякому разі для людини, яка дуже хоче бути «рукоподаваним» на Заході та мати можливість виїжджати з Києва не лише у Москву чи Мінськ.
Зрештою, найцікавішим у всій цій історії є не особиста мотивація Валерія Хорошковського та його плани на майбутинє, а відповідь на питання: ми маємо справу з одиничним випадком, ексцесом обділеного чиновника чи у наших політичних "вершків" врешті-решт почав прокидатися інстинкт самозбереження?