«Нам пощастило пройти якісний курс»
Владислав не мав медосвіти, тому, зважаючи на особисті якості хлопця і здатність швидко опановувати нові навички, командир відправив його на курс підготовки.
Курс тривав чотири тижні на базі навчального центру ССО. Графік інтенсивний, практично без вихідних. Навіть у дні відпочинку доводилося повторювати матеріал і відвідувати практичні заняття.
На програму CMC (Tactical Combat Casualty Care) з’їхалися з різних підрозділів. Курс вимагав не лише медичних навичок, а й здатності працювати в команді, планувати дії та ухвалювати рішення в складних умовах.
Оцінювали всі етапи навчання — від теорії до складних сценаріїв. Тим, хто не виконував вимог, довелося залишити курс. Владислав склав іспит успішно.
Повернувшись до підрозділу, виконував обов’язки медика під час кожного завдання, почав проводити заняття для побратимів. Робота викладачем, про яку він мріяв в університеті, набула нового змісту: тепер він навчав солдатів базових навичок, які рятують життя на полі бою.
Порівнюючи медичну підготовку тоді і зараз, Владислав бачить очевидну різницю. Раніше програма була насиченішою — з більшим часом на навчання, більшою кількістю матеріалу та кращими можливостями в навчальних центрах. Нині підготовка спрощена, триває близько трьох тижнів, у інших родах військ ситуація схожа через брак інструкторів і ресурсів. «Нам пощастило пройти якісний курс», — каже Владислав.
Проте загальний рівень підготовки з надання першої допомоги на полі бою значно зріс. Більшість військових, навіть у підрозділах з обмеженими ресурсами, володіють базовими навичками і знають, як діяти в критичних ситуаціях. Водночас навіть добре підготовлені люди іноді впадають у ступор. «Це війна. Це постійний тиск. Психіка може дати збій. І це нормально». У такому разі людину не варто засуджувати — з нею потрібно розмовляти і працювати. Підготовка не дає гарантії, але суттєво зменшує ризик розгубитися. Що вона якісніша, то більше шансів зібратися в потрібний момент.
Солдат рідко прагне стати героєм
На війні будь-який героїзм зазвичай є наслідком чийогось прорахунку, каже Владислав. Солдат рідко прагне стати героєм: «У більшості випадків ти не думаєш: “От зараз я когось врятую”. Швидше “хоч би цього разу без трьохсотих”. Героїзм — це вимушена реакція, а не свідомий вибір».
Найважче, за його словами, коли є поранені. Бо це побратими, з якими разом живеш, їси, виконуєш завдання. Особливо це відчутно в підрозділах Сил спеціальних операцій, де команди невеликі.
Коли планують завдання, медик прогнозує можливі поранення, щоб розуміти, що взяти із собою, щоб прорахувати і сценарії. Водночас дивиться цим людям в очі. «Морально це важко, з часом до цього лише частково звикаєш».
На полі бою все залежить від обставин: «Ніхто не попереджає: “Через 15 хв мене поранить. Будь готовий”».Тому медик постійно працює в напрузі й очікуванні. Навіть у паузах між завданнями відчуття готовності не зникає.
«Я сів і заплакав…»
Перший важкий поранений у житті Владислава — його командир. Людина, за якою йшли, якій довіряли, з якою не раз виходили на завдання. Вибух протипіхотної міни. Командиру відірвало ногу, але він зміг сам накласти турнікет.
Хлопці витягли його з мінного поля, Владислав з бійцями надавав допомогу вже в укритті: зупиняв кровотечу на іншій нозі, ставив катетер, вводив препарати.
Найважче було потім. Евакуація. Острів на Херсонщині. Понад 600 м по болоту, під обстрілом. Одна вузька стежка: з одного боку — вода, з іншого — загородження. Жодного маневру чи запасного варіанта. Зрештою, дотягли командира до пірса. Морська піхота — єдині, хто зголосився забрати їх, попри світлий час і небезпеку. Командира завантажили на борт, Владислав поплив з ним.
Далі була передача в медевак, знеболення і стабілізація стану. У Херсоні його передали хірургам. «А потім були “відходняки”. Я просто сів і заплакав. Бо це був мій командир, з яким ми довго разом воювали. Потім зібрався, доповів командуванню, зайнявся паперами і чекав хлопців з острова».
Нині з командиром, каже Владислав, усе добре. Він пройшов реабілітацію, продовжує службу в тилових структурах, уже на протезі.
Ситуація критична
Найскладніший випадок Владислава був на Курщині. Тоді він рятував чотирьох поранених. Двоє були важко контужені, третій мав вирвану частину спини, було видно хребет, а четвертий — важку травму живота.
Владислав зрозумів, що ситуація критична, і без вагань узяв командування на себе. Почав організовувати роботу всіх, хто хоч трохи розумівся на медицині. Не було часу на роздуми чи паніку.
Сам виконав найскладніше: уколи, усе, що більше ніхто не міг зробити. Хлопці робили перев’язки й перевіряли рани — мали досвід.
Паралельно Владислав координував роботу водія, пояснюючи, кого і в якій послідовності треба евакуювати. Після відправки перших поранених медеваком залишився старшим медиком на позиції та допомагав контуженим ще близько доби.
Під час виходу їхній MRAP ще й накрило ударом FPV. Але всіх, хто був поруч, вдалося врятувати.
Сортування поранених
Кожен бойовий медик рано чи пізно стикається з моментом, коли розумієш: людину вже не врятуєш. «Якщо довго працюєш у медицині, приходить просте усвідомлення: ти не Бог і не можеш врятувати всіх. Твоя задача — зробити все, що у твоїх силах. Іноді цього недостатньо».
Владислав пояснює: існують поранення, при яких медик безсилий. Є випадки, коли навіть без втручання шанс на виживання високий. А між цим є «серединка» — поранення, коли без допомоги людина загине, але за своєчасних і правильних дій її можна врятувати. Тоді вирішальними стають не лише навички, а й психологічна витривалість. Один з найважчих моментів — сортування поранених.
«Коли навколо поранені з різним ступенем тяжкості, маєш вирішити, кому найперше допомогти, кого негайно евакуювати, хто може почекати. Приймаєш рішення, від яких залежить доля кожного», — каже він.
Є такі, яким допомогти вже неможливо. Вони просто залишаються і чекають. Війна диктує правила, часто жорсткі. Іноді людині щастить. Іноді ні. «Якщо людину вдалося врятувати — це дає сили й підтверджує, навіщо ти тут. Якщо, попри всі зусилля, вона померла — болить».
Владислав каже, що важливо, щоб люди розуміли: бойовий медик — такий самий солдат, як інші. Він не осторонь і не виконує окрему роботу. Медик разом з підрозділом виходить на завдання, працює в полях, бере участь у бойових діях.
А якщо його робота пов’язана з евакуацією, це не означає безпечної дистанції — за пораненими доводиться заїжджати туди, де небезпечно. «Це важка психологічна робота. У наших руках поранені, і ми маємо зробити все максимально якісно, без права на помилку».
Без медика йти на завдання страшно
Побратимство в підрозділ формується саме по собі. З часом приходить розуміння: без медика йти на завдання страшно. Особливу роль у довірі до медиків відігравала евакуація. Владислав часто свідомо просив собі у водії чоловіків 50+, які не губляться в критичні моменти й мають за плечима життєвий досвід: «Які вже пожили життя і яким, правду кажучи, по барабану. Мені важливо було знати, що ми доїдемо туди, куди треба, і заберемо людей». Бо від того, як водій веде машину, залежить не менше, ніж від роботи медика.
З часом Владислав виснував, що його робота вже виходить за межі медицини. Армія, особливо розвідувальні підрозділи, вимагають універсальності. Потрібно розбиратися у зв’язку, інженерній справі, різних видах зброї, взаємодії з технікою, знати тактику, топографію, основи розвідки й базове керування дроном: «Треба багато чого знати й уміти, щоб вижити». Тому Владислав намагався вчитися всюди, де з’являлася можливість.
Роботу медика часто уявляють як постійну евакуацію поранених і порятунок життів. Насправді все інакше: «85 % часу — побутова медицина. Таблетки від діареї, поїздки по лікарях, тиск, таблетки від голови». Навіть якщо бойовий медик не має повної медичної освіти, доводиться слухати, консультуватися з лікарями, телефонувати, уточнювати, що можна дати людині, щоб їй стало легше.
Коли все ж з’являлася можливість перепочити, Владислав намагався відволікатися простими речами. Дивився серіали й розмальовував солдатиків — звичайні пластикові фігурки. Купував, клеїв, розмальовував акриловими фарбами. До цього додавалися настільні ігри. Паралельно дивився навчальні відео — здебільшого військової тематики. Хотілося розвиватися й не випадати з контексту. Повноцінно розслабитися все одно не виходило.
Мобілізація повинна відбуватися з 21 року
Через навантаження під час Курської операції Владислав отримав серйозну травму спини. Потрапив до реабілітаційного центру «Лісова поляна». Опісля його направили на операцію — у хребет установили два імпланти.
Коли трохи відновився, пішов медінструктором у Благодійний фонд Сергія Притули. Але співпраця тривала недовго. Не склалося. Владислав вважає, що проблема в різному досвіді бойових медиків і цивільних інструкторів. Бо бойовий медик — не просто медик, а повноцінна бойова одиниця, яка робить з побратимами за потреби багато інших речей. «Моя прямота і звичка називати речі своїми іменами сприймалися як різкість або зверхність».
Та й адаптація після всього бойового досвіду до життя в цивільному потребує часу: «Це повільний процес».
Зараз Владислав чекає на звільнення з війська. Поки не планує продовжувати службу, навіть як інструктор. Хоче працювати в дотичній до військової сфері: «Від армії просто втомився». За роки служби хлопець багато чого навчився, але не знає, як більшість цих навичок застосувати поза армією. «Загалом відчуваю, що досі не зміг знайти себе в цивільному житті. Я пішов воювати у 19 років. Був студентом, хотів стати викладачем історії. Війна. Довелося швидко подорослішати. Клац, ти вже дорослий чоловік, який бігає по посадках. Потім клац, тебе оперують. Клац, ти вже вдома, з жінкою і котом. І думаєш: “А коли це все сталося?”».
Владислав розмірковує, що на початку повномасштабної війни молоді на фронті було багато, згодом стало значно менше. На його думку, одна з причин — вік мобілізації: «Людей потрібно мобілізовувати з 21 року, а не з 25. У 21 ти вже маєш усі права громадянина і цілком можеш служити. Кажуть: “Молодь — цвіт нації. Виходить, я відцвів у 23 роки — з імплантами в хребті й комісуванням за станом здоров’я. А хтось мого віку ходить і каже: “Страшно, тому виїду за кордон”».
Після повернення з бойової роботи, додає Владислав, було важливо усвідомити, що немає місця, куди можна просто повернутися. Те життя закінчилося в момент, коли він пішов воювати. «Я тільки недавно це прийняв. Не буде старих “хіханьок-хаханьок”. Будуть нові. Будуть нові варіанти життя, нові сенси, нові заняття. Хочу повернутися на історичний і стати викладачем».