Це мав би бути максимально зрозумілий текст про те, як українська делегація документалістів з’їздила на Шеффілдський фестиваль документального кіно Sheffield Doc/Fest. Уже кілька спроб переписати це наново, але все не відчувається задоволення. Важко сформулювати, що справді важливо, що варто зробити публічним. Водночас ситуація відсутності меседжу, коли його скрізь від тебе вимагають, сама по собі рефлекторна.
У Шеффілді, як і на будь-якому іншому фестивалі з розвинутим кіноринком, режисер має дуже чітко формулювати висловлювання, інакше ризикує бути незрозумілим для професійної спільноти, лишаючись на задвірках. На спеціально організованій для української делегації консультації щодо проектів майбутніх фільмів голова кіноіндустрійної секції Sunny Side of the Doc, попередньо перечитавши описи, переважну більшість не розумів. «У чому ваш меседж?» – адресоване питання Сергію Буковському отримує блискавичну відповідь: «Жодного меседжа!». Режисер відповідає поспіхом, наче відхрещуючись від усього, що міститься в цьому «меседж» з точки зору успішного кінопроекту. Така позиція видається суперпривілейованою – шукати смисли, не виробляючи ніяких повідомлень тут і зараз. Водночас, що може дозволити собі один талановитий режисер, не може дозволити професійна спільнота. На рівні української делегації бути зрозумілими – необхідна умова.
Я тут уже вдруге. Сходжуся з колегами на думці, що Шеффілд – мов британська версія Маріуполя. Щось знайоме, але наче навиворіт, льюїсо-керолівське Задзеркалля. Наче летиш зі свистом, або падаєш із тріском до країни інтерактивних чудес. Остання найбільше відповідає образу Шеффілдського Doc/Fest. Божевільне чаювання щовечора – від дискотеки на роликових ковзанах до світломузики у соборі – підтягує тисячі капелюшників з усіх куточків туманного Альбіону.
Мандрівка до цього задзеркалля разом із авіаперелітом складає 14 годин. Порахували, що навіть до Індії з Києва потрапити швидше. Щойно сходиш на півночі британських земель, прощаєшся із першим та останнім найтеплішим днем. Далі холоди – улітку позначка градусника не сягає вище двадцяти. Рятуватися можна у пабах: пиво тече рікою. Поки намагаєшся розшукати майже розталих у пивному тумані колег, затягують короткі розмови із вуличними людьми. Таких багато й у Києві. Наче колекція чоловічків з кіндер-сюрпризів – п’янички, вкурені, божевільні, відчайдухи – вони завмирають у безглуздих позах поміж проїзною частиною, баром та безкінечністю. Кожна фігура, наче пантоміма, яку потрібно розгадати. Дізнавшись, що ми з України, старий беззубий дід, що спинив нас біля місцевого бару The Penny Black, промовляє цілу оду ненависті до Путіна. Не встигаємо оговтатись, а він цілує нам руки та хитро зникає у темних надрах пабу.
Низка невсипущих зомбі дивним чином перебирається і на великий екран у War Work: 8 Songs with Film (2014). Це магічна Найманівська музична скринька, де кіно, поезія, опера та симфонічний оркестр сплітаються воєдино. Пацієнт, що здригається в невротичних конвульсіях, наче витягнутий із середньовічних лікарень, приковує тебе до екрану. Схожий на маріонетку, що рефлекторно рухається, він нагадує якусь частину власного життя на фоні воєнної дійсності.
Водночас, якщо заглибитися у сам фестиваль, розірвана комунікація – річ нетипова. Тут як раз герої фільмів говорять багато, формулюючи ефективні повідомлення.
Документальне кіно – невичерпний потік інформації – від проблем вимирання креветок до нерентабельності фермерського вівчарства. Телебачення та документалістика давно узяли міцний шлюб за взаємним розрахунком, що спирається на благословення ЗМІ.
Аби розгледіти дивний союз ближче та трохи повчитися, ми попрямували до старої церкви на пітчинг The Guardian. Один із найбільш авторитетних та рейтингових медіаканалів у світі має власний документальних слот, де публікує короткометражні історії з усього світу. Окрім відбору та закупки, The Guardian ще й фінансує створення таких фільмів, беручи активну участь у ко-продукції.
Власне у Шеффілді ми побачили їхній перший пітчинг кінопроектів, найкращий з яких отримав 5000 фунтів на виробництво фільму. Здається, дотепнішого місця для такої події годі й шукати, адже церква завжди складала потужну конкуренцію медіа у боротьбі за вплив над масами. Церковні лави переповнені, над вівтарем зведено екран, нижче – комісія, очолена головним редактором документального слоту – Чарлі Філліпсом. Виступи загалом тривають біля години. П’ять претендентів один за одним розповідають про свої проекти, показують трейлери, відповідають на питання комісії та залу. Серед них як досвідчені професіонали, що давно співпрацюють із The Guardian, так і молоді документалісти, що тільки починають свій шлях. Приз отримують як раз останні – данська пара, що працює над повнометражним фільмом Learning to Forget – пронизлива історія бідної китайської родини, діти якої будуть приречені жити на вулиці, адже батька відправляють на тривале ув’язнення. Трейлер передає сильну емоцію – на екрані розставання батька з родиною, відчай і сльози. Відчуття, що буде сильне кіно, щось більше, ніж телевізійний фільм. Переможці, продовжуючи працювати над повним метром, зроблять тепер ще й короткометражну версію для The Guardian. Тим часом до них уже вишиковується черга охочих поздоровити та поспілкуватися. Ми теж запрошуємо до Києва. Данці дякують і усміхаються. А ми думаємо, що як би добре ти не генерував меседжі, хороше кіно все одно говорить само за себе. І зовсім скоро ми спробуємо це перевірити, але вже в Україні.
Автор: програмна координаторка DocudaysUA Вікторія Лещенко.