Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, станом на третій рік повномасштабної війни Росія пошкодила або знищила щонайменше 1 390 обʼєктів культурних цінностей та понад 2 200 об’єктів культурної інфраструктури. Серед супутніх збитків внаслідок бомбардувань, є й цілеспрямовані удари по об’єктах культурної спадщини. Серед уражених прямим влучанням є Національний меморіальний музей Г.С. Сковороди, Чернігівський драмтеатр, Музей Шухевича, Львівський національний музей природокористування та інші.
Рафаель Лемкін, автор терміну "геноцид", описуючи злочини сталінізму в Україні, наголошував: знищення культури — це спосіб знищити націю. Якщо ліквідувати носіїв культури (інтелігенцію, духовенство, селянство), Україна загине як така.
План військово-політичного керівництва Росії передбачає знищення українських політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національної самобутності, релігії та самого існування українців як народу. Це цілеспрямована, скоординована політика, яка підпадає під класичне визначення геноциду Рафаеля Лемкіна: знищення основних складових нації, що забезпечують її ідентичність і самобутність.
Саме тому захист культурної спадщини — це ключовий елемент національної безпеки України, який має бути включений у внутрішню та зовнішню політику держави й стратегію оборони.
Збереження культурної спадщини — це обов’язок як державних, так і недержавних суб’єктів, адже культурні цінності становлять спільне надбання. Їхнє знищення шкодить не лише місцевим громадам, а й суперечить нормам міжнародного гуманітарного права. Натомість відповідальне ставлення до культурних цінностей підсилює легітимність держави та створює потенціал для повоєнного відновлення.
Це питання закріплене в Гаазькій (1954 р.) та Женевських конвенціях та протоколах до них. Ефективне збереження та захист культурних обʼєктів має починатися ще до початку бойових дій. Створення національного реєстру культурних цінностей — критично важливий крок, за який відповідає держава. Такий реєстр має бути відкритим, актуальним і заснованим не лише на експертних оцінках, а й на розумінні того, що саме громади вважають цінним, а не те, що залишилось в спадок від радянської окупації. В Україні існує реєстр нерухомих пам'яток місцевого та національного значення, об'єкти з якого знаходяться під захистом держави. Значна частина з таких пам'яток є надбанням радянської епохи – такі як численні памятники невідомому солдату, при цьому деякі дійсно цінні об'єкти, які мають культурну, архіектурну, історичну цінність не є в жодному із існуючих державних реєстрів.
Під час війни діє принцип розрізнення: кожна сторона конфлікту зобовʼязана відрізняти цивільні об’єкти від військових і уникати ударів по перших. Однак Росія в Україні ці правила системно ігнорує. Пошкоджені та зруйновані музеї, театри, храми та бібліотеки, на окупованих територіях діє політика «культурного стирання». На прикладі музею Сковороди, що на Харківщині можна наочно простежити цілеспрямованість російської атаки на об’єкт української культури. Адже ані на території музею не було комбатантів або військових об’єктів, ані в 30-кілометровому радіусі не відбувалося ніяких бойових дій. Не було нічого військового, що б росіяни могли теоретично могли вважати законною ціллю. І з цього ми робимо обґрунтоване припущення про те, що метою удару по Сковородинівці було саме зруйнувати музей. Тому що музей присвячений Сковороді, а Сковорода має надзвичайно важливе символічне значення для українців. Росія не змогла присвоїти собі постать Сковороди ідеологічно, тому і знищила музей, присвячений його постаті. За таким самим принципом Росія фізично стирає міста і села, здійснюючи окупацію.
У Преамбулі Гаазької конвенції 1954 року наголошується, що пошкодження культурних цінностей шкодить всьому людству, адже кожен народ робить свій внесок у культуру світу. Крім того, більшість обʼєктів не підлягають відновленню чи опісля втрачають свою значущість.
Варто зауважити, що згідно з Гаазькою конвенцією руїни мають таку ж культурну цінність, як і об’єкти, що збереглися у первісному вигляді. Це відповідає сучасному міжнародному підходу до спадщини, де важливим є не лише фізичний стан пам’ятки, а й її історичне, символічне та емоційне значення. Руїни можуть свідчити про події, травматичний досвід або навмисне знищення, і тому вони мають залишатися частиною культурного ландшафту. Однак це частково суперечить українському національному законодавству, адже у нас мають статус памʼятки лише стародавні руїни, як-от Десятинна церква в Києві чи Херсонес Таврійський в Севастополі. А ті, культурні обʼєкти, які були знищені під час війни мають видалятися з реєстрів.
Одним із ключових факторів ефективного захисту культурних цінностей у воєнний час є тісна військово-цивільна співпраця. Військові мають отримувати точну й актуальну інформацію про розташування культурних обʼєктів, щоб планувати операції з урахуванням їхньої безпеки. Для цього потрібен постійний діалог між військовими командирами, місцевою владою, культурними інституціями та експертами з охорони культурних цінностей. Крім того, місцеві громади мають бути залучені до процесу ухвалення рішень, адже вони найкраще знають свої памʼятки. Саме військові першими отримують доступ до зруйнованих культурних обʼєктів, тому важливо, щоб вони фіксували пошкодження та збирали докази злочинів проти культурної цінностей. Це необхідно для розслідувань воєнних злочинів і притягнення винних до відповідальності. Без такої координації захист культурної спадщини стає неможливим, а наслідки конфлікту — значно більш руйнівними.
Нам необхідно зібрати докази, що підтверджують систематичне знищення українських культурних об’єктів, і довести, що ці дії є частиною стратегії агресора, спрямованої на навмисне руйнування української культурної ідентичності. Важливо документувати кожен випадок пошкодження та знищення культурних цінностей і представити їх як цілісну картину цілеспрямованої політики, що підпадає під кваліфікацію геноциду на культурній основі. Також важливо фіксувати дії Росії на окупований територіях, які спрямовані на придушення будь-яких проявів національної ідентичності.
Для посилення міжнародної правової позиції, Україна має представити ці докази в міжнародних судах, де необхідно довести, що дії агресора є не поодинокими актами насильства, а частиною цілеспрямованої геноцидальної політики.