ГоловнаКультура

Звір зі Сходу

До 75-річчя завершення Другої світової війни в Європі Український ПЕН і Національний університет «Києво-Могилянська Академія» організували міжнародний проєкт «Мир і війна». Це конференція, яка через карантин відбудеться у форматі телемарафону. На ній учасники обговорять сучасний європейський погляд на Другу світову війну та відрефлексують сучасні виклики, перед якими постала Україна – зокрема, війну на Донбасі.

В рамках проєкту LB.ua опублікує кілька текстів учасників конференції. Перший – есей литовського прозаїка і режисера Марюса Івашкавічуса.

Марюс Івашкевічус
Фото: Український ПЕН
Марюс Івашкевічус

Я народився 1973 року в Литві. Точніше в Литовській РСР – одній із п'ятнадцяти республік Радянського Союзу. Ми не були стовідсотково «своїми» у цій імперії, і часто на нас дивилися з підозрою. Росіяни неодноразово палко запитували мене: «Де були твої прадіди, коли мої боролися з фашизмом, визволили Європу і взяли Берлін?» Я відповідав їм, що мої визволяли Рим. Це завжди звучало малопереконливо. Навіть трохи нереально. Оскільки такого епізоду в героїчній історії радянського народу просто не існувало. 

Тут варто зазначити, що я не чистокровний литовець. Мої білоруські дідусь і бабуся по материнській лінії були депортовані у 1930 році до Архангельської області, звідки вони повернулися лиш у 1949 році. Сім’ю моєї білоруської бабусі по батьківській лінії також позбавили майна і відіслали до Центральної Азії, але у 1940 році. Залишилася лиш одна бабуся, тому що на той час вона уже не проживала в селі, а навчалася у Вільнюсі. 

Тим часом уся її сім’я – її батько (мама померла), її брати і сестри опинилися у Казахстані. І тоді Друга світова війна вдарила по СРСР з усією жорстокістю, і країну врятувало лишень цілковита зневага до людського життя – нацистську зброю і танки зупинили плоть і тіло радянських солдатів. Тільки тепер справжні втрати СРСР – близько 40 мільйонів жертв – стають очевидними. І це лише солдати, не враховуючи цивільних. Немислимі цифри, немислима трагедія, і подальший брак людей. Тих мертвих солдатів потрібно було заміняти живими. Тоді виник план сформувати ще одну армію поляків. Однак, до того часу ядро польської армії винищили в Катині і зрівняли з землею. Відтак, цю нову армію сформували з тих поляків, яких депортували до Центральної Азії. А точніше, польськомовних жителів східної Польщі, південно-східної Литви, західної України і Білорусі, які до захоплення Польщі силами СРСР у 1939 році мали громадянство тієї країни. Сім’я моєї бабусі потрапила у цю категорію, а відтак отримала шанс вирватися з тюремного заслання на війну. Усі, і навіть батько моєї бабусі, могли би втекти, але як тільки він сів у потяг, раптом він передумав. 

«Йдіть», – сказав він своїм дітям. «Я вас наздожену». 

Більше ніхто його не бачив і нічого про нього не чув, невідомо навіть місцезнаходження його могили. 

Тим часом потяг з сестрами й братами моєї бабусі прямував до Ірану. Звідти до Іраку і Палестини. Їх тренували воювати в дорозі. Під командуванням польського генерала Владислава Андерса вони охороняли від гітлерівців нафтові свердловини біля Мосулу, а також виконували інші завдання. Проте основна битва цієї армії відбулася в Італії, поблизу Монте-Касіно. Це була битва за Рим. Протягом чотирьох місяців, антигітлерівська коаліція (британці, американці, канадці та інші) безуспішно намагалися прорвати Лінію Густава та систему нацистських укріплень і змусити їх покинути велику фортецю на високому пагорбі в монастирі. Три значних битви на той час уже відбулися – це три невдалих спроби скинути ворога з тих пагорбів, а отже відкрити шлях до Вічного міста. Армія Андерса вступила в четверту битву і виграла. Після того Союзні сили коаліції безперешкодно увійшли до Риму.

Декілька років тому родинні сентименти привели мене до Монте Касіно. Місце дивовижної краси умовно між Римом і Неаполем – на величному пагорбі з неперевершеними краєвидами стоїть монастир заснований у шостому столітті Святим Бенедиктом, покровителем Європи. Його могила теж знаходиться тут. А трохи нижче – кладовища з тими хто загинули в тих битвах. Найбільші з них – де поховані поляки армії Андерса.

Мої родичі вижили. Один із братів моєї бабусі був бійцем піхоти, інший – танкістом. Його звали Болеслов – Болек, він уже помер. Але мені все ж вдалося його відвідати (коли йому було дев’яносто) у пенсійному містечку між Лос-Анджелесом і Санта-Барбарою. Його дружина, Александра – Оля, яка на десять років молодша за нього, балакала безперестанку, в той час як він сидів і посміхався, дивлячись на мене – фрукта іншої гілки одного і того ж дерева. Оля розповіла мені, як перший і єдиний раз відвідала Рим десять років тому. Вона поїхала і до Ватикану, і там були натовпи туристів і страшенна спека. Вона була дуже розчарована Римом. Болек, слухаючи її, все ще посміхався. І потім він сказав: 

«Коли я був там – там не було жодних туристів. Ми підїжджали до Риму на танку…» 

Після чого він витягнув стару фотографії їхньої команди молодих танкістів у формі, які стояли у два ряди на фоні собору Святого Петра. 

«Жодного туриста», – повторив він. 

Я не знаю, що Болек відчував стосовно радянців чи нацистів, певно, що він ненавидів обох. Та я все ще пам’ятаю ту самовдоволену посмішку на його обличчі, яке так і промовляло: «сталося так, як мало статися, інакше не могло бути». Саме його батько самостійно прийняв одне рішення: він заперечив долі і зникнув назавжди. Тоді Болека і його братів просто віднесла хвиля терору й війни, де єдиним завданням для них було залишатися живими якнайдовше. Ця сила висмикнула його з білоруського села, зробила коло навколо азійського континенту і закинула його назад до Європи, але цього разу за штурвалом англійського танку, що піднімався до висот гітлерівців. Він мовив: це було страшно. Настільки страшно, що він молився перед вервицею, взятої з дому, яка висіла перед його очима і яку дрижачий танк кидав у різні боки, мов маятник. Пізніше вони воювали за Анкону, визволили Болонью, а після війни навіть не стали типовими ветеранами: їх перемістили до Великобританії, поселили в бараках у глибинці сільської Англії без права вільного пересування по країні. Місцеві дивилися на них наче на ворогів, зрадників: війна закінчилася, а вони не хочуть повертатися додому, очевидно, не можуть, бо вони – злочинці, колабораціоністи. 

Вони справді не могли повернутися: чотири тисячі солдатів армії Андерса вирішили повернутися і відразу ж опинилися в ГУЛАГу в Іркутську. Настільки нелюдсько-жорстока була наша країна до своїх людей. І така ж була перемога для солдатів армії Андерса – вони стали звичайними біженцями. Вони визволили Рим, аби мати фото на пам’ять. 

І разом з ними був ведмідь. Я запитав Болека, чи пам’ятає він ведмедя. 

«Ні, – відповів він, – Я його не бачив». Ми знали, що хтось тримав того ведмедя, але армія була настільки великою – мало не сто тисяч осіб, – що усіх не можливо було знати.

А того ведмедя завів один із солдатів ще під час перебування в Ірані. Іранський хлопець ніс ведмедя, і вони обміняли його на консерви і шоколад. Вони назвали його Войтеком, на честь війни. За час поки вони наблизилися до своєї війни, ведмідь виріс. Він спав у палатці з солдатами, з ними й боровся: він і п’ять чоловіків проти нього. Якось у нього вдавалося не ранити людей. Солдати навіть навчили його палити. Очевидно, що він не палив, але він тримав папіроси у своєму роті, і таким чином смішив усіх довкола. Коли армії довелося перетинати Середземне море, виникла одна проблема: звірям було заборонено перебувати на борту військових кораблів. Тоді вони офіційно зробили з нього солдата – рядового армії Андерса, Войцеха Перса. Він ставав все більш схожим на людину: його натренували не тільки пити пиво разом з іншими, що він особливо полюбляв, але і віддавати честь старшим за званням. А під час битви за Монте-Касіно сталося справжнє диво: в самий розпал ведмідь підбіг до вантажівки з артилерійськими снарядами і почав розвантажувати ці снаряди разом з іншими солдатами. Я не знаю, можливо, це просто легенда – важко повірити у цей останній епізод, але це ж легендарний ведмідь Войтек – так могло бути. Після війни його транспортували до Великої Британії, і він опинився в Единбурзькому зоопарку. Там він почав хворіти, сумний ходив і тер боки об стіни клітки, він оживав лиш тоді, коли ветерани армії Андерса підходили до його клітки. Чоловіки перестрибували загороду клітки, дружно по-військовому штовхали його, і потім усі сідали палити. І ведмідь палив разом з ними. І був щасливим. Усі в тій клітці були щасливими. Це була найбільша принада Единбурзького зоопарку: «Звідки ці дикі люди? І чому цей хижак так запросто підпускає їх до себе?» І це були визволителі Риму. Переможні воїни, які застрягли у цій чужій країні. Відтак, на День Перемоги вони поспішали до свого Войтека, єдиного ведмедя у світі, який воював на війні, який знав, яку м’ясорубку вони пережили, що принесла їм ця Перемога і як вони після цього почуваються. Він також отримав тут притулок. Без права на вільне пересування по країні. 

Цей звір став людиною в той час, коли мільйони людей стали звірами. І сьогодні, я дещо схожий на нього. Лише тридцять років тому я вийшов з радянської клітки, з якої, здавалося, не було і надії втекти. Я вийшов із напівдикого середовища і потрапив на бенкет людяності, коли стіни впали – всі обійняли один одного, і в усіх очах палала надія, що тепер так буде завжди. Після цього ейфорія скінчилася. Святкування європейської перемоги було затьмарене буденним життям, і усі занурилися в свої проблеми. Ми знову почали дивитися одне на одного з підозрою: західні європейці були втомлені хвилею бідних східних європейців, а східні європейці були втомлені бути другосортними в Європі. Ми пройшли половину шляху подолання економічних розбіжностей, але не пройшли іншу половину. І аби виправдати цю втому, ми почали доводити, що це не економічні розбіжності, а цивілізаційні. А це означає – ми занадто різні, щоби об’єднатися. 

Мене запросили сюди через мій вроджений оптимізм. Через моє есе, написане декілька років тому. Воно називається «Закоханий у Європу». Слідом за публікаціями в декількох європейських газетах найбільший литовський портал захотів перевидати його. Але тільки за однієї умови: у назві не повинно було бути слова «Європа». Тому що, виявляється, читачі у Литві не хочуть читати статті зі словом «Європа» у назві, це для них нудно. Я не погодився, і вони залишили оригінальну назву. Але вони мали рацію: це есе стало найменш читаним з усього, що я там опублікував. 

Що це означає? Це означає, що Європа стала нудною для людей. Як і демократія, мир і тому подібне. 

І я дуже засмучений з цього приводу, так само як був засмучений ведмідь Войтек у своїй клітці. Тому що, я, як і він, все ще пам’ятаю ейфорію єдності, я все ще живу з нею, коли інші давно її забули. Але з іншого боку, мій вроджений оптимізм каже, що я повинен радіти цьому. Тому що нудне – це стабільне. Коли Європа опиниться в реальній небезпеці, ми – звірі і люди Європи – знову відчуватимемо єдність. 

Звісно, жаль, що бенкет не може тривати вічно. І кожне нове піднесення потребує падіння.

***

Переклад з англійської — Оксани Васіковської. 

Марюс ІвашкавічусМарюс Івашкавічус, Литовський прозаїк, драматург, кіносценарист, режисер
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram