ГлавнаяБлогиБлог Юрія Лавренюка

Позивний «Надія»

Надія…Таким іменем називають дуже щирих і чистих душею людей, які вселяють віру. Саме про таку ніжну і тендітну, але мужню і незламну 18-річну дівчину хочу вам розповісти.

Фото: надане Юрієм Лавренюком

Її життя – це історія мого народу, доля тисяч передчасно посивілих і згорьованих молодих людей, які творили історію нашої незалежності. Їхні життєві пісні в холодних смердючих бараках, на лісозаготівлях і в кар’єрах, були лише про одне – про неньку Україну.

Надія…Такий позивний був у моєї бабусі, зв’язкової ОУН-УПА, яка 10 років свого життя відсиділа в особливому таборі для політв’язнів.

Її, сповнене знущань і страждань, понівечене життя було незагоєною раною, болем і горем нашої родини. А ще - страхом за інших членів сім’ї «ворога народу». Про її минуле говорили пошепки і лише з рідними.

Тому, коли в дитинстві батько вперше розповів мені про свою маму, я дав собі слово, що віднайду справу юної зв’язкової. Вірив, що настане день, коли я з гордістю скажу: «Моя бабуся, Ганна Бухало, зв’язкова ОУН-УПА, позивний «Надія» - політичний в’язень – борець за незалежність України.

Змінився час, суспільство, люди… Таємні сторінки нашого минулого стали відкритими…З трепетом уперше взяв у руки пожовклу 20-ти сторінкову слідчу справу № 3457 з архіву СБУ. «Вирок. Цілком таємно. Військовий трибунал військ НКВС…розглянувши справу…українки, безпартійної, одноосібниці…за статтями 54-1«а» і 54-2 КК УРСР». У 1945-му її судили за сумнозвісною 54-ю статтею – «контрреволюційна діяльність» та «зрада Батьківщині». Життя висіло на волосині – розстріл або позбавлення волі на строк до 10 років з позбавленням громадянства…

Фото: надане Юрієм Лавренюком

Моя бабуся, Ганна Григорівна Бухало, народилася як і я, в славнозвісному стародавньому селі Дермань Рівненської області. У роки Другої світової війни наше село було справжньою «повстанською столицею». Тут йшов вишкіл молодших командирів, працювали майстерні, з ремонту зброї, випуску мін, виготовлення одягу, картографічне бюро, а ще поблизу Дерманя, у Турецькій горі була найбільша повстанська криївка. Загалом більше 800 дерманців пішли до лав ОУН-УПА. Про події того часу, які відбувалися у нашому легендарному краї, можна докладніше прочитати у історичному романі «Чому не гоїть вогонь» великого письменника, претендента на Нобелівську премію і нашого земляка Уласа Самчука. Він близько товаришував із батьком моєї бабусі, вони були сусідами і тому згадки про родину Бухало зустрічаються в багатьох його творах. Саме з його трилогії «Волинь» я колись дізнався, що сім’я Бухало походила від стародавнього козацького роду з часів Богдана Хмельницького, що до війни вони вважалися заможними селянами і завжди багато працювали. От і моя бабуся, закінчивши 5 класів, працювала в родинному господарстві.

У вересні 1944 року вона вступила в ОУН, їй дали псевдонім «Надія». Була зв’язковою у районного шефа зв’язку на псевдонім «Вірний». Вона доставляла грипси – дуже маленькі зашифровані записки. Пройти з ретельно схованими посланнями через кордони військових було нелегко. Навколо багато радянських агентів: і серед односельців, попутників, проте дівчина не допустила жодного провалу. Але хтось її все-таки здав. 4 березня 1945 року за нею прийшли. Обшук був ретельним, проте, жодного речового доказу НКВСесники не знайшли. Разом з нею, також були арештовані Кисельчук Марія («Волошка»), від якої дівчина отримувала грипси, і Нестерчук Антоніна («Олька»), якій вона їх доставляла.

Під час допитів «Надія» трималися гідно, не видала нікого, не стала донощиком, не зріклася своєї причетності до ОУН-УПА, боротьби проти радянської влади та за вільну Україну. Вирок був нещадним. 28 червня 1945 року військовий трибунал у м. Дубно визнав Бухало винною «у зраді Батьківщині». Горда і нескорена Ганна про помилування не просила. Від розстрілу дівчину врятували батьки. Одразу після арешту вони спалили її метрику та засвідчили, що вона неповнолітня. Враховуючи юний вік і відсутність доказів трибунал «змилувався» і дав 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

А потім були три роки етапування до табору. Уявіть собі: три роки!!! Пересильні в’язниці, вагони для перевезення худоби, лютий холод і голод. Часто у вагонах було стільки людей, що їхали стоячи, по декілька діб разом з померлими.

Фото: надане Юрієм Лавренюком

Лише 19 жовтня 1948 року Ганну перевезли до Особливого табору № 3 «Дубравний» у Мордовії. ДубравЛАГ був особливим не лише за назвою у системі ГУЛАГу. Більше 20 тисяч ув’язнених! Промерзлі бараки взимку і сирі влітку, застуди та хвороби, моральні приниження, хронічне недоїдання, багато кілометрів пішки у будь-яку погоду на каторгу: лісозаготівля, видобуток торфу, каменю, виробництво будматеріалів під охороною автоматників.

Я, дорослий чоловік, дивуюсь: як могло 18-річне дівча, тендітне, голодне, вистояти і вижити? Як потрібно любити свою Батьківщину, щоб не зректись своїх поглядів, не стати агентом НКВС-МДБ, які постійно «обробляли» ув’язнених?!

У тому таборовому аду моя бабуся Ганна розділила тяжку участь з тисячами інших українських патріотів, серед яких були Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Йосиф Сліпий, Наталія Березинська-Шухевич – учасниця національно-визвольної боротьби ОУН-УПА і дружина Романа Шухевича, ігуменія Підмихайлівського монастиря матерь Моніка Полянська, полковник УПА Василь Левкович, полковник Армії УНР Микола Сіпко та багато тисяч інших незламних борців за вільну Україну.

«Надію» звільнили навесні 1954 року. 9 років, 1 місяць і 20 днів ув’язнення підірвали її здоров’я та не вбили волю до перемоги, надію на вільну Україну. Та й після звільнення колишнім політв’язням спокою не давали: вони постійно були під тотальним контролем режиму і жили з тавром «зрадник Батьківщини».

На превеликий жаль, бабуся не дожила до проголошення незалежності України. Померла у 1984 році після важкої хвороби. А 19 жовтня 1993 року прокуратура Ровенської області затвердила заключення комісії з реабілітації по карній справі № 3457 – «відсутність сукупності доказів вини». Ганна Бухало була реабілітована.

Бабуся рано пішла з життя, але я пам’ятаю, як було спокійно і затишно в її обіймах. Батьки розповідали, що вона ніколи не скиглила, не скаржилась на долю, ні за чим не жалкувала. Її велике серце завжди випромінювало добро і тепло.

Сьогодні відкрито багато нових сторінок нашого минулого. Ми знаємо імена багатьох патріотів. Але історія великого народу складається з тисяч маловідомих і забутих імен.

Доля моєї бабусі, а також тисяч Ганнусь, Надій, Марічок, юних українок, які пройшли через пекло фашистської окупації, застінок НКВС та сталінських таборів і вистояли – це подвиг справжніх патріотів. Без гучних слів, не за нагороди, герої крок за кроком своїми долями і життям, сталевою міццю характерів боролись і завоювали право бути нашій Україні вільною і незалежною.

Особисто для мене і моєї родини, незалежність – не просто слова, це живий приклад: доля моєї бабусі, її незламність, сила духу, непохитність у своїх переконаннях, віра і надія.

Саме так, з пам’яті поколінь формується стержень, духовна міць любові до рідної землі, чуття єдиної родини українського народу.

«Надія», «Волошка», «Марічка»…і багато-багато інших.

Вічна пам’ять вам, повага і вдячність! Ви – наша совість, наше минуле і наше майбутнє.

Юрій Лавренюк Юрій Лавренюк , заступник міністра інфраструктури України
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter