Вийшовши з ув´язнення, в якому вона пробула 42 дні, Юлія Тимошенко вже 7 квітня виступає на других зборах Форуму національного порятунку, де вона накреслила своє бачення програми дій опозиції. Основним злом вона вважала Леоніда Кучму, який, за її словасми, подібний до корка в пляшці. „Кучма перетворився на корок, який потрібно вибити, аби молоде вино свободи могло вільно розлитися”. При цьому вона не давала відповіді на питання: а що ж можна запропонувати замість Кучми? Чим новий режим буде кращий, аніж старий? Відставка Кучми – будь-яким способом, але негайно – стала головною ідеєю пані Тимошенко. Одним з основних моментів, на яких робила акцент Юлія Тимошенко, стала підготовка до референдуму за народною ініціативою щодо відставки Л.Кучми. Ця позиція спричинилася до розколу опозиції на два табори. Перший табір (Ю.Тимошенко, О.Мороз, А.Матвієнко, О.Доній, Л.Лук´яненко, С.Хмара) настоювали на проведенні референдуму. Другий табір (Т.Стецьків, Т.Чорновіл, більша частина ГКО “За правду!”) вважали, що референдум є передчасним і його проведення може використати влада у своїх інтересах. Внутрішньоопозиційна дискусія ні до чого не привела, і Юлія Тимошенко почала збір підписів за проведення референдуму. Підписи не приймала Центральна виборча комісія, покликаючись на рішення Конституційного Суду, яке унеможливлює винесення на референдум питання щодо недовіри органам державної влади, до яких віднесено і Президента.
Я пам´ятаю квітень – травень 2001 року і те сум´яття, яке було внесено завдяки ініціативі Юлії Тимошенко в лави активістів руху „За правду!”. Частина засуджували дії Тимошенко, частина – кинулися збирати підписи. Аргументи противників референдуму були більш переконливими, аніж прибічників. Проивники референдуму висували наступні аргументи:
По-перше, референдум приведе до спаду опозиційних настроїв у суспільстві і до зменшення революційного запалу мас.
По-друге, референдум можна заблокувати рішенням Конституційного Суду і визнати його рішення незаконними (що і біло зроблено владою).
По-третє, референдум може використати в своїх цілях Президент, фактично очоливши його. В умовах, коли Закон про референдум дає підстави для численних зловживань і перекручень (що продемонстрував референдум 2000 року), проведення референдуму може стати зброєю в руках Президента в його боротьбі проти опозиції. Маючи на руках рішення референдуму, Президент ні з що не поступиться своєю владою і аеплюватиме до народної думки.
По-четверте, рішення референдуму можуть бути неімплементовані Верховною Радою.
По-п´яте, де гарантія, що референдум – це не передвиборчий трюк Юлії Тимошенко? Адже напередодні парламентських виборів 1998 року вона вже намагалася проводити аналогічний референдум, який не мав наслідків, але приніс додаткові бали „Громаді” та особисто Юлії Володимирівні.
Прихильники референдуму не зважали на ці аргументи: для одних було важливо, аби Юлія Тимошенко перетворилася на загальновизнаного лідера опозиції, для інших на перший план виходив банальний фактор меркантилізму.
"Дзеркало тижня” писало: „На фоні мімікричної позиції Віктора Ющенка тимошенко однозначно здобула симпатії частини населення як незламний опозиціонер. Однак Юлія Володимирівна не змогла вчасно зупинитися і її занесло на найвіддаленіший фланг української опозиційності. Цвяхом, що зафіксував це положення, стала ідея про проведення референдуму про дострокову відставку чинного Президента”.
Здавалося, що боротьба з Леонідом Кучмою перетворилася на сенс життя і на ідею-фікс Юлії Тимошенко. Вона настільки убла засліплена ненавистю до Кучми, що не помічала того режиму, який неодмінно переторював би на другого Кучму будь-кого, хто прийшов би на його місце. Вона не хотіла розуміти, що Кучма – це породження системи. І саме систему потрібно було міняти. Ця особливість була надто помітною і вона жваво дискутувалася. Навіть у художніх творах.
Письменник Леонід Кононович у детективному романі „Феміністка” вкладає у вуста своєї героїні слова – характеристику різних видів фемінізму. Зорема: „Найбільш поширений тип – це „бізнес-леді”. До нього належать особи за тридцять або трохи молодші, котрим не пощастило у подружньому житті, а тому вони хочуть взяти реванш у професійній діяльності. Всі їх потуги у цьому напрямку – не що інше, як сублімація погамованого сексуального потягу. Чим більше вони заробляють грошей, тим більше зростає їхня захланність і тим дужче ненавидять вони чоловіків, - як тих, котрі перебувають у них на службі, так і чоловіків-партнерів та конкурентів. Насправді ж ця ненависть становить собою особливий вид любові, за принципом „кого люблю – того й гублю... Ось візьмемо політичну акцію, спрямовану проти Першого Лідера. Фінансує її жінка-олігарх, котра начебто Лідера ненавидить. Насправді ж ся ця метушня має на меті лише одне: звернути на себе увагу Першого Лідера, продемонструвати свою енергію, винахідливість, вроду... Вона просто кохає його, розумєш? Хоча й сама цього тне усвідомлює, бо реально цей потяг виражається в ненависті”.
Звичайно, ми далекі від того, аби пояснювати дії Юлії Тимошенко фройдівськими методами. Цей уривок наведено лише для ілюстрації і для того, аби показати думки, які панували у суспільстві. Люди по-своєму тлумачили опозиційність Тимошенко.
Між тим ставало зрозуміло: перша хвиля натиску на режим Кучми пішла на спад. Революція зупинилася і перейшла в стан стагнації. Адміністрація Президента виграла партію. Аналітики підбивали підсумки першого етапу революції і вказували на помилки. Загалом таких помилок було 12:
1. Відсутність єдності і відсутність єдиної платформи.
2. Відсутність конструктивної програми і базування своєї діяльності на негативній риториці (“Геть!”, “Проти!” і т.д.).
3. Відсутність харизматичного лідера і харизматичного міфу.
4. Наявність ілюзій щодо можливості союзу опозиції з Віктором Ющенком; надто великі сподівання на Віктора Ющенка як на можливого лідера опозиції (як наслідок розчарування – Відкритий лист до Ющенка, підписаний народними депутатами Т.Стецьківим, В.Філенком, А.Матвієнком).
5. Брак легітимності Форуму національного порятунку в очах загалу.
6. Невміння прораховувати ходи Президента і його Адміністрації.
7. Невміння працювати з масами.
8. Надмірна надія на зацікавленість США та нової американської адміністрації у скиненні Леоніда Кучми та його оточення, здійсненні в Україні демократичних перетворень.
9. Невміння продемонструвати відмінності між справжньою опозицією та псевдоопозицією (комуністами, середовищем Н.Вітренко і т.д., які зіграли свою роль по зміцненню президентського табору).
10. Надмірне акцентування уваги на двох (без сумніву, важливих, але не головних) факторах опозиційного руху – “касетній справі” та справі зникнення Георгія Гонгадзе.
11. Невміння працювати на Сході і Півдні України, переміщення основної роботи на Захід України і в Київ.
12. Незадовільна робота з фінансовими колами і намагання провести революцію “малими коштами”.