Цей текст не може не бути особистим, субʼєктивним. Бо Давида я знав.
Новину про його загибель моє сприйняття спочатку спробувало заблокувати як абсурдну; думаю, це поширена реакція в подібних випадках. Давида вбито? Як це? Може, то хтось інший? Може, помилка?
Безжальна ясність настала, звісно, дуже швидко.
Тепер треба все ж дати ці офіційні рядки, ту суху інформацію, яка фіксує жахливу реальність.
Давид народився в Києві 15 квітня 1986 року в родині художників Іллі Чичкана і Тетяни Ілляхової. Прадід Леонід Чичкан — художник-соцреаліст, професор Київського художнього інституту, дід Аркадій Чичкан — художник-нонконформіст, учасник легендарної «Виставки 13-ти» (1979). Давид продовжив сімейну традицію, працював з графікою, живописом, робив мурали. Сповідував анархо-синдикалізм — це течія анархізму, яка виступає за децентралізацію, солідарність і соціальну революцію та організацію суспільства через вільні профспілки, що контролюють засоби виробництва. Його мистецтво було плакатним, політично зарядженим. У своїй щоденній практиці Давид був антифашистом і регулярно брав участь у фізичних сутичках з праворадикалами; останні неодноразово намагалися зірвати його виставки.
Минулого літа Давид пішов добровольцем до лав ЗСУ. Воював у складі мінометного розрахунку роти піхоти Першого батальйону 241 бригади на Запорізькому напрямку, мав звання старшого солдата. Під час відбиття ворожого штурму 8 серпня отримав важкі поранення, від яких помер 9 серпня. В нього лишився маленький син.
Ми познайомилися давно, понад 10 років тому, в часи мого захоплення субкультурами антифашистів і анархістів. Давид справляв враження людини цілісної — прямої, щирої, без напівтонів. Вів свою вуличну війну, цілком усвідомлюючи небезпеку, що чигала на нього: тоді на пострадянському просторі був помітний сплеск активності агресивних правоекстремістських угруповань, для яких жорстокі напади — аж до вбивств — на людей з небілим кольором шкіри чи на ідеологічних опонентів були звичною справою. Доєднання до лав ЗСУ для Давида — продовження його принципів: адже фашистська російська держава загрожує тепер свободі й самому існуванню української громади.
Його мистецькі роботи не завжди були мені близькі, але в будь-якому разі мали ту саму якість цілісності, притаманної Давидові. Варто сказати, що поняття політичного мистецтва в нас скомпрометоване десятиліттями радянської казенщини, а Чичкан якраз був одним з тих, хто повертав йому актуальність.
Напередодні церемонії прощання вдова художника Анна написала на своїй фейсбук-сторінці:
«Давид завжди мав уявлення про те, як має виглядати похорон анархіста. Спробуємо його втілити».
Колону машин очолювало авто з гучномовцями, з яких лунали анархістські пісні — а також «Україна» і «Плине кача». Прийшли сотні людей: родина полеглого, його побратими, політичні активісти, анархістська молодь, художники, кінематографісти. Прапори України сусідили зі знаменами анархістів, анархо-синдикалістів, феміністичних ініціатив, ЛГБТ-спільноти. Молодь тримала репродукції його робіт. Одна з них, де Давид збирався намалювати полеглого побратима, назавжди лишиться незавершеною.
Виступали рідні й друзі Давида, ті, хто з ним служив, митці. Згадували його та його ідеї. Бандуристка Марина Krutь виконала одну зі своїх найвідоміших пісень «Воля»:
Мамо, не плач!
Ти мене народила для волі.
І ціною власної крові
В полі соняшники проростуть.
Це було, мабуть, саме таке прощання, якого хотів Давид. Різнобарвне. Щире. Непафосне. Під серпневим сонцем міста, яке Давид не дав поглинути пітьмі.
Колись, в іншому житті, Давид написав мені під фотографією роботи однієї американської художниці: «Ох, Десятерику, зробив з нею інтервʼю — зробиш і зі мною!)) Але коли я вже стану справжнім стрит-артистом, трохи зачекай».
Не встигли.
Прощавай, друже.
«Давид був тією рідкісною людиною, яка живе згідно зі своїми принципами»
На наше прохання спогадами про Давида Чичкана поділилися художниця, кураторка Оксана Брюховецька:
— Я думала, коли йшла сюди, що ми часто в першу чергу висловлюємо співчуття родині, але насправді я теж відчуваю себе як частина родини, до якої належав Давид, у дуже широкому сенсі, у тому, в якому він розумів спільноту, і країну, і громадянське суспільство. І відчуваю відповідальність за майбутню пам'ять про нього, про його мистецтво, про його вчинки.
Давид був тією рідкісною людиною, яка дотримується принципів чи поглядів, живе згідно з ними. Насправді дуже часто доводиться в житті бачити розбіжності, що люди публічно декларують якісь ідеї, а у приватному житті ними насправді не керуються. Це вічне питання: чи людина, яка проголошує ідеї, повинна жити, дотримуючись їх у всьому. З історії відомо, що навіть видатні мислителі не завжди так робили. Давид якраз був тою людиною, яка жила своїми принципами.
Його спротив проти панування, проти ієрархії, проти капіталістичного споживацтва проявлявся в дуже повсякденних речах. Коли ми просто тусувались, він міг відмовитись іти в якийсь дорогий ресторан, у повній відповідності до своїх переконань. Я не знаю людей з мистецької спільноти, які могли б так вчинити. І це виглядало чудернацьки, викликало посмішку, але насправді це говорить про те, що його ідеї були в нього в серці і він жив цим.
Нам ще потрібен час і різні інструменти прочитання, щоб зрозуміти, наскільки його мистецтво важливе для України. Він звертався до історичних постатей української думки, до політичних ідей минулого і водночас створював утопію майбутнього України, якою він хотів її бачити: без ієрархії, без панування, антифашистською, феміністичною, соціалістичною. Він документував людей, чиї погляди поділяв, з якими займався активізмом. Документація тут трохи дивне слово, тому що його роботи дуже образні, але там зображені реальні, конкретні люди, тому вони також і історичний документ.
