Коли передвиборна боротьба стихне і розпочне свою роботу Верховна Рада нового скликання, одне з перших завдань, яка вона має вирішити – це прийняття нового Трудового кодексу. Нового не лише за формою, але й за змістом.
Сьогодні ми живемо за документом зразка 1971 року, який вже давно не відповідає вимогам часу. Важно навіть перерахувати, які зміни відбулися за більше, ніж 40 років. Розпалася наддержава розміром в 1/6 земної суші, на зміну плановій економіці прийшла ринкова, індустріалізація стала надбанням підручників з історії, а ми всі впевнено увійшли в інформаційну епоху. Але всі ці трансформації поки що не підштовхнули законотворців до затвердження базового документу, який регулював би відносини між роботодавцями і працівниками і, що найголовніше, стимулював зростання економіки.
Сам проект Трудового кодексу є. Ще в травні 2008 року він був прийнятий в першому читанні, проте за ці чотири роки так і не «дозрів» до другого читання. За останніми повідомленнями, його розгляд перенесено на післявиборний період, начебто для того, щоб не розбурхувати пристрасті і не породжувати політичні спекуляції. Але аналіз документу дає підстави стверджувати, що він потребує доопрацювання. При тому, що це абсолютно новий кодекс, в ньому є норми, які нагадують нам про іншу, ще радянську епоху.
На що я б звернула увагу.
В першу чергу, це стаття 14, яка містить нонсенсну норму про те, що акти нормативно-технічного характеру – тарифно-кваліфікаційні довідники, державні стандарти та інші підзаконні акти щодо трудового законодавства будуть обов’язковими для застосування. На практиці це означає, що в разі прийняття цієї норми, підзаконними актами, навіть без прийняття закону, будуть встановлюватись обов’язки роботодавців, наприклад, по тарифним ставкам або по лімітам найманих працівників із скороченим робочим днем (як в нещодавно презентованій Концепції податкової реформи).
Іншими словами, це лазівка, яка дозволить урядовцям мати інструменти впливу і змушувати виконувати будь-які їх забаганки.
Щось подібне можна сказати і про статтю 42, що встановлює можливість затвердження профільним міністерством типового трудового договору, який буде обов’язковим для виконання роботодавцями. Це може призвести до введення додаткових виплат, тарифікацій і багато чого іншого, чого немає в законах.
Досить спірною є стаття 35, яка передбачає встановлення обов’язкових квот для забезпечення робочими місцями молодих спеціалістів, вагітних, одиноких батьків, осіб передпенсійного віку та тих, які звільнені з місць покарання. Якщо врахувати, що в ст. 36 є норматив робочих місць для інвалідів, можна зробити висновок, що це значно збільшить соціальні зобов’язання бізнесу.
Не до кінця виписана стаття 11, яка передбачає повідомний спосіб реєстрації колективних договорів органами місцевого самоврядування. Це значно спростило б процедури, якби було визначення «повідомності», проте його в законопроекті немає.
Те ж саме стосується статті 6, яка визначає, щодо яких відносин не застосовується трудове законодавство. Передбачається, що це діяльність підприємців, працівників особистого селянського господарства, учасників колективних органів товариств. Це однозначно було б добре, бо часто для цих категорій «підтягують» норми трудового права, проте останнім пунктом цієї ж статті передбачається, що такі відносини можуть бути визнані трудовими не тільки у судовому порядку, але за рішенням контролюючого органу. Таким чином, одне слово нівелює можливий позитив від цієї норми.
Загалом, найбільше, що турбує в проекті Трудового кодексу – наявність ось таких неоднозначних трактовок, які виконавча влада може використати як засіб тиску чи маніпуляцій. І це ще раз говорить, що українським чиновникам важко відійти від практики ручного регулювання, яка приносить їм значні дивіденди і змушує підприємців, суб’єктів господарювання в певні моменти йти на компроміс і "домовлятися".
Це характеристика всієї нашої Системи – залишати можливість маневру для бюрократів, писати закони так, щоб в певний момент від їх волі залежало прийняття того чи іншого рішення. Подібний волюнтаризм – основа всієї корупції в Україні. І від цього однозначно потрібно відходити. Всі норми, особливо що стосується регулювання діяльності органів державної влади, державних установ і т.д. мають бути однозначними, а обов’язки чиновників – чіткими і зрозумілими. Більше того, позиція малого і середнього бізнесу така, що чиновник має нести персональну фінансову відповідальність за втрати, понесені внаслідок незаконних дій чи бездіяльності. І це те, що має бути прийнято в Верховній Раді нового скликання ще раніше, ніж проект Трудового кодексу.
Якщо це буде зроблено, потрібно ще раз прискіпливо проаналізувати документ на предмет збереження балансу між правами/обов’язками робітників та роботодавців, внести необхідні зміни. Крім того, документ обов’язково має пройти, по-перше, публічне обговорення з залученням експертів, профспілок, громадських організацій, по-друге, експертизу в Міжнародній організації праці, членом якої є Україна.