Формат майбутньої автокефалії
Церковна криза в Україні, результатом якої є сумне церковне розділення, – наслідок порушення (якщо не сказати руйнування) кафолічного, універсалістського виміру церковного життя, проникнення в неї секулярної, етнофілетичної ідеології. Починаючи з 20-х років минулого століття, інститут автокефалії розглядався борцями за церковну незалежність в Україні як спроба культурного і церковного відділення (separatio) від Москви. Такий самий зміст вкладався в поняття «автокефалії» і діячами українського автокефального руху на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1918 р., а також на подальших церковних зібраннях, що суттєво вплинули на формування української автокефальної ідеології: Першому Всеукраїнському соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року, а також Першому помісному соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 року (на якому був проголошений «Український Патріархат»).
З іншого боку, явне умалення кафолічної церковної свідомості спостерігалось та спостерігається сьогодні і у таборі противників автокефалії. Ще митрополитом Антонієм (Храповицьким) висувались абсолютно міфологічні контраргументи проти канонічної самостійності древньої Київської Церкви. Наприклад, що автокефалія, нібито, є «шляхом до унії». Або, що українська мова, як «мова базарна», не здатна вмістити в себе істин християнського богослов’я. Та головним контраргументом стосовно повної самостійності Української Церкви і в минулі віки, і сьогодні лишається міфологічний стереотип, що вкоренився в російській свідомості, згідно якого український народ є субетносом російського народу, тож, як наслідок, не має права на окрему державу, культуру і Помісну Церкву.
Успадкувала від попередніх епох сучасна російська свідомість, нажаль, й інший недолік – уявлення про те, що після падіння Константинополя (1453) центр справжнього, вільного від зовнішніх впливів православ’я нібито раз і назавжди перемістився у Москву. Безпідставні звинувачення на адресу першого за честю у православному світі Вселенського Патріарха і Константинопольської Церкви в цілому, ідеологія «русского мира», яка сьогодні офіційно підтримується і пропагується високими ієрархами Російської Церкви, відмова від участі у Всеправославному Соборі на Криті (2016) – все це, на превеликий жаль, вказує на нову кризу екклезіологічної свідомості у Руській Церкві, зменшення кафолічного виміру церковного життя, звуження горизонту православної думки, коли, за словом авторитетного богослова, виникає спокуса «замкнутися у випадкових межах своєї помісної національної пам’яті» (прот. Г. Флоровський).
Подібні тенденції завжди приводили до конфліктних ситуацій між Росією та її сусідами. Не стала винятком і Україна, яка завжди (у силу географічного і культурного факторів) була більшою мірою відкрита вселенському православ’ю, ніж Московія. Але сьогодні, в умовах розв’язаної Росією проти нашої країни гібридної війни, ця етнофілетична за своєю суттю ідеологія веде до посилення церковної кризи у нашій країні, вкрай ускладнює місію Православної Церкви у суспільстві та навіть прямо відштовхує від Церкви мільйони людей.
Подобається нам це чи ні, але Російська Церква асоціюється у свідомості наших співвітчизників з несправедливою загарбницькою війною, яку веде сьогодні російська держава. Подолати такий стереотип сприйняття, можливо, зміг би публічний осуд цієї загарбницької війни Патріархом Московським і всієї Русі та/або священноначаллям Української Православної Церкви. На превеликий жаль, цього зроблено не було. Як не було зроблено й іншого – знову ж таки публічного осуду священночаллям Української Православної Церкви націоналістичної та шовіністичної за своєю суттю ідеології «русского мира», що пропагується у Росії та Україні. Не нам, людям, які живуть у іншій країні та інших історичних обставинах, судити про те, чому Патріарх Кирило не зайняв позицію, аналогічну позиції Святішого Патріарха Сербського Павла (1990-2009), який свого часу категорично відкинув насильство як метод будування Великої Сербії, кажучи: «Звинувачують і мене, і Сербську Церкву, що ми закликаємо до війни за велику Сербію. А я кажу – якби велика Сербія повинна була і могла вижити тільки через злодійство, нема на це моєї згоди!». Утримуємося ми і від того, щоб засудити наших співбратів-архієреїв, які у силу свого світогляду або притаманного їм розуміння принципу чернечого послуху, не захотіли публічно засудити агресивні й очевидно злочинні дії Росії.
Ми глибоко переконані, що в ситуації, яка склалась, оздоровити церковне життя може тільки відмова від етноцентричного світогляду, повернення до справжньої (кафолічної) свідомості, а також до тверезого розуміння інституту автокефалії, про що писав у своєму Духовному заповіті покійний Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (1992-2014). Єпископат Української Православної Церкви може сприяти або протидіяти процесам становлення у нашій країні законної, визнаної повнотою вселенського православ’я, автокефалії. Але цілком зрозуміло, що внаслідок вказаних вище причин ця автокефалія є сьогодні пастирськи виправданою та історично неминучою.
У 1921 та 1990 роках українська церковна свідомість стояла перед дилемою: прийняти самопроголошену автокефалію (а отже, опинитися поза спілкуванням зі вселенським православ’ям) або залишатися у складі Руської Православної Церкви (і через неї перебувати у спілкуванні з іншими Помісними Православними Церквами). Утім, сьогодні автокефалія, що ініціюється церковними ієрархами та українською державою, має зовсім інший формат. Не можна виключати, що у деяких представників Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви може виникнути спокуса трактувати Томос Вселенського Патріарха як факт визнання фактично існуючої самопроголошеної автокефалії та тієї ідеології, на яку вона спиралась у 20-х роках минулого століття. Але ані екклезіологічна позиція, ані канонічні дії Вселенського Патріархату не дають сьогодні підстав для того, аби подібним чином трактувати майбутній Томос. Мова йде не про фактичне визнання самопроголошеної автокефалії, а про дарування – вперше в історії України! – автокефалії канонічної, законної.
Не будучи етнофілетичною за своїм змістом і форматом, така автокефалія є інструментом єдності, а не розділення. Вона не углиблює розкол, як вважає дехто, а навпаки, вказує шлях до церковної єдності мільйонам православних християн у нашій країні. Не легалізує ідеологію «автокефалізму» (яку неодноразово критикував Святіший Патріарх Варфоломей), а навпаки, стає найважливішим канонічним механізмом відновлення кафолічної свідомості і повноти єдності зі вселенським Православ’ям.
Спосіб встановлення автокефалії та мотиви її проголошення
З точки зору інтересів Українського Православ’я, оптимальним способом дарування повної канонічної незалежності Православній Церкві в Україні було би проголошення автокефалії на основі всеправославного консенсусу. Вираженням такої згоди могли б стати відповідні діяння Всеправославного Собору або Синаксису Глав Помісних Православних Церков. Проте, як відомо, у ході підготовки Святого і Великого Собору Православної Церкви (2016) представникам Помісних Православних Церков не вдалося досягти консенсусу стосовно канонічного механізму надання автокефалії.
Необхідність попередньої згоди Помісних Православних Церков дійсно обговорювалась на багатьох передсоборних зустрічах, (включано зі Синаксисом Предстоятелів Помісних Православних Церков, який мав місце в Православному центрі Вселенського Патріархату в Шабмезі (Женева) з 21 по 28 січня 2016 року). Досягти консенсусу з цього питання, однак, так і не вдалося, а проект відповідного документу так і не був остаточно затверджений (а отже, не отримав законної сили та не був винесений на Всеправославний Собор). Після чого Вселенський Патріархат, як заявив нещодавно один із провідних ієрархів цієї Помісної Церкви митрополит Елпідофор (Ламбрініадіс), зрештою зняв це питання з порядку денного та «повернувся до слідування встановленій раніше святій традиції». Або, інакше кажучи, повернувся до своєї попередньої канонічної позиції та практики, згідно якої автокефалія надається Церкві, яка про це просить (якщо до того маються необхідні екклезіологічні передумови), Вселенським Патріархом шляхом видання відповідного Патріаршого і Синодального Томосу.
Узгодження канонічних процедур, як відомо, може розтягуватися на десятиліття і навіть століття. А тим часом у нашій країні склалася абсолютно ненормальна з канонічної точки зору ситуація, коли через відсутність законної автокефалії Церкву терзає поділ, а у ізоляції від Вселенського Православ’я знаходиться понад шість тисяч православних громад і мільйони православних християн.
Перша православна парафія на території України вийшла з-під юрисдикції Московського Патріархату ще в серпні 1989 року, а за кілька місяців – у жовтні того ж року – до новоутвореної Української Автокефальної Православної Церкви приєднався перший архієрей Російської Церкви: колишній єпископ Житомирський Іоанн Бондарчук (1929-1994). Трохи більше ніж за рік у складі Української Автокефальної Православної Церкви перебувало понад 940 громад, тобто приблизно кожна п’ята православна громада в Україні.
Відтоді минуло 29 років. Але священноначалля Руської Церкви і сьогодні не готове примиритися з ідеєю церковної незалежності древньої Київської Митрополії. У такій ситуації, беручи до уваги гостру необхідність улікування рани розколу, а також той факт, що керівництво Російської Православної Церкви не є вільним від політичної влади Росії і не може самостійно винести рішення з українського питання, залишається єдиний шлях – невідкладне дарування автокефалії Православній Церкві в Україні шляхом видання відповідного Патріаршого та Синодального Томосу Вселенським Константинопольським Патріархатом, у юрисдикції якого впродовж семи віків перебувала Київська Митрополія.
Боротьба за українську автокефалію триває уже багато десятиліть. Але ніколи ще це питання не було настільки актуальним як сьогодні. За даними авторитетного Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова, останні 8 років ідентифікація жителів нашої країни з УПЦ Київського Патріархату неухильно зростає. Так, за даними за березень 2018 року, з УПЦ КП себе ототожнюють 43% православних віруючих нашої країни (або 29% її жителів), а з УПЦ себе ідентифікують в два рази менше опитаних: 19% православних (або всього 13% жителів України!). Як колись у Візантії, де в IV столітті богословські суперечки велись на базарах і у банях, у сучасній Україні канонічні проблеми обговорюють буквально усі та повсюдно.
Священики та віряни чекають від нас, архієреїв, відповідального рішення стосовно майбутнього Православної Церкви в Україні. Вони вірять, що альтернатива маргіналізації православ’я в нашій країні існує. І більшість із них вважає, що така альтернатива полягає в канонічній, законній автокефалії, на основі якої можна буде в майбутньому подолати розкол. Що ми, архієреї Української Православної Церкви, можемо відповісти на чаяння нашої пастви і духовенства? Чи задовольнять їх наші заяви про те, що питання автокефалії нібито ще «не визріло»? Чи задовольнить їх, якщо ми в черговий раз скажемо, що мільйони прихильників Київського Патріархату мають спершу «принести повне й остаточне покаяння», а потім повернутися до складу Московського Патріархату?
Церква є соборною по своїй природі, із чого слідує, що усі найважливіші рішення у ній повинні прийматися на основі соборного обговорення. Проте питання про автокефалію Української Православної Церкви досі не було уважно, відповідально та всебічно розглянуте на Соборі єпископів Української Православної Церкви. Але ж якби такий Собор був скликаний, а обговорення на ньому проблеми церковного розділення та шляхів його подолання пройшло у конструктивному дусі, то не виключено, що єпископат Української Православної Церкви зміг би, як і в 2008 році, зіграти важливу роль у зміцненні міжправославної єдності. А саме: соборно звернутися до Святішого Патріарха Московського Кирила не протидіяти, а, навпаки, сприяти отриманню Православною Церквою в Україні законної канонічної автокефалії, засвідченої у відповідному Томосі. Собор з таким порядком денним и таким концептуальним підходом до рішення церковних проблем, безумовно, посів би своє місце у підручнику історії. Але такий Собор, нажаль, досі не скликаний, ба більше — не передбачається у найближчому майбутньому, що ставить нас, архієреїв Української Православної Церкви, у скрутне моральне становище. З однієї сторони, ми щиро прагнемо зберегти єдність Української Православної Церкви, бажаючи, аби саме на її основі у майбутньому творилася єдина Помісна Церква України. З іншої, ми маємо адекватно реагувати на справедливі устремління нашої пастви і виклики часу, а, отже, не маємо морального права займати пасивну, вичікувальну позицію.
«Українська Православна Церква… не зверталась до Патріарха Варфоломея з проханням про надання автокефалії Православній Церкві в Україні і не уповноважувала на це ні Президента, ні депутатів Верховної Ради України», — говориться в офіційному повідомленні Української Православної Церкви (21.04.2018). Ці слова відображають нинішню позицію священноначалля Української Православної Церкви. Проблема, однак, у тому, що у нових історичних обставинах думка Предстоятеля і навіть Священного Синоду з питання автокефалії може не обов’язково збігатися з позицією більшості кліриків, а, головне, мирян Української Православної Церкви.
Опосередкованим доказом цьому може слугувати фактичний провал кампанії зі збору підписів проти канонічної автокефалії. З благословення церковного керівництва така кампанія вже кілька місяців триває в єпархіях Української Православної Церкви. Але не секрет, що у багатьох єпархіях благочинні і духовенство просто відмовились збирати підписи під протестним зверненням на ім’я Вселенського Патріарха. Прикметними виявились і результати цього своєрідного «референдуму про автокефалію» в Київській єпархії, де вдалося зібрати лише близько 20 тисяч підписів. (Нагадаємо, що за даними церковної статистики, на кінець 2017 року у складі Київської єпархії перебувало 396 парафій, 777 кліриків та понад 1000 монахів, а у самому місті Києві, за даними державної статистики на 1 березня 2017 року, офіційно проживало 2,928 мільйона осіб).
У ситуації, що склалася, я, як і деякі інші архієреї Української Православної Церкви прийняв непросте, але цілком усвідомлене нами рішення — у міру своїх сил сприяти подоланню церковного розділення на базі законної, засвідченої відповідним Томосом, автокефалії.
Приймаючи таке безумовно непросте рішення, ми керувалися наступними міркуваннями. По-перше, у нашій країні дійсно склались усі екклезіологічні та пастирські передумови для повної канонічної незалежності (автокефалії) Православної Церкви, що діє в її межах. По-друге, рішення про доцільність автокефального буття Православної Церкви в Україні вже було соборно засвідчене у Визначенні Собору УПЦ з питання повної самостійності Української Православної Церкви 1–3 листопада 1991 року і у рішеннях Архієрейського Собору УПЦ у м. Харкові (27 травня 1992 р.). Ці, а також багато інших соборних заяв та звернень Української Православної Церкви, де у позитивному ключі говориться про майбутню автокефалію, ніхто й ніколи офіційно не відміняв, а, отже, ми, архієреї Української Православної Церкви, маємо право і навіть повинні спиратися на них у своїй діяльності. До того ж, як свідчать ці документи, прагнення автокефалії — це не забаганка окремих єпископів нашої Церкви, а затверджений соборно на початку 90-х років минулого століття загальноцерковний курс, відмова від якого, нажаль, не тільки зробила неможливим подолання розколу, а й призвела до стрімкого падіння авторитету в українському суспільстві тієї частини Православної Церкви, яка знаходиться у канонічній єдності з Патріархом Московським і всієї Русі. По-третє, у стані гібридної війни з Росією канонічна автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб вилікувати рану розколу та привести до єдності зі Вселенським Православ’ям і між собою мільйони православних християн в Україні. По-четверте, така автокефалія не може бути сьогодні надана одностороннім рішенням Руської Православної Церкви — як з огляду на специфіку нинішніх церковно-державних відносин у Росії, так і з огляду на практику, що склалась у новітню історичну добу (за останні 168 років Константинополь проголосив автокефальний статус семи Помісних Церков, які сьогодні визнані усією повнотою Православної Церкви, а надана 48 років тому Священним Синодом РПЦ автокефалія Православної Церкви в Америці визнається лише частиною православного світу). Насамкінець, по-п’яте, і цей аргумент також має для нас суттєве значення, звернення до Вселенського Патріарху зі сторони церковних ієрархів та державної влади України відбулося після того, як зазнала невдачі спроба розпочати повноцінний діалог між Київським Патріархатом та Російською Православною Церквою.
Не дивлячись на примирливе звернення на ім’я Патріарха Московського і всієї Русі глави Київського Патріархату (16.11.2017), останній Архієрейський Собор РПЦ (29.11–02.12.2017), на жаль, не знайшов можливості зробити реальний крок назустріч — «вменить яко не бывшие» усі рішення, включно з рішеннями про заборони та відлучення, що стоять на заваді встановленню єдності. Можна по-різному оцінювати попередню діяльність нинішнього глави Київського Патріархату. Але беззаперечним залишається одне. Немає гріха, що би затьмарив Боже милосердя.
Коли мова йде про єдність Церкви і відновлення співпричастя зі Вселенським Православ’ям для мільйонів наших братів і сестер, — потрібно відійти від слідування букві закону і дати можливість діяти Божому милосердю. Іншими словами, застосувати принцип ікономії і «вменить яко не бывшие» канонічні покарання на церковних діячів, які брали участь в українському автокефальному русі. Прикладів прояву подібного роду ікономії в історії Вселенської Церкви більш ніж достатньо.
Головний мотив, який підштовхнув нас підтримати ідею автокефалії Православної Церкви в Україні, це мотив пастирський. Ніхто з нас не бажає порушувати церковний мир або ввійти у історію у якості «церковних революціонерів», як колись написав про себе один з головних ідеологів неканонічної автокефалії минулого століття Василь Липківський (1864–1937). Але ми згідні з позицією тих канонічних українських архієреїв, які ще у вересні 1922 року, тобто через рік після проголошення автокефалії самочинної, прийшли до висновку, що єдиним способом відновлення церковного миру та єдності є автокефалія законна та канонічна. Мова йде про рішення «Київської наради» — наради єпископів, духовенства і вірян православних єпархій України, що відбулася у Києві 2–4 вересня 1922 року під головуванням Патріаршого Екзарха митрополита Михаїла (Єрмакова), та прийшла до висновку про доцільність автокефального буття Української Православної Церкви.
Багаторічне протистояння між канонічною Українською Православною Церквою та Київським Патріархатом призвело до того, що ми стали відноситись до своїх співбратів по вірі як до «язичників та митарів». Але у рамках цього світогляду і цього ставлення до ближнього розкол неподоланний. Ми можемо відкидати волюнтаристичні та нецерковні методи, якими боролися за автокефалію її прибічники, починаючи з 1918 року. Але ми не можемо відвертатися від живих людей, не можемо відвертатися від наших ближніх — тих, з ким ми живемо у один час, у одній країні, а іноді й у одних сім’ях. «Автокефалія неприйнятна», — вважає певна частина наших співбратів-архієреїв. «Не сьогодні», — вважають інші. Але ми маємо задати собі питання: як би вчинив у такій ситуації Сам Христос? Чи цурався би Він сучасного «розкольника», подібно до того, як Його співбрати по плоті цуралися «неканонічних» самарян? Пройшов би Христос повз таку людину, подібно левіту? Вимагав би Він публічного покаяння у загубленої вівці, перш ніж відправитися на її пошуки? Господь помер за грішників і за тих, хто перебував у найстрашнішому розколі — розколі з Богом. И якщо ми хочемо бути причасниками Його благодаті, то повинні бути причетні і до Його способу існування. Інакше кажучи, навчитися прощати і любити — прощати і любити без будь-яких попередніх вимог та умов.
Автокефалія дійсно не стане панацеєю, до того ж, вона може поставити нові виклики перед українською церковною свідомістю. Але у історичній ситуації, що склалася, коли в ізоляції від вселенського Православ’я перебувають мільйони наших співвітчизників, у нас просто немає іншого вибору. «Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом», — пише апостол Павло (Рим. 9:3). Не багато хто з сучасних людей здатен на такий подвиг самозречення. Але змогти подолати розкол нам допоможе і дещо незрівнянно менше — відмова від принципу корпоративно-канонічного егоїзму та згода з можливістю автокефалії Української Церкви. Вірніше, згода з тим, що поряд з юрисдикцією Російської Православної Церкви в Україні може виникнути нова — автокефальна.
Можлива мінімізація конфлікту з Російською Православною Церквою
Ми усвідомлюємо, що проголошена Константинополем автокефалія, можливо, не буде одразу ж визнана усім православним світом. Звертаючись до історичних прецедентів, однак, ми бачимо, що подібні конфліктні ситуації згодом долаються церковною свідомістю. Прикладом тут може слугувати проголошення канонічної незалежності Елладської Церкви від Константинопольського Патріархату. Виникнення цієї Помісної Церкви багато в чому нагадує нинішні церковні події в Україні. Автокефалія Елладської Церкви: 1) співпала з переорієнтацією Греції з Євразії на Європу; 2) була проголошена після перемоги національно-визвольної революції 1821 року, у стані «гібридної» війни з Туреччиною (на території якої перебував Вселенський Патріарх); 3) була політично мотивована новоствореною грецькою державою — ініційована грецьким національним зібранням (форма парламенту) та проголошена 23 липня 1833 року спеціальною декларацією «Короля греків» Оттона І. Схизма між Афінами та Константинополем тривала 17 років. Але 1850 року Священний Синод Вселенського Патріарха видав Томос, яким (на певних канонічних умовах) надав законну автокефалію Православній Церкві у грецькій державі, після чого відносини між двома Церквами нормалізувались та стали партнерськими.
Цей приклад показує, що нинішнє драматичне протистояння між автокефальним рухом в Україні і Російською Православною Церквою насправді ситуативне. Ба більше, існує канонічна модель, спираючись на яку можна мінімізувати конфлікт вже сьогодні, коли з питання автокефалії немає однодумності серед єпископату та духовенства Української Православної Церкви. Адже навіть у такій, повній протиріч, ситуації противники та прибічники автокефалії в Українській Православній Церкві могли би досягти компромісного рішення. Ті, хто вважає за доцільне будувати церковне життя в Україні на базі нового канонічного статусу (автокефалії), могли б увійти до складу Помісної Української Православної Церкви. А архієреї, духовенство та віруючі Української Православної Церкви, які бажають перебувати у канонічній єдності з Патріархом Московським і всієї Русі, — зберегти свій нинішній канонічний статус, або заснувати в Україні Екзархат Російської Православної Церкви.
Звісно, така модель не передбачала б адміністративної єдності цих двох церковних структур. Але ці церковні світи не були б і «паралельними». Адже за умови збереження молитовної та євхаристійної єдності нам би вдалося зберегти і навіть примножити головне — нашу єдність у Христі, у таїнствах. Як засвідчив досвід канонічних дій Московського Патріархату в Америці (1970), після отримання повної канонічної свободи від кіріархального центру у парафій, що існували раніше у складі однієї структури, з’являється можливість вільного юрисдикційного самовизначення. Вони можуть або увійти до складу новоутвореної автокефальної Церкви, або зберегти свій зв'язок з колишнім церковним центром (що і зробили 44 парафії Північно-Американської митрополії, що не побажали увійти до складу Православної Церкви в Америці, яка отримала незалежність від Москви, та зберегли свій канонічний зв'язок з Патріархом Московським).
Звісно, мультиюрисдикційна модель скоріше притаманна для православних у діаспорі, аніж у традиційних православних країнах. Оскільки, слідуючи цій моделі, доволі складно виконати один із древніх канонічних принципів: «Одне місто — один єпископ — одна церква». Але ми маємо пам’ятати, що канонічна ситуація в Україні вже давно ненормальна: у ізоляції від вселенського Православ’я в нашій країні перебуває близько третини усіх православних парафій. А заснована на принципі ікономії, мультиюрисдикційна модель, по-перше, може зцілити рану розколу, а, по-друге, не буде обмежувати свободу віруючих (зокрема і християнську свободу тих, хто не готовий сьогодні відмовитися від єдності з Російською Православною Церквою).
Важливу роль в реалізації такої моделі улікування конфлікту може зіграти і українська держава. Як заявив Петро Порошенко, майбутня єдина Помісна Церква «аж ніяк не буде державною церквою», а українська держава не буде ставити під сумнів права своїх громадян, зокрема, їх право самостійно, по своїй совісті та розсуду, обирати собі церковну юрисдикцію (див. заяву Президента України від 24.04.2018). Спираючись на цей принцип та зупиняючи спроби дискримінації зі сторони радикальних націоналістичних організацій стосовно церковних громад, що не забажають виходити зі складу Московського Патріархату, українська держава не тільки підтвердить свою прихильність європейському шляху розвитку, але і допоможе Церкві пережити юрисдикційний конфлікт.
Реальним бачиться подолання й іншого конфлікту між російською та українською церковною свідомістю — історичної суперечки за Київську спадщину. І Україна, і Москва обстоюють своє право називатися спадкоємицями древньої київської культури та церковної традиції. Додало драматизму до цього конфлікт і самостійне (в умовах канонічної ізоляції) проголошення Київського Патріархату, що сталось в 1990 р. Але насправді будь-яка боротьба за будь-яку спадщину — справа цілком безперспективна. Життєво важливо не здаватися, а бути, не проголошувати, а втілювати щось у своєму житті. Звісно, і сучасній Росії, і сучасній Україні приємно усвідомлювати себе спадкоємицями древньої Київської Русі. Але згадаємо і про наш головний спадок — Новий Заповіт. Цей спадок належить усім і нікому окремо. Святе Письмо, у повному чи частковому складі, існує сьогодні на 3363 мовах. Але насправді Євангеліє належить не тому народу, на мові якого воно написане, або чиєю мовою перекладене. І тим більше, не тій людині, у чиїй власності перебуває відповідне видання. Новий Завіт належить лиш тому, чиє серце здатне його вмістити…
Це ж стосується і скромнішої — Київської — спадщини. Древній Київ належить не тому, у чиїй державній чи церковній юрисдикції він перебуває. Київський спадок належить люблячому — тому, хто його полюбив та намагається актуалізувати його у своєму житті. «Об’єднують не ідеї, а спосіб життя, до якого вони залучають», — писав з цього приводу Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир.