І стосуються ці фантазії не лише політичного майбутнього. Зазвичай позбавлений особливих перспектив розвитку і спраглий до будь-яких змін культурний сектор також поринув у фантазії та мрії. Переважно міфологічного характеру. Мовляв, прийде красень-принц (ЄС) на білому коні (Угода про асоціацію) і самим лише своїм мужнім поглядом розжене всі хмари (несприятливу політичну кон'юнктуру), усіх ворогів (недолугих чиновників і бюрократів, у яких розуміння культурних процесів перебуває у дозародковому стані) або покладе на обидві лопатки, або примусить служити добру і світлу (почне підтримувати й фінансувати сучасну культуру). Ну, або не прийде. І буде в нас і далі все погано і безнадійно.
З усіх колег по цей і той бік кордону, з якими мені довелося останнім часом говорити про можливості підписання угоди й наше майбутнє по тому (а мушу зізнатись, що розмов по той бік кордону було значно більше), найвлучніше, певно, висловився Террі Сандел, колишній директор Британської Ради у Києві. Він сказав, що, звісно, ніяких законодавчих чи пара-законодавчих інструментів упливу на українську культурну ситуацію з боку ЄС немає і не буде, але він сподівається на “можливість зміни настроїв і внутрішніх векторів населення” після підписання угоди. Адже саме це, на його думку, найголовніше.
Чи можемо ми уявити собі, що важливо не те, чи прийде зовнішня рука, яка змусить нас змінити законодавство, побудувати дороги, позбутися корупції, відкрити фінансування на різноманітні культурні ініціативи і почати вибудовувати діалог влади і суспільства (про відповідальність наразі навіть не згадуємо)? Що важливо те, аби на політичному і, хотілося б вірити, суспільному рівні було чітко проартикульовано, до якої системи цінностей ми як спільнота людей, силою обставин об’єднана в одній державі, себе зараховуємо. А також те, що ми розуміємо чи, принаймні, готові рухатись до розуміння того, що ж ця система цінностей означає - і для політичної реальності, і для реальності щоденного життя й ухвалення рішень.
Мы можем принять европейские нормы, но будем ли мы им следовать? Это огромная работа общества. Мы говорим об интенциях евроинтеграции, о каких-то вызовах. Я не вижу этих вызовов. У меня больше вопросов вызывает законопослушность украинских граждан, способность их решать вместе какие-то вопросы
— Игорь Подольчак, кинорежиссер, художник
“Як після помаранчевої революції”, - додає Террі Сандел. Для нього як для людини, яка не просто пропрацювала кілька років в Україні в одній з важливих міжнародних культурних інституцій, а і як для експерта, впродовж майже 10 років залученого до аналізу культурної політики в Україні та в цілому регіоні Східного Партнерства, “помаранчева революція” - це не просто яскрава частина шаблонного сприйняття країни. 2005 рік важливий для нас як момент потужної суспільної консолідації довкола усвідомлення того, що забезпечення прав і свобод людини - є неуникненною й найважливішою частиною європейської системи цінностей, а відповідно, за це слід боротись на всіх рівнях. 2005 рік - це вже порядно підзабутий і підтоптаний символ того, що така консолідація в нашій країні взагалі можлива.
Здавалося б, до чого тут культурна політика. Певно, до того, що підґрунтя європейської культурної політики сьогодні становить саме це консолідоване розуміння засадничої цінності прав людини, зокрема, прав на свободу самовираження особистості, на доступ до культури й освіти, а також цінності взаєморозуміння. Ці гарні й, з точки зору більшості українських культурних політиків і практиків, порожні слова закріплені у Конвенції ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження від 2005 року, на яку спираються і з якої постають усі культурні програми ЄС від 2007 року.
Неймовірно, але факт - саме ратифікація цієї Конвенції тривалий час була головною перешкодою для участі України в програмах підтримки культури Євросоюзу. Україна ратифікувала її лише 2010 року, через 5 років після підписання, останньою у Європі (як це не парадоксально, але навіть пізніше за Білорусь).
Це дуже символічне нехтування документом, абсолютно некорисним, ба, навіть, безглуздим, з погляду української реалполітік, яка стверджує “важливість культурного розмаїття для повного здійснення прав людини та основоположних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини та в інших загальновизнаних документах” та наголошує на “необхідності залучення культури як одного зі стратегічних елементів до національної та міжнародної політики розвитку, а також до міжнародного співробітництва для розвитку”.
Сьогодні, 3 роки по ратифікації Конвенції ЮНЕСКО й на порозі підписання Угоди про асоціацію, ніщо не стоїть на заваді співпраці українських культурних інституцій і незалежних культурних агентів із Євросоюзом. Для нас була відкрита підтримка для культурної співпраці з організаціями ЄС в рамках програми “Культура 2007-2013”, ми мали спеціальну програму Культура для співпраці в рамках регіону Східного Партнерства (2011-2014). З наступного року культурна політика ЄС розвиватиметься в рамках програми “Креативна Європа” (2014-2020), що її метою є “допомогти культурі досягти свого потенціалу, аби докластися до цілей Європи 2020 - сталого розвитку, наявності роботи для всіх і соціального порозуміння”. Й можливості участі українських інституцій у цій програмі також ніяк не залежать від угоди про асоціацію. Вони залежать лише від внутрішніх засад культурної політики і стратегії розвитку культури в країні.
Украине пора перестать вести себя, как бедный родственник, и спекулировать на том, что мы находимся на окраине не то Европы, не то России. Нужно начинать вести диалог с Европой на равных: подпишем мы что-то с ЕС, или не подпишем: все равно. От этого окраинного, провинциального сознания уже все устали.
— Влад Троицкий, театральный режиссер
У Звіті про стан української культури, підготовленому на замовлення Єврокомісії 2010 року, група європейських і українських експертів каже, зокрема, що “завжди можна досягти значних зрушень, які не стільки залежать від бюджету, скільки від знань, лідерства, вдосконалення системи, експериментування чи застосування свіжих підходів”. Варто додати, що, головним чином, сама можливість значних зрушень залежить від розуміння й прийняття - не на рівні декларованої політики, а на суспільному рівні, на рівні нас, агентів культури, і нас, її учасників і учасниць, - усіх цих дивовижних європейських абстракцій, які й на хліб не намастити, і в кишеню не покласти. Бо лише прийняття цінності свободи самовираження і цінності свободи доступу до культури дозволить побачити інші цінності - гуманітарного розвитку суспільства, дедалі більшого внеску культури в сталий економічний розвиток, збільшення робочих місць та інновації.
І можливо тоді – незалежно від угоди про асоціацію чи навіть серйозних реформ культурної царини – директори художніх інституцій не будуть замальовувати мистецькі твори, колективи провінційних театрів та опер не будуть протестувати проти реформ і боятися нових керівників як гєєни огненної, керівники управлінь культури не сахатимуться сесій стратегічного планування розвитку міста разом із незалежними організаціями культури, мери знатимуть слово “культурний кластер” і можливо навіть захочуть ці кластери створювати для культурного й економічного розвитку міст, міністр культури замислиться над “вдосконаленням системи” і може хоч раз дозволить ключовим своїм співробітникам взяти участь у європейських управлінських тренінгах, а прем’єр-міністр ходитиме в театр не раз на рік на свято, а для задоволення і самоповаги.
А там уже ген-ген за обрієм - і Європа.