ГлавнаяКультура

Shoot films, not guns

Сім років тому у Львові невеличка тусовка молодих та ініціативних на чолі з філологом Ольгою Сало (це вже потім вона стала Райтер) вперше організували подію, що тоді називалася Міжнародний фестиваль візуального мистецтва Wiz-Art. Було цікаво, незвично, але досить камерно.

У конкуренції з усією щедрою палітрою культурних подій Львова концепція Wiz-Art’у виструнчилася суто до короткометражок, публіка оформилася мало не в окрему субкультуру, а ім’я стало загальновідомим в країні. Тепер це, здається, найстарший міжнародний фестиваль короткометражного кіно в Україні (на рік пізніше виникла харківська «Сирень», а три роки тому – Київський МФК). Втім, масштаб фестивалю останні кілька років лишається незмінним: стабільно повні глядацькі зали, п’ять-шість закордонних гостей, близько сотні якісних свіжих короткометражок з усього світу, українські покази та відкриття молодих імен.

На відкритті фестивалю
Фото: www.facebook.com/earthshakingfilms
На відкритті фестивалю

Це воєнізоване літо, ясна річ, вносить свої різкі корективи в усі події, і то не лише в Україні. Тому вже сам факт, що фестиваль відбувся – своєрідна маленька перемога. На відкритті (що зазвичай бувало досить неформальним) директорка Wiz-Art’у Оля Райтер чи не вперше виступила з промовою. Основний меседж її найкраще був сформульований англійською: «Shoot films, not guns».

Короткий метр Wiz-Art 2014 намагався насвітлити з точки зору його актуальної функції. Кіно (і його створення) як спосіб подолати депресію, переосмислити, пережити. Покази як сеанси групової психотерапії. Фільми як спосіб транслювати свою правду у світ.

Шимон Стемплевскі, член журі фестивалю, директор польського Short Waves Festival та президент фундації Ad Arte, дуже влучно прокоментував слоган цьогорічного Wiz-Art’у «Сильніше, ніж зброя»:

«Я б дуже хотів, щоб ми зовсім не говорили про це... Я радів би, якби цей контекст не був таким сильним зараз. Ми живемо у ХХІ столітті, і здавалося б, навіщо нам армія, а з’ясовується, ось навіщо... Це мене лякає. Втім, фільм як один із найсильніших медіа має шанс змінити щось у людському мисленні, тому для мене кіно – сильніше за зброю. Зброя лише руйнує, але нічого не змінює... Насилля не змінює. Тут з’явилося кілька дуже сильних фільмів; лишається сподіватися, що з часом вони щось змінять. Бо ситуація, яка склалась, думаю, нікому не видається “цікавою”».

Кіно як документ моменту

Особливий акцент Wiz-Art 2014 зробив на документалістиці – і це теж, очевидно, вимога часу. Окрема документальна позаконкурсна програма Doc.You продемонструвала публіці різноманітні за стилями і темами фільми: від щирих емігрантських інтерв’ю югославів у Швейцарії («Маленька Югославія», Нікола Іліч, Швейцарія, 2013) до імпресіоністського жіночого автопортрету через призму материнства та віддаленої культури («Все змінюється», Мартін Асселін, Канада, 2014).

Одна з трьох членів журі – Катерина Горностай – також представляла документалістів, і у окремому майстер-класі акцентувала на «проблемах з реальністю» в молодому українському ігровому кіно. Складно з нею не погодитись: серед українських фільмів і в міжнародній, і у національній конкурсних програмах лише кілька (за винятком анімацій) справді викликали довіру і занурювали у створений ними світ – «Прості речі» Олександра Ратія і «Бабушка» Аліни Горлової. Натомість «Віолончель», що, як і «Прості речі», потрапила у міжнародний конкурс, викликала відчуття надмірної награності і на рівні мовлення персонажів (вічна українська проблема), і моментами навіть на рівні їх жестів і дій.

Кадр з фільму «Прості речі» Олександра Ратія
Фото: wiz-art.ua
Кадр з фільму «Прості речі» Олександра Ратія

Окремою атракцією стала низка безкоштовних показів від «Вавилон’13» та дискусія за участі режисерів, що зібрала справжній аншлаг. Підбірку для показів формувала команда фестивалю, і метою було створити новий досвід колективного перегляду web.doc-відео. За словами Жанни Озірної, вони відбирали ті ролики «Вавилону», які не потребують додаткових коментарів і просто показують певні фрагменти реальності – від веселих і милих до драматичних і депресивних. Історія з відкритим кінцем та широкою амплітудою емоцій, добірка вавилонців справляла на глядачів однозначне враження: сльози, і ще раз сльози. Для багатьох це була також оповідь про себе самих, і оскільки наразі вона ще не закінчена, повного катарсису досягнути не вдається; хіба що озирнутися на минулі півроку з подивом і болем.

Переможці і переможені

Українська національна панорама (яку цього року теж оцінювало журі), тим не менш, продемонструвала палітру тем, віддалених від актуальної соціально-політичної проблематики: метафізичні роздуми, фантазування, настроєвий відеоарт та кілька простих життєвих історій. Натомість анімації потішили якістю і різноманіттям: мандри у яскравих світах дитинства, майстерно виконані у техніці пікселяції («Вигадка» Катерини Чепик), традиційно-жартівлива пластилінова історія з українських народних казок («Дідочок задумав женитись», Юрій Борисенко), коротка і темна, алюзійна до останніх випусків українських новин, «Холодна війна» Юлії Проскуріної та, нарешті, переможець українського національного конкурсу – динамічна і життєствердна «Жуйка» Ольги Макарчук. «Бути жуйкою протягом восьми хвилин цікавіше, ніж бути людиною» – підсумувало своє рішення журі.

Кадр з короткометражки «Жуйка»
Фото: novatorfilm.com
Кадр з короткометражки «Жуйка»

Режисер Ізмаель Нава Алехос, гість фестивалю з Мексики, чий фільм «Собаче серце» був у програмі відкриття, теж відзначив: «Особливим приємним сюрпризом для мене в українській програмі стала анімація. Її якісний рівень досить високий. І ще мені сподобалося, що усі режисери дуже молоді. Це добре: чим раніше ти почнеш, тим більше буде практики».

До слова, анімації у освітній програмі було присвячено два з чотирьох майстер-класів: історичний екскурс від Микити Лиськова та практикум з колективного творення від переможниці українського конкурсу Ольги Макарчук. Обидва зібрали чимало слухачів і учасників, тож зацікавлення до анімаційного кіно досить відчутне.

Журі – Катерина Горностай (Україна), Шимон Стемплевскі (Польща) та Гюнільд Енґер (Норвегія) – вирішило, крім п’яти стандартних, вручити ще дві спеціальні відзнаки. Їх присудили британській комедії з подвійним, серйозним дном «Тушковане м'ясо та пунш» (Саймон Елліс, 2013) та драматичній історії стосунків поколінь «Честь» (Павел Веснаков, Болгарія/Німеччина, 2013). За найкращу операторську роботу відзначили метафоричний голландський фільм «Урожай» (Хая і Нір Хертог&Надлер, 2013). До речі, це був чи не єдиний фільм у конкурсній програмі, що промовляв до актуальних українських тем хоча би на рівні алюзії. «Повстання» поодиноких олив, жорстоко придушене спецбійцями, зняте спокійним поглядом – так, ніби розказують притчу; а наприкінці замість очікуваної тиші ми чуємо густий шелест цілого гаю і бачимо трепет зелені звідусіль.

Кадр з фыльму «Тушковане м'ясо та пунш»
Фото: www.kisff.org
Кадр з фыльму «Тушковане м'ясо та пунш»

Нагороду за найкращий сценарій отримав британський фільм «Партнерство» (Адріан Сітару, 2014): несподівано побудована ніби-то проста сюжетна лінія, живі і емоційні, справжні діалоги і хороший гумор цілком заслуговували на відзнаку. Приз за режисуру відправився у Німеччину – фільм «Де ми» Ілкера Чатака точними і різкими штрихами розказує щемку історію матері і маленької доньки, яка виявляється дорослішою за свою залежну від наркотиків маму, і обирає прийомну сім’ю.

Гран-прі Wiz-Art 2014 у міжнародній програмі дістав польський фільм «Вбити тітку» Матеуша Гловацкі. Півгодинна трагікомічна і детективна, психоделічна історія за мотивами недописаного роману Анджея Бурса, переглядається на одному диханні. Встигаєш і поспівчувати, і роздратуватися разом з героєм, і вжахнутися, і сприйняти усе як жарт… Як вдало сформулювали журі: «Фільм є досконалим балансом між нереалістичною історією та переконливою її подачею. Описати його складно – просто потрібно дивитися».

Кадр з короткометражки «Вбити тітку»
Фото: telekritika.ua
Кадр з короткометражки «Вбити тітку»

Знімайте фільми!

Wiz-Art від самого свого виникнення виконував функцію більше демонстративно-ознайомчу: показати у Львові, що знімають у світі. Проте, протягом семи років можна відстежити помітну зміну напрямків роботи. Поступово розширялася програма ретроспектив, знайомство з закордонними фестивалями та кіношколами. А від 2012 повноцінною частиною щорічної програми фестивалю стала Wiz-Art Lab, що згодом переросла у Wiz-Art Film School, де запрошені гості дають настанови молодим аматорам. Інші успішні проекти формації – еко-дружній Rover Film Festival (де електрику генерують педалі глядачів) та урбаністична партнерська ініціатива klaster.in.ua, що працює над ревіталізацією віддаленого району Львова. «Від відтворення до створення» – так можна було би означити загальний розвиток фестивалю.

Короткометражки, переглянуті у великій кількості, зазвичай лишають по собі дуже розмаїте враження – загальна картина сильно залежить від лінійного порядку, і буде суто індивідуальною для кожного глядача. Не певна, чи можна цьогорічні фільми Wiz-Art’у звести під спільним знаменником слогану «Сильніше, ніж зброя» – особливо, у теперішніх умовах. Чомусь більше спадає на думку мотто української молодої програми Wiz-Art 2012 року – цитата з Олександра Довженка: «Плачте, але знімайте!».

Євгенія НестеровичЄвгенія Нестерович, Критик, журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter