Як Іран опинився в цій критичній точці, чому зміни всередині країни є невідворотними та які сценарії розвитку подій найбільш імовірні?
Протести, що почалися в Ірані на початку 2026 року, на перший погляд мало чим відрізняються від подій, які ми бачили в цій країні в 2022-2023 роках та раніше. Проте, якщо придивитись, то нинішній спалах невдоволення вже виходить за рамки попередніх протестних хвиль. Якщо події 2009 року («Зелений рух») були переважно політичним протестом середнього класу, а виступи 2022 року під гаслом «Жінка. Життя. Свобода» мали яскраво виражений правозахисний характер, то нинішня криза має ознаки системного державного колапсу. Це вже не боротьба ідеологій, а, за влучним визначенням низки аналітиків, бунт проти управлінської некомпетентності та економічної катастрофи, які поставили під питання фізичне виживання значної частини населення.
Фундаментальною відмінністю поточної ситуації є поєднання одразу кількох критичних факторів: безпрецедентного знецінення національної валюти, інфраструктурної деградації та остаточної втрати владою підтримки традиційно «своїх» соціальних груп. До того ж, внутрішній тиск на режим посилюється ще й зовнішньою ізоляцією та наслідками нещодавніх військових невдач.
Макроекономічні передумови повстання
Ключовим тригером, що спровокував вихід людей на вулиці у понад ста містах країни, стала стрімка девальвація іранського ріала. На початку січня курс національної валюти на чорному ринку досяг критичної позначки у 1,4 мільйона ріалів за долар США. Для імпортозалежної економіки Ірану це стало шоковим ударом. Навіть згідно з офіційними даними, які традиційно коригуються владою, рівень інфляції перевищив 52 %, що призвело до стрімкого зубожіння домогосподарств.
Соціальна демографія протесту безпосередньо корелює з економічними показниками. За оцінками міжнародних фінансових інституцій, понад третина населення країни — близько 31 мільйона громадян — опинилася за межею бідності. Реальний рівень безробіття, за незалежними оцінками, може сягати 35 %, що створює величезний мобілізаційний ресурс для вуличних заворушень, особливо серед молоді. Ситуацію ускладнює енергетична криза — дефіцит генерації вже сягає 25 000 МВт — та екологічні проблеми, зокрема критичний дефіцит води, що робить життя у низці регіонів нестерпним. Відновлення санкційного тиску з боку ООН у вересні 2025 року остаточно заблокувало можливості Тегерана для фінансового маневру.
«Базар» більше не з Хаменеї
Ще одним індикатором глибини кризи стала зміна позиції класу торговців — «базарі». Історично цей прошарок був фінансовим та організаційним стовпом шиїтського духовенства, відігравши ключову роль у революції 1979 року. Однак у січні 2026 року традиційний альянс «мечеті та базару» зазнав краху. Масштабні страйки охопили Гранд-базар у Тегерані, а також торговельні центри в Тебризі, Ісфахані та Мешхеді.
Закриття ринків в умовах гіперінфляції є не лише економічним заходом захисту капіталу, а й потужним політичним сигналом. Втрата лояльності консервативного купецтва свідчить про делегітимізацію режиму в очах його колишнього ядерного електорату. На вулицях формується нова, ситуативна коаліція, що об'єднує студентство, робітничий клас (зокрема працівників нафтогазового сектору) та дрібну буржуазію, що є вкрай небезпечним сигналом для влади.
Ситуацію загострює і структурна пастка, в яку потрапила іранська економіка через діяльність так званих санкційних олігархів. Сформований ще за часів президента Ахмадінежада прошарок тіньових ділків, які монополізували обхід міжнародних обмежень, фактично зацікавлений у продовженні ізоляції країни. Для цих груп, що контролюють імпорт продовольства та нелегальний експорт нафти, нормалізація відносин із Заходом означає втрату надприбутків.
Як зазначає ізраїльський аналітик майор Олександр Грінберг, нинішній бунт спричинений не лише бідністю, а й повною втратою економічної передбачуваності. В умовах, коли курс валюти та ціни змінюються щогодини, а податкове навантаження у новому бюджеті планують збільшити на 62 %, ні бізнес, ні пересічні громадяни не можуть планувати своє майбутнє. Це руйнує базовий соціальний договір, роблячи подальше існування режиму в його нинішньому вигляді економічно неможливим.
Монархічний ренесанс?
Так само і політичні гасла протестів 2026 року демонструють радикальний зсув у суспільній свідомості. Масове скандування гасла «Джавид Шах!» («Хай живе Шах!»), яке фіксують навіть у релігійних центрах на кшталт Мешхеда (між іншим, на батьківщині Хаменеї) є показовим феноменом. Раніше ці слова були табу навіть для радикальної опозиції, а зараз лунають все частіше. Їх не варто інтерпретувати виключно як вимогу реставрації абсолютної монархії. Скоріше, це форма повного заперечення поточної державної моделі та апеляція до історичної пам'яті про дореволюційний період як епоху світського розвитку та економічної стабільності.
Роль спадкоємця династії Пахлаві у цих подіях викликає жваві дискусії в експертному середовищі. Відомий іраніст Араш Азізі у своєму аналізі для видання Haaretz наголошує, що поточні події не вкладаються у класичну схему революції 1979 року через відсутність єдиного харизматичного лідера, подібного до Хомейні. На думку Азізі, протест є децентралізованим, що робить його важкокерованим, але водночас стійким до одномоментного придушення.
Проте, попри скепсис частини інтелектуалів, факти свідчать про високий мобілізаційний потенціал спадкоємного принца Рези Пахлаві. Його заклик до скоординованих виступів 8-9 січня став каталізатором наймасовіших акцій з 2022 року. Принц позиціонує себе не як претендента на трон, а як перехідну фігуру, здатну забезпечити проведення референдуму та демократичний транзит, що дозволяє йому акумулювати підтримку різних опозиційних груп.
Географія спротиву та радикалізація методів
Географічне охоплення протестів є безпрецедентним — вже повідомлялося про заворушення у понад 150 населених пунктах. А тут варто враховувати і той фактор, що інформація назовні доходить з затримкою в один-два дні.
Ще однією рисою поточної хвилі невдоволення є перехід від мирних демонстрацій до силового протистояння. Радикалізація методів вулиці стала відповіддю на жорстокість силовиків у попередні роки. Фіксують численні випадки атак на адміністративні будівлі, відділки поліції та бази ополчення «Басідж», які сприймаються населенням як символи окупаційної влади.
Показовим прикладом нової динаміки стало повстання у місті Абаданан (провінція Ілам), де протестувальникам вдалося змусити місцеву поліцію капітулювати. Цей прецедент демонструє вразливість державної вертикалі на периферії.
Водночас у національних регіонах ситуація розвивається за відмінними сценаріями. Якщо в Іранському Курдистані, зокрема у Керманшасі, спостерігається формування озброєних загонів самооборони та прямі боєзіткнення з КВІР, то в Белуджистані місцеві еліти та воєнізовані групи («Джейш аль-Адль») займають вичікувальну позицію, переслідуючи свої сепаратистські, а не загальнонаціональні цілі.
Таким чином, на початок другої декади січня Іран опинився у стані глибокої політичної турбулентності, де економічний колапс призвів до вибуху накопичених за десятиліття протиріч. Відсутність єдиного центру ухвалення рішень у протестувальників компенсується масштабністю невдоволення та ерозією управлінських механізмів держави.
Реакція системи: інформаційна блокада та репресії
Відповідь іранської влади на протестну активність початку січня 2026 року розвивалася за класичним сценарієм придушення, проте з певними тактичними особливостями. Якщо у перші дні заворушень спостерігалася певна розгубленість адміністративного апарату, то починаючи з 8-9 січня режим перейшов до жорсткої фази реагування.
Ключовим інструментом контролю стало запровадження повного інформаційного блекауту. Відключення не лише мобільного інтернету, а й дротового зв’язку та блокування внутрішніх серверів стало спробою ізолювати регіони один від одного. Така тактика має подвійну мету: унеможливити координацію протестувальників, яку намагалася організувати опозиція, та приховати масштаби репресій від міжнародної спільноти.
Однозначно можна стверджувати лише, що масштаб репресій стрімко зростає. За даними правозахисних організацій, станом на середину січня кількість загиблих перетнула позначку у п'ятсот осіб, серед яких близько п'ятдесяти представників силових структур. Кількість затриманих, за різними оцінками, вже сягнула до десяти тисяч осіб.
Генеральний прокурор Ірану Мохаммад Мовахеді Азад офіційно заявив, що учасники протестів можуть бути визнані «ворогами Аллаха», що у місцевій судовій практиці відкриває прямий шлях до застосування смертної кари. Таким чином, зокрема, влада намагається вибудувати єдиний державний наратив, кваліфікуючи протестувальників як «вандалів» та агентів зовнішнього впливу. Публічні страти, як у випадку зі звинуваченим у шпигунстві Алі Ардестані, використовуються як інструмент залякування. Водночас офіційна риторика Тегерана змістилася в бік звичної для нього конспірології, пояснюючи кризу виключно діями США та Ізраїлю, ігноруючи внутрішні соціально-економічні чинники.
Ерозія лояльності силовиків
Стійкість будь-якого авторитарного режиму залежить від лояльності силового блоку. У поточному конфлікті спостерігається диференціація позицій всередині іранських служб безпеки.
Елітні підрозділи Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) та напіввійськове ополчення «Басідж» залишаються опорою системи. Вони використовують тактику мобільних груп на мотоциклах та застосовують вогнепальну зброю для розгону демонстрацій. Для цих структур падіння режиму означає втрату не лише привілеїв, а й ризик фізичного знищення, що мотивує їх до жорсткого опору протестувальникам.
Водночас ядро режиму демонструє ознаки консолідації навколо фігури сина Верховного лідера Моджтаби Хаменеї та так званого «Кола Хабіба» (або «Халке-є Хабіб»). Ця неформальна група радикальних та впливових силовиків, до якої входять соратники Моджтаби з різних військових та розвідувальних структур, фактично перебрала на себе реальне управління державою. Вони розглядають поточну кризу як вікно можливостей для остаточної трансформації теократії у жорстку військову диктатуру зі спадковою передачею влади. Саме підконтрольні цьому клану підрозділи бойовиків у цивільному, виконують найбруднішу роботу на вулицях, намагаючись залякати населення та довести безальтернативність силового сценарію.
З іншого боку, аналітики відзначають тривожні для Тегерана тенденції у лавах звичайної поліції та регулярної армії (Артеш). Історик Араш Азізі звертає увагу на феномен «тихого саботажу» з боку офіцерів середньої ланки, які уникають виконання жорстких наказів. Вже згаданий прецедент у місті Абаданан, де поліцейські фактично капітулювали перед натовпом, свідчить про вичерпання мотиваційного ресурсу у правоохоронців, які не мають ідеологічної прив'язки до доктрини ісламської революції.
Таким чином, втрата лояльності деяких силовиків може відбуватися не через відкритий бунт генералів, а через втрату керованості на місцях, коли накази з центру саботуються або ігноруються виконавцями, які не бажають вступати у конфлікт із власним населенням.
Геополітичний тиск: фактор війни та зовнішні загрози
Нинішню кризу поглиблює і вкрай несприятливе для Ірану зовнішньополітичне тло. Не обов’язково бути експертом, щоб побачити прямий зв'язок між внутрішньою дестабілізацією та наслідками поразки у військовому конфлікті з Ізраїлем у червні 2025 року та точковими ударами по ядерній інфраструктурі і вищому військовому командуванню, які продемонстрували технологічну вразливість КВІР і зруйнували міф про військову могутність Тегерана. Це значно послабило позиції «партії війни» всередині країни.
Додатковим фактором тиску стала позиція адміністрації США. Заяви Дональда Трампа про готовність завдати «важкого удару» у разі насильства проти протестувальників сприймаються іранськими елітами серйозно, особливо в контексті подій у Венесуелі та арешту Мадуро американцями. Страх перед персональною відповідальністю та фізичним усуненням лідерів за «венесуельським сценарієм» посилює нервозність у вищих ешелонах влади.
Протягом останніх днів ситуація навколо Ірану набуває рис міжнародної кризи з високим ризиком військової ескалації. Дональд Трамп публічно підтримав протестувальників, поширивши в своїх соціальних мережах гасло «Зробимо Іран знову великим», що було сприйнято в Тегерані як пряма загроза існуванню режиму. За даними американських медіа, вже 13 січня адміністрація США має отримати доповідь із варіантами дій, що включають як економічні, так і військові заходи. На цьому тлі армія оборони Ізраїлю приведена у стан підвищеної бойової готовності, а між ізраїльським прем'єром та держсекретарем США Марко Рубіо відбулися термінові консультації. У відповідь спікер іранського парламенту Мохаммад Багер Галібаф пригрозив превентивними ударами по Ізраїлю та американських базах у регіоні, якщо Тегеран побачить ознаки підготовки нападу, що піднімає ставки у цьому протистоянні до критичного рівня та загрожує повторенням ескалації літа 2025.
Цікавим індикатором настроїв є поширення чуток про підготовку евакуації Верховного лідера Алі Хаменеї та вивезення іранського золотого запасу до Москви. Незалежно від достовірності цієї інформації, сам факт її обговорення в іранському суспільстві та владних коридорах діє як потужний деморалізуючий чинник. Це підриває впевненість рядових виконавців у стабільності системи. Водночас розраховувати на пряму військову допомогу Росії Тегерану не доводиться — Москва, скута війною в Україні, обмежена у ресурсах для інтервенції на Близькому Сході.
Чи зможе влада придушити протест?
Уже чотири доби більшість країни перебуває без інтернету через глушіння зв'язку силовими структурами. Через це масовість та активність протестів знизилася. До того ж режим мобілізував та вивів на вулиці міст значну частину підрозділів КВІР, які жорстоко розганяють опозицію. Також за закликом Верховного лідера Алі Хаменеї вдалося організувати доволі масові провладні марші у великих містах країни — Тегерані, Ісфахані, Захедані, Хамадані, Мешхеді, переважно використовуючи структуру «Басідж», інших силовиків, державних службовців та їхні родини.
Реза Пахлаві вночі на 12 січня закликав протестувальників захоплювати урядові установи та приміщення силових структур та звернувся до силовиків із закликом «стати на бік народу» та перестати вбивати співвітчизників. КВІР та воєнізовані структури «Басідж» поки не демонструють ознак масового дезертирства чи переходу на бік протестувальників. Принц та його оточення розуміють, що протесту недостатньо для краху режиму, що владу доведеться відбирати силою.
Однак це означає необхідність вбивати. Частина протестного руху на це готова, що підтвердилося щонайменше півсотнею загиблих «басіджів». Однак важливим є питання, чи готові на це широкі верстви суспільства, які долучилися до протесту.
Політичне ядро протесту — ліберальна молодь — навряд чи готова на такі дії. Збройна ж етнічна опозиція — курди та белуджі — поки вичікують.
Якщо втручання США не відбудеться, скоріш за все слід очікувати поступового спаду протестного руху. Білий дім розглядає варіанти військового втручання в Ірані у відповідь на масові вбивства цивільного населення, прагнучи нейтралізувати місцевих силовиків. Однак невідомо, чи Дональд Трамп та його адміністрація захочуть проводити вже другу військову операцію протягом одного місяця.
Проте вже зараз можна стверджувати, що режим в Ірані значно ослаб та втратив легітимність в очах широких верств населення. Навіть якщо ця хвиля протестів не стане кінцем для Алі Хаменеї та його оточення, Іран залишиться «пороховою бочкою» з високоймовірним новим суспільним вибухом у найближчій перспективі.
Можливим сценарієм є також транзит влади через «палацовий переворот». Прагматичне крило еліт (частина керівництва армії та технократи) може спробувати усунути дискредитовану верхівку (зокрема Алі Хаменеї та силовиків КВІР) задля збереження системи. Такий сценарій передбачає певні поступки Заходу та внутрішню лібералізацію, щоб уникнути повної втрати контролю.
Ймовірною є і повільна дезінтеграція Ірану. Збереження протестного руху на певному рівні та ресурсна стійкість репресивного апарату можуть призвести до затяжного протистояння. Влада поступово втрачатиме контроль над периферією (Курдистан, Белуджистан). Цей сценарій загрожує фрагментацією країни та перетворенням конфлікту на громадянську війну.
Потенційна зміна влади або тривала дестабілізація в Ірані матиме далекосяжні наслідки для регіональної безпеки. Для України колапс або навіть тимчасове ослаблення режиму аятол є стратегічно вигідним. Іран залишається важливим постачальником дронів-камікадзе, ракет Fath-360 (BM-120), артилерійських снарядів та інших товарів ВПК для російської армії. Лише загальний обсяг поставок боєприпасів калібрів 152-мм та 122-мм за 2025 рік перевищив 1,5 мільйона одиниць.
Внутрішній хаос неминуче призведе до порушення логістичних ланцюжків та скорочення військово-технічної співпраці з РФ. Будь-який наступний уряд — світський, військовий чи перехідний — буде змушений зосередитися на внутрішніх проблемах та відновленні економіки, що передбачає зняття санкцій та нормалізацію відносин із Заходом за рахунок відмови від токсичного партнерства з Москвою.