Це міг би бути другий “Секс і місто” – чотири найкращі подруги регулярно зустрічаються десь в нетрях Нью-Йорка, щоби їсти, випивати, тусити, пліткувати, дружити, скаржитися, плакати, і просто якось виживати разом у великому місті. Тільки от корпоративний Мангетен перетворився у “Дівчатах” на джентрифікований Бруклін, головні героїні більше п’ють пляшковий “Heineken” ніж гламурний “Космополітен”, а замість підтримувати світські бесіди на ексклюзивних прийомах танцюють вгашені під Icona Pop на андерґраундних тусовках.
Сама авторка та продюсерка “Дівчат” Ліна Данем настільки хотіла уникнути порівнянь між серіалами, що вліпила посилання на “Секс і місто” прямо в пілотну серію свого шоу: “В своєму серці я точно Керрі”, – падає на вуха своїй богемній британській кузині Джессі найбільш наївна і наймолодша з “Дівчат”, Шошанна, – “але інколи назовні проривається Саманта.”
“Секс і місто” неформально славиться як перше справді феміністичне шоу на американському телебаченні – жодне інше шоу до цього не пропонувало своїм глядачкам мрію про фінансову та сексуальну свободу так переконливо. Його героїні самостійно купували собі помешкання, носили оригінальні “Прада” і “Маноло Бланік”, вільно і регулярно обговорювали секс і настільки ж вільно і регулярно практикували його.
Однак з сотень тисяч жінок, що дивилися “Секс і місто” в усьому світі, серіал репрезентував лише мізерну їх частку – привабливих, молодих та багатих мешканок мегаполісів.
Їх проблеми, навіть коли виникали, вирішувалися під кінець кожного епізоду, а життєві блага типу квартири та роботи залишалися з героїнями без жодних видимих зусиль з їх боку.
І хоча “Дівчата” абсолютно не репрезентують усіх дівчат (і хлопців, адже чоловічим персонажами теж виділено достатньо екранного часу) Америки чи світу, вони точно дають голос тій групі, яка протягом останніх років стає все більш важливою частиною суспільства. Це так зване покоління Y, або ж Мілленіали – нинішня освічена 20-30-річна молодь, яка після університету потрапляє в несподівано негостинний світ і змушена на власному досвіді переживати всі принади пост-кризового ринку праці. Більшу частину своїх двадцятих “багатообіцяючі молоді таланти”, Мілленіали ледве зводять кінці з кінцями, живучи на дотаціях від батьків та тимчасових заробітках з прекарних робіт.
Героїні “Дівчат” Ханна, Джесса, Марні та Шошанна зібрали в собі всі гріхи свого покоління: вони інфантильні, ліниві та еґоцентричні, мають ненаситну потребу в постійному схваленні, схильні більше “виглядати” на фейсбуці, ніж “бути” в реалі. Вони драматично лажають в підтримуванні здорових соціальних зв’язків і загалом не мають якогось вектору в житті. Від серії до серії вони наче йдуть тим самим колом даремних робіт, провальних соціальних ситуацій, емоційної нестабільності, уникання відповідальності, поганих і дуже поганих рішень, а також манії величі і комплексу неповноцінності водночас. І Ліна Данем, наче копіюючи нестерпну серйозність Мілленіалів до самих себе та їх схильність до безцільного самоаналізу, цілком серйозно і уважно препарує сірі зони безслав’я та жалюгідності сучасної юності, що так часто залишаються невидимими за усіма “історіями успіху”.
Дівчата у “Дівчатах” справді жахливі; часто навіть відразливі. Але ці безперервні пошуки роботи, ці космічні рахунки за житло, ці бюджетні вечірки удома, цей безладний і часто непривабливий секс, це похмілля зранку, а головне - це постійне почуття панічної дезорієнтації від незнання, що робити зі своїм життям далі – все це здається надто знайомим, щоб почати їх засуджувати. Жінки з різними тілами, без постійно ідеального макіяжу та укладки, часто одягнені абияк та здатні до саморефлексії та самоіронії щодо своєї зовнішності так само здаються нарешті знайомими.
Це саме ті героїні, яких дуже довго, надто довго не вистачало на телебаченні і відсутність яких змушувала надто багато дівчат почувати себе самотніми, або ж невидимими.
Остання на даний момент серія серіалу вийшла на екрани минулого тижня і носить провокаційну назву “Американське стерво” (“American Bitch”). Ханна, невротична молода письменниця, відвідує відомого та титулованого автора Чака Палмера в його розкішному помешканні. Причина візиту напругогенна – у своїй останній колонці Ханна звинуватила Палмера в сексуальному насильстві щодо кількох відвідувачок його книжкових презентацій. Той сексуального зв’язку не заперечує, але витягує інші козирі: через ту злощасну колонку він тепер зовсім не спить і ковтає таблетки пачками; переймається, як почуватиметься дочка-тінейджерка, коли їй попадеться на очі писанина Ханни; і взагалі, добиває Палмер, – плоть слабка, а ті жінки йшли за ним в готель самі.
Ситуація етично ускладнюється для Ханни тим, що розгледіти злодія тут не вдається. Палмер зловживає своєю владою не зі зла, а всього лише через нездатність усвідомити своє становище як владне. Моральна сліпота створює для нього власну альтернативну реальність, де не він використовує жінок, а вони - його, просто задля “історії для блогу на tumblr”.
В декораціях надміру просторої та заваленої літературними преміями квартири Великий Новеліст та Перспективна Письменниця втягуються у неймовірно нюансовану, але тим більше важливу дискусію про баланс влади у наших суспільствах. В об’єктиві Данем, у першу чергу, – жіночо-чоловіча динаміка, проте аргументи цієї дискусії актуальні і щодо інших суспільних груп: багатих та малозабезпечених, молодих та старих, повносправних та людей з обмеженими можливостями. Чак не помічає власної привілейованості так само, як повносправні не помічають ворожості міста до неповносправних, як більш забезпечені пояснюють бідність характеристиками особистості, а не структурними перешкодами, як молоді іще не знають, що після певного віку єдиним видом безкоштовного дозвілля для людини є розважальні шоу на ТБ.
Байдуже, чи є ми носіями певної влади чи просто свідками її зловживання, але залишатися у стані блаженного невідання дуже спокусливо. От тільки “Дівчата” наполегливо натякають, що солідаризація неминуча.
В якийсь момент серії Ханна каже, що хоче писати історії, що змушуватимуть людей почуватися менш самотніми, ніж почувалася вона.
Вкладені у вуста героїні, яку вона сама і грає, ці слова звучать не просто як власна мотивація Ліни Данем знімати “Дівчат”, а як політичне послання на перший погляд легковажного шоу: визначити свою владу і спрямувати її на благо тих, у кого її менше. Як за іронією долі сам Палмер радить Ханні – використовувати свій голос для “речей, що справді мають значення”.
Навіть якщо у підсумку це означає бути названою американським, – чи будь-яким іншим, – стервом.