Альона (усі імена змінено)
На дворі мінус 17. На ганок, тільки завбачивши нашу машину, вибігає в светрі і домашніх капцях білява дівчина Ксюша, з усіх сил втискається в Марину, одночасно обіймаючи її і ховаючись від сторонніх очей.
Марина – психолог мобільної бригади Фонду народонаселення ООН. Вже більше року вона працює в складі одної з 26-ти бригад на сході Україні, які допомагають жертвам насильства. Під час короткої розмови в машині, поки ми їдемо до будинку «клієнта», Марина встигає мені розповісти достатньо коротких історій про насильство, щоб по шкірі побігли мурашки.
Ксюша і Саша - дві сестри приблизно одного віку. Підлітки, на межі між дитинством і дорослим життям. Їхня мати, Альона, переїхала з доньками з-під Донецька в 2014 році. Тоді їхній будинок потрапив під обстріл, частково був пошкоджений. Саша розповідає про ті події доволі спокійно:
– Страху натерпілися, сиділи у підвалах та боялись носа висунути. Сестра весь час плакала та казала – «Мама, я жити хочу».
Альона продовжує трохи емоційніше:
– От дома осталась только калитка и кусок забора. Дом же полностью разрушен. Возвращаться нам некуда. Вначале мы тут втроем прямо на полу спали. Сейчас в той же комнате, но уже чуть ремонт сделали. До войны я фельдшером работала, а здесь оказалась совсем не у дел. Работы никакой.
Дівчатка-сестри зовсім не схожі між собою. Ксюша - з довгим білим волоссям, в бірюзовій кофтині з сердечками і словами про кохання. Саша постійно ховає очі від прямого погляду. На ній мішкувато сидить курточка з штучного хутра поверх в’язаного светра. Волосся коротке і темне.
На початку 2016 життя сім’ї почало налагоджуватися: дівчата пішли до школи, знайшли нових друзів. Альона знайшла яку-не-яку роботу – продавчинею в продуктовому ларьку неподалік. З Альоною познайомився чоловік. Василь почав допомагати в хатніх справах, дівчаткам казав, що любить маму і буде про них піклуватися. Трохи згодом, дядько Василь почав «проявляти увагу» до дівчаток: чіплятися, питати про стосунки з хлопцями. Якщо називати речі своїми іменами – сексуально домагатися. Сестри соромилися сказати про це мамі, хоча розуміли, про що йдеться. Далі було зґвалтування. Відверту розповідь і переживання Саші переповідає психолог Марина:
"В нашій родині з’явився чоловік, який казав, що кохає маму та буде нам допомагати. Спочатку так все і було, він брався за будь-яку справу, ніжно ставився до мами, та зовсім не пив спиртних напоїв. Але з часом все змінилось. Дядько Василь чіплявся до мене та до сестри, брав за коліна, питав чи цілувались ми вже з хлопцями. Я розуміла, що всі ці питання ніяк не турбота, але казати дорослим ми боялись. Одного разу сестра пішла до магазину та затрималась з друзями на вулиці, а я залишилась дома з дядьком Василем, дивилась телевізор, та не чула, як він підійшов ззаду, схопив мене та потягнув до ліжка. Далі я пам’ятаю погано, було страшно та боляче, крики сестри. Далі лікарня, матуся, її слова, щоб я простила її, сльози сестри, небажання розмовляти та бачити весь світ.
Я доросла. Я розумію, що сталося. Мені дуже соромно. Як це стало відомо у школі, я не знаю, але коли після лікарні я повернулась до занять, мої однокласники тикали на мене та питали «як це»? В школу я більше не пішла. Сестра теж.
Що я почуваю? Не хочу бути дівчиною, не хочу, щоб мене ображали, не хочу вдягати нарядні сукні, не хочу це пам’ятати. Через деякий час я втратила дитину, але я бачу її уві сні. Мені боляче".
Тривалий час Ксюша, Саша та їхня мати знаходяться на супроводі психолога мобільної бригади. З серпня 2016 року кривдник знаходиться в місцях позбавлення волі. Дівчата за допомогою спеціалістів МБ пішли до іншої школи, у листопаді відпочивали в оздоровчому таборі, із задоволенням відвідують заняття з психологом. Наразі Саша має глибокі психологічні проблеми - глибоко ненавидить чоловіків, в поведінці і одязі заперечує все жіноче. Під час спілкування з маленькими дітьми, час-від-часу згадує про свою ненароджену дитину: «А моїй дитині вже могло бути півроку»...
Вікторія
До Віки ми заходимо тільки вдвох з Лілею, психологом мобільної бригади. Попри денний час, вона відкриває двері кімнати доволі обережно, з острахом. На ній білий махровий халат – так зручніше годувати дитину. В кімнаті тепло, на великому ліжку, яке займає більшу частину простору кімнати, посопує малятко. На столику біля дитячого ліжечка стос памперсів. Дівчині на вигляд не більше 20-ти. Переїхати в притулок для переселенців її змусив тато дитини. Вірніше не він, а його «надмірна любов» у вигляді побоїв і погроз. Знайти безпечніше місце для проживання, хоч і тимчасове, допомогли працівники мобільної бригади UNFPA.
Вікторія з мамою та сестрою виїхали з Донецька в гарячому 2014 році. Їхній будинок посікло осколками. На новому місці, в маленькому містечку Донецької області Віка познайомилася з хлопцем, родом з Маріуполя, який проживав у бабусі. Зустрічалися, спочатку він працював. Після того, як Віка завагітніла, хлопець почав ревнувати, вживати алкоголь. На роботі побився з колегами – його звільнили. Почав напиватися, дебоширити. Одного разу бігав з ножем, порізав колеса сусідського авто. Почав бити Віку, незважаючи на вагітність. Віка зізнається, що декілька разів йшла від нього, але пізніше знов поверталася, закривши очі на побої.
Пізніше психолог Ліля коментує це так:
– Наверное, сильно любит. Здесь же, на Донбассе, домашнее насилие вообще в порядке вещей. Если бьет – значит любит.
"Я на 9-м месяце была как раз, в больницу шла. Он выбег из кустов с криками «ты мне изменяешь! С кем ты живешь??» и ударил меня несколько раз. Хорошо, что не в живот. Обзывал меня. Не буду повторять, как. Угрожал вырезать мне на лбу это слово. К счастью. с ребенком все в порядке — я родила в Славянском роддоме. Девочка. Вот уже 4 месяца ей. Но он меня достает до сих пор. Сюда прибегал, малышку схватил, говорит: “Не имеешь права мне запрещать ребенка видеть. Я с адвокатом приду", - розповідає Віка.
За дверима чутно дитячий галас, розмови жінок – тут, як в гуртожитку, всі про всіх все знають. На вході є охорона, тому, як мінімум, буде кому викликати поліцію. На запитання про допомогу від батька дитини Віка невпевнено хитає головою:
– Конечно, он мне не помогает. Какая помощь?? Лишь бы меня и ребенка не трогал! Здесь чувствую немного безопасней себя. Но он же сумасшедший. Продолжает писать СМСки с угрозами, что заберет ребенка. Мое имя у себя на груди раскаленным гвоздем вырезал.
Мобільна бригада надає Віці консультації психолога, а також допомагає оформити документи на допомогу як самотній мамі.
Женя
Від прохідної відділяється тендітна фігурка в коричневому кожусі. Женя згодилася поспілкуватися з нами під час обідньої перерви. Вона усміхнена і сповнена оптимізму, хоча від неприємних подій відділяє всього три місяці часу.
У Жені маленький хлопчик, 3,5 роки, нова робота прибиральницею і зґвалтування за спиною. Саме зґвалтування стало останньою краплею, яка змусила її звернутися на гарячу лінії з питань насильства. ЇЇ співмешканець, батько дитини, побив і зґвалтував її в присутності 3-річної дитини.
Женя розповідає послідовно, ніби все відбувалося не з нею:
"Мы прожили с Мишей вместе 4 года. Два года было еще более-менее, не пил, даже работал. А последние два года начал спиваться, работу бросил. Он говорил: «Не хочу работать на дядю какого-то, лучше сам на себя». Ходил по соседям, «шабашки» искал.
Миша родом из Харьковской области, а я местная.
Получается, что я его перевезла сюда. Познакомились по телефону.
Он является биологическим отцом ребенку, но ребенок записан на меня.
Когда родился ребенок – все поменялось. Дали «детские» деньги. То, что он зарабатывал, тратил все на себя, считал, что это его деньги. На ребенка не обращал внимания и не помогал. Только, когда пьяный был, то обращал – игрался с ним. А когда трезвый, в упор не видел ребенка".
Чим ближче до розповіді про насильство, тим більше починає тремтіти голос, очі шукають підтримки – Женя поглядає на психолога Марину.
Ми сидимо в машині, так, щоб менше привертати до себе уваги. Такими історіями мало хто пишається. Ми підтримуємо Женю словами про позитивний приклад: «Если справилась ты, значит, и другие девчонки могут справиться. Об этом нужно рассказывать».
Женя продовжує, намагаючись швидше закінчити неприємну розмову:
"Это была последняя капля. Побои стали частыми. «Белочка» (белая горячка – авт.) присутствовала – мог побить по любому поводу. У него была навязчивая мысль, что я ему изменяю. Все это происходило при ребенке. Пока был маленький – не понимал. Стал старше, реагировал, конечно, истерика у малыша. Даже мог подбежать схватить меня за ногу, и кричать: "Не трогай маму!"
В полицию я обращалась, но они считали, что это просто домашние ссоры на фоне алкоголя. Особо не вмешивались.
Достал он меня. Я боялась даже ночью спать. Вся трусилась от страха временами.
Он говорил, что его отсюда никто не выгонит. «Никого я не боюсь, хоть милицию, хоть ОМОН вызывай». Мне девчата из мобильной бригады посоветовали его «не предупреждать, ничего не говорить». Это как раз был первый день «отлежки» после пьянки. Заходит такая толпа, милиция, мобильная бригада. Ему сразу с порога: «Поднимайся, собирай вещи и на выход». Не церемонились, ходили за ним по пятам, смотрели, что он берет. Он свои вещи собрал, проследили, чтоб ничего не оставил и выдворили. Полицейские предупредили: «Еще раз явишься – будешь у нас жить».
Правда его это не остановило. Через пару дней пришел назад, но трезвый. Манипулировал ребенком, говорил, что хочет видеть сына. Носил ему передачки. Оставлял прямо на пороге, когда меня дома не было – бананы, йогурты, сладости всякие в пакете.
Потом сам приходит и говорит: «Я ж носил ребенку, пусти меня назад».
Я говорю: «Нет». Иногда закрывалась, он постучит-постучит и уходит.
Сомнений у меня не было. Психолог мне сказала, как перестанешь его жалеть, тогда сможешь выгнать. Так и случилось. Страх был, конечно. Его выгнали внезапно, боялась, что придёт ночью пьяный, будет в двери тарабанить.
Сейчас уже страха нет, я о нем вообще не думаю. Убьют его, посадят или в сугробе найдут – мне все равно. Я избавилась от него и мне легче дышать.
Да, тяжеловато одной, зато у меня сейчас есть работа. Когда он в доме был, я не могла быть уверена, что приду с работы, а дом на месте. Или стены голые.. Он и так все железо из дома вынес, все, что можно было сдать..."
Наостанок дівчата з мобільної бригади в знак підтримку міцно обіймають Женю.
– Ты если-что, звони. Не стесняйся.
– Да уж. Вот вспомнила это. А всего-то три месяца прошло. Три месяца – а кажется, что полжизни…
У сина Жені внаслідок поведінки його біологічного батька Міші проявляються психологічні проблеми – агресивна поведінка, бійки з однолітками…
Матеріал створено за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.
ТЕЛЕФОН НАЦІОНАЛЬНОЇ ГАРЯЧОЇ ЛІНІЇ
З ПОПЕРЕДЖЕННЯ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА,
ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ ТА ҐЕНДЕРНОЇ ДИСКРИМІНАЦІЇ:
0 800 500 335 або 386 (з мобільного)
(безкоштовно зі стаціонарних та мобільних телефонів будь-яких операторів по всій території України)
