В Україні майже не помітили, що 24 серпня президент Медведєв звернувся до януковичів з проханням розвіяти нудьгу у міждержавних відносинах.
Взагалі-то Медведєва можна зрозуміти: уявіть, якби за вами бігали другий рік поспіль і доводили несправедливість формули розрахунку ціни на те, з продажу чого ви живете.
Та й бігали не тільки за вами, але й за вашим патроном, а у того і без України життя сумне – аж заспівав:
Що ж, нашому президенту тепер, мабуть, доведеться думати про зміну тактики. Якщо Медведєв сказав: зацікавте нас, – то чим Києву на це відповісти?
Насправді, не треба бути Ейнштейном, аби зрозуміти, що росіян в цьому контексті може зацікавити лише вчасна сплата українцями рахунків.
Та й переговори доцільні тільки з одного приводу: валюти. Або долари США, або поступки України за курсом Кремля на день сплати.
Про зміну ціни Москва говорити відмовляється.
У нас вже традиція – вважати, що Москва хоче від Києва мільярди за газ суто з причин «геополітичного паскудства» та своєї одвічної нелюбові до свободи народів.
Ніхто й не думає поставити себе на місце російських керівників та побачити, що у них є купа бюджетних, загалом – внутрішньополітичних проблем, котрі спонукають Москву брати за паливо грошей стільки й так, скільки та як вдається.
Тому політика України щодо газу зводиться до відвертих, як у Ющенка, або завуальованих, як у януковичів, спроб цивілізувати цього «дикуна», що заволодів газом. Ющенко намагався прищеплювати росіянам власні уявлення про європейське, а от його наступники – полюють у російській душі на почуття справедливості.
Отже, президент Янукович сам не вірить в успіх газових переговорів з Москвою, а тому в унісон з міністром Юрієм Бойко розповідає про наміри скорочувати споживання газу та збільшувати видобуток вугілля.
Логічно, що пан Ахметов з панами Клюєвими опікуються «зеленою енергетикою».
Проте було б надлогічно, якби політичні суб’єкти нарешті помітили, що проблема – не у міждержавних відносинах з Росією та не у енергетичній сфері.
Проблема в тому, скільки грошей є в Україні, в тому, що навіть на третину окупована Росією Грузія виглядає значно привабливіше для грошей, ніж Україна – мирна та цілком контрольована.
Україна не може платити Росії стільки, бо економіка України є настільки бідною. Ці люди, котрі нею зараз керують, й не знають, що робити, аби економічне зростання забезпечувало сплату рахунків. Підкреслюю: економічне зростання, а не самообмеження.
Це як із пенсіями – вони кажуть, що Україна витрачає щороку близько 18% ВВП на пенсії, а нам слід розуміти, що мова йде не про занизький пенсійний вік чи зависоку кількість пенсіонерів, а про занизький ВВП та зависокий відсоток одержавлення економіки. Слід розуміти, що треба підвищувати не пенсійний вік, а саме рівень ВВП, якщо вже хочеться подолати бюджетну кризу; слід скорочувати не соціальні стандарти, а урядові амбіції.
Наприклад, Німеччина не скаржиться наразі, що Газпром витягає з неї забагато грошей. А могла б – це ж німці, як сказав Стігліц, повинні платити за майбутнє євро.
Президент Янукович, між іншим, написав до Дня незалежності України статтю, де зазначив, що Україна «має увійти до клубу світових лідерів». Ну і як це зробити, якщо немає навіть фантазії, щоб заробити гроші на купівлю палива в Росії?
Андрій Ілларіонов, російський економіст, 25-го серпня опублікував у своєму блозі чергові порівняння розвитку Грузії та Росії:
Хоча Борис Колесніков вже встиг заявити, що Україні ніколи не перейняти грузинський досвід, бо наша країна, мовляв, більша та має промисловість, – слід зауважити, що в основі досвіду Грузії лежить не стільки певна державна політика, як подумав Колесніков, скільки її відсутність у певних сферах.
Саакашвілізм полягає у тому, що вони вирішили стати чимось на кшталт Сингапуру для свого регіону та прибрали державне регулювання у всьому, у що можна інвестувати в рамках цієї концепції.
Рівно те саме було, скажімо, в основі розпочатих у КНР після візиту Ніксона у 1972 році реформ. Маоїсти не проводили якусь особливу політику щодо економічного зростання – вони лише поступово прибирали маоїзм з економіки, і саме його відсутність була конвертована в економічне зростання.
Себто, слід виявити принцип: спочатку центр вирішує, чого він хоче від економіки та, відповідно, суспільства, а потім з метою реалізації свого бажання прибирає з економіки свою власну сутність.
Ще раз: економічне чудо, наприклад, у Чилі було саме тому, що піночетівцям вистачило розуму зробити економіку без Піночета.
А що в нас? Економіка без януковичів?
Та ніколи.
Хоча – як видно з відносин з Росією – треба, бо грошей не вистачає навіть на паливо.
Це, звичайно, я не про Віктора Федоровича особисто та з родиною.
А про усіх наших заслужених та поважних людей, котрі здатні закрити для себе від конкурентів галузь, район чи гілку влади або державну установу.
І котрі від початку-середини 2010 року зібрались майже всі за широкою спиною президента Януковича.
Саме ця «горизонталь панування» в Україні, що маскується під «вертикаль влади», робить ситуацію відверто абсурдною:
З одного боку, у нашої держави мало грошей, – ну, як для такої потенційно багатої країни. А з іншого боку, все більш явна у світі істерика через те, що гроші немає у що вкладати.
Здавалося б – не варто замулювати собі та іншим очі й розповідати байки про золоті шанси у часи до «касетного скандалу». Варто подумати: глобальне багатство знервоване наразі саме тому, що шукає і не може знайти місця у світі, в якому збільшило б себе.
Звісно, я не хочу перебільшувати здібності наших сусідів, проте Москві ідея про фінансовий центр не з неба впала, а Саакашвілі активно забудовує Батумі не з причини маній.
Так само й Ердоган у Туреччині створює «новий османізм», бо знає, що глобальне багатство шукає нові фундаменти.
А що робить Україна?
Минає вже другий рік цієї влади, а до неї досі не дійшло, що метою має бути загальна ясність та ясність взагалі не в тому, що Тимошенко отримає вирок, а Фірташ – ще якусь галузь.
Але ясність у тому, що влада прибере себе і все своє хоча б з декотрих сфер суспільного життя, аби роботі багатства там просто знайшлися місце та доцільність.
Не бачить багатство собі місця? Ну так воно й не потрапляє до України, або повзе звідси за кордон.
Час зрозуміти: відповіддю Києва на Газпромівську загрозу може бути не щось там цікаве Медведєву у сфері інтеграції на пострадянському просторі, а виключно багатство України.
Багатство зараз – глобальне. Це означає, що світ його ловить, а Україна має впіймати.