Ігор Сухов
Доброволець батальйону «Донбас», позивний «Німець». Спочатку був активістом Євромайдану в Донецьку. Та коли події перейшли в активне протистояння, з використанням зброї, спакував наплічник та пішов воювати.
«Спочатку воювали, як партизани, не оформлені. Все було секретно, усі в балаклавах, звертались через позивні. Ніхто ж не знав, на той час, як будуть розвиватись події. В мене ось батьки, родина залишились в Донецьку».
«Влітку 2014-го ми поїхали на штурм Іловайська. Оточення. І цей вихід. Ми добровольці, знали, що сепаратисти не люблять таких, тому про полон намагались не думати. Та все ж, після потрапляння в засідки при виході з Іловайська через «зелений коридор», після важких боїв коли не залишилось боєкомплекту та з величезною кількістю 300-их та 200-их полону не оминули... Військовослужбовці РФ не могли нас взяти штурмом, зате була можливість зрівняти нас із землею за допомогою артилерії. Варіантів у нас багато не було – або усі загинемо, або полон. З «білим прапором» на переговори першими вийшли росіяни. Після переговорів та ультиматуму, ми вирішили здатись, щоб зберегти життя пораненим.
Усі документи з телефонами закопали. Зброю розібрали, погнули - максимально зробили її не боєздатною».
Здались росіянам за умови, що поранених віддадуть відразу. І саме російській армії, а не ДНРівцям. Сепаратистам здаватись ніхто не хотів, бо це була б довга та болісна смерть.
«Нас групували – окремо добровольці, окремо Збройні Сили України та окремо поранені. Їх росіяни справді віддали через Червоний хрест українській стороні. Далі сказали добровольцям «Донбасу» залишитись, всіх решта забрали. Нас залишили з невеликою охороною самих в полі. Дехто думав, що нас розстріляють.За якийсь час приїхали сепаратисти. Багато було з шевронами ДНРівського угрупування «Спарта». Почали це своє: «Привет укроп. Зачем ти пришел на мою землю. Нравиться убивать...» і всяке таке. Когось били. Знімали на камери. Це ж відео є в інтернеті».
Полонених повантажили в автобуси та повезли у Донецьк.
«Дивне таке відчуття, коли тебе везуть рідним містом, по вуличках якого ти бігав, гуляв в парках, ходив в магазини,... в якості полоненого, дивно все це. Приїхали ми під СБУ міста Донецька. Вишикували нас і розпочали промивку мізків. Розпитували на камеру хто, звідки, чому прийшов на їхню землю вбивати. Коли камери не знімали, то били, якщо бачили, якісь хороші речі на нас, забирали – годинники, форму, ремені. Перед входом в сам підвал записали хто, звідки, яке звання або посада в батальйоні.
Спустили нас у підвал. Там такі двері металеві були грубі та коли їх відкривали – скрипіли. До цього скреготу важко було звикнути. Перших пару тижнів аж підкидало. Це ж кожних пару годин – удень та вночі – відкривали їх та виводили на допити або приходили, як в цирк, на нас подивитись і МГБ ДНР, і розвідка, і ще якісь незрозумілі люди зі зброєю. Кожен починав спочатку розказувати та повторювати пропагандистські тези про війну. Декотрі хотіли битись то навкулачки, то один на один, то на ножах, інші ж стріляли в стелю або попід ноги. Коли заскриплять двері та хто зайде – не відомо, в будь-який час доби могли прийти та побити або забрати одного або декількох на допит. І чи повернуться вони взагалі.
За пару днів в підвалі ми почали розуміти, що як захотіли б розстріляти, то вже б це зробили давно. «Поселили» нас в кімнатах підвалу, які абсолютно не були придатні до життя, але все ж ми почали обживатись. Хтось з наших казав, що декілька днів або тижнів і нас обміняють, інші ж розказували, якщо за пару днів обміну не буде, то ми ту надовго. Всі чекали.
Підвал, в якому ми перебували, – це бомбосховище, яке складалось з багатьох кімнат. Підлога бетонна та волога. Ночі були тоді дуже холодні. Лише в трьох кімнатах були двохповерхові нари. Спали ми по черзі. Там такі стелажі, що спати можна було, якщо боком, то троє, а на спині то тільки двоє. Приблизно половина людей чекали інша половина спали, тоді мінялись. Це пізніше вже, повиламували та позносили двері, дошки та зробили спальні місця.
В мене з самого початку забрали форму, бо комусь вона сподобалась, натомість віддали штани, на кілька розмірів більші та футболку. Коли приходила моя черга спати, Яцик, командир мого підрозділу, давав мені кітель аби накритись.
У підвалі відсутнє відчуття часу, доби. Орієнтувались по людях, котрі ходили отримувати їжу для всіх. Згодом вже, як почали комунікувати між собою знайшли годинник. Дні рахували зарубками по 10 штук, за пару місяців перестали рахувати. Втратився зміст, бо зрозуміли, що застрягли надовго.
Усіх по черзі викликали на допити. Найбільше перепадало тим, хто з Донбасу, з Донецька. Для сепаратистів це були «зрадники». Мене викликали на допит на третій день. Придумав собі легенду, що я сирота, живу в Бердянську. Хлопці мені розказали, які і де вулиці є, різні місця описали, щоб я міг переповісти на допиті, якщо буде перевірка чи дійсно я з цього міста. Якось все обійшлось, а може просто пощастило – не знущались сильно. Інших били на допитах. Були зламані і щелепи, і ребра, і руки. Отак занесли, поклали на землю і з цим от скрипом закрили двері. Як вибирали кого бити, а кого ні!? Не знаю. За кілька тижнів в МГБ були списки нашого батальйону. Там було все - прізвище, ім’я, звідки родом, де проживаєш, яка посада і звання в батальйоні. Але не всі знали про ці списки. Охоронці, яких ми звали «вертухаями», про них не знали.
Харчувались ми також по черзі. На 110 полонених було 10 тарілок та 10 ложок. Нам приносили великий казан каші та 10 батонів. Наші вже роздавали кожному свою порцію. На другий місяць полону ми змогли попросити посуд. Сепаратисти дозволили пройтись поверхами та забрати потрібні нам речі. Так з’явились у нас чайники, у кожного свій посуд. Самовар навіть принесли.
Ситуація змінилась коли до нас прийшли сепаратисти, котрих поміняли з української сторони. До них тут в Україні ставились набагато краще. Тоді у нас появилась краща їжа – перше, друге. Видавали більше хліба, водили на прогулянки. Почали давати дзвонити. Згодом за кілька місяців ми змогли домовитись за передачі, і у нас появились теплі речі, чай, сигарети.
Був у нас боєць з позивним «Добрий», зі Львова. Він українською вступав в полеміку з сепаратистами про війну та причини її. Сепаратисти намагались йому довести, що Львів – це російське місто, а Данило Галицький - російський князь. Дехто, навпаки, співпрацював з сепаратистами, але ми домовились, що поки перебуваємо в полоні, між собою не сваритись та не створювати внутрішні конфлікти.
На обмін мене викликали три рази, і кожного разу щось йшло не так. Вчетверте – 21 лютого 2015-го – мене поміняли, тож в полоні я провів 5 місяців».
Яцик та «Лєкс»
Віталій Яцик, доброволець. Пішов воювати в батальйон Донбас з самого початку, командир підрозділу. В полон потрапив, каже, по-дурному – при виході з Іловайська.
«Коли вже в Червоносільському кругову тримали, БМП горіло ще. Пару годин пройшло. Домовились за припинення вогню, більш-менш. Ще танк лупанув – «Полтава» загинув. З іншої сторони під’їхали російські БДМки з білими прапорами і стоять. Ми пішли на переговори. Підходимо, а вони по лиці прикладами і забрали нас».
«Це така у них військова хитрість була», – каже Максим Фіногін, позивний «Лєкс», також доброволець. Потрапив в Іловайськ на авто з журналістами. Виходив вже зі своїм підрозділом. - Ми не могли зрозуміти, спочатку, бо ж могли і ті БМД, і танки спалити, але ж їздять з білими прапорами. А це у них була позначка така «свій – чужий»
«Кинули нас на броню і повезли, – продовжує Віталій Яцик. – Везли нас кілометрів 6, може й більше. Росіяни це були. Вони і не приховували цього. По дорозі бачили багато їхніх позицій в посадках: і «броня» там була, і артилерія. Багато.
Привези нас на якесь поле. Підійшли з російської розвідки та заступник комбата поговорити. Розпитали прізвище, звання. Хотіли дізнатись кількість наших та озброєння, але ж і сам не знав, хто вбитий, хто поранений… Залишили нас в полі до ранку. Нам дали одну плащ-накидку, на яку ми лягли, та фольгу, якою ми накрились. Це була найхолодніша ніч в моєму житті.
Наступного дня я ще ходив до наших за рацією, щоб можна було переговори вести. В заручниках мій боєць був – «Сокіл», тож я повернувся назад до росіян. Кажу російському комбату, що «коридор» мав бути, він зв’язувався з вищим керівництвом і практично цілий день чекав його рішення. Під вечір, з «фагота» вистрелили по двоповерховому будинку, в якому були наші. Я встиг в рацію крикнути щоб тікали, дехто встиг інші та й поранені – ні. Росіяни почали бити по наших з мінометів. На ранок наші вже здались. Усіх, однією групою, повели на це ж поле, де я ночував попередню ніч. Там на полі переночували під охороною.
Води не було. Їли кавуни, які росли поблизу. Наступного дня розділили на ЗСУ, «Донбас» та поранених. Чому я не став як боєць ЗСУ? Я ж командир взводу. Я міг і раніше, десь манівцями, вийти чи прикинутись ЗСУшником, але ж там мої бійці. Як я їм пізніше в очі буду дивитися!? Тому я залишився зі свої підрозділом.
Під’їхали сепаратисти і почали своє: «Хто не скаче той москаль!». І в такому дусі. Але все відбулось швидко. Нас повантажили і забрали звідти. Я так розумію, що росіяни боялись, щоб їх не накрила українська артилерія, бо в сусідній посадці стояли близько 20-ти НОН (самохідна артилерійська гармата – авт.). Кому більше повезло, тих в автобус посадили, кому менше, тих в машини. Привезли нас під СБУ міста Донецька, вишикували і почали грабувати: годинники знімати, підсумки, куртки забирали, кітелі, штани, телефони, ремені. Все що сподобалось забирали. В «Сармата» знайшли готівку. Почали кричати, що це йому заплатили за бойові дії, що він найманець. Заставили його їсти гроші. Тільки одному «Кастоло» вдалось пронести телефон, з якого ми встигли відправити кілька смс, і він «сів».
А ще, коли вели бої в оточенні, добровольці захопили в полон росіян. Їхній допит «Лєкс» зняв на камеру свого телефону. Карточку з цим записом зміг пронести через весь полон та винести. Відео як доказ присутності російських військ віддав українським спецслужбам. В березні 2015-го СБУ на каналі в YouTube опублікувала це відео:
«Карточка ж маленька, мікроsd. Спочатку я ховав її в розетці, але через часті обшуки та велику імовірність не повернутись в те ж приміщення, зашив її в шов трусів», – розповідає «Лєкс».
«Мене вивели на допит на другий чи третій день, – продовжує Віталій Яцик. – Проводив допит колишній «беркутівець», позивний «Зомбік». Били руками, ногами. Начальник зміни казав тільки по голові не бити. Взяли кабель живлення від комп’ютера. Стороною де вилка, били так, що застрягала вона в спині».
«Але що вони могли від нас дізнатись? – доповнює Лєкс. – Взагалі перебільшується цінність полонених, в плані отримання інформації. За 9 днів нашого полону представники ФСБ мали повні списки батальйонів, номери телефонів та навіть паспортні дані».
«Мене викликали на допити частіше, бо в мене ж сім’я в Росії – батько, два брати рідних. Але вони, як були ватниками так і залишились, – розповідає Яцик. – В «Лєкса» брат також в Росії, тож його також смикали постійно. Згодом вже допити виглядали так: заходимо ми в кабінет. Нам кажуть:
– Пиши!
– А що писать?
– Як ви вбивали дітей!
Ну я сів, пишу: «Я, такий то, виїхав зі своїм підрозділом в н.п. Лисичанськ. Роздали людям хліб, в іншому місці - сухпайки. Все».
– Все?
– Все!
– Ну добре, йди.
Ось такий допит був. На наступному все починалося спочатку.
З харчів видавали нам один батон на 10 осіб. Два рази на день давали кашу, перловку, переважно або з камінням або з вугіллям вперемішку. Першу передачу вдалось занести родичам Мороза. Тоді полоненим передали цибулю, сигарети, якісь цукерки. Ми передачі називали «кабан».
В СБУ окремо сиділи добровольці, окремо ЗСУшники та окремо сепаратисти, яких садили за п’янки, мародерство. В кожної групи була окрема охорона. Інколи нам вдавалось домовлятись з охороною про передачі. Сепаратисти також мали інтерес з наших передач тому і дозволяли, навіть кілька разів самі їздили на вокзал зустрічати. Але з одного «кабана» нам доходила четвертина, решту забирали охоронці: у них також був брак провізії та цигарок. Згодом в передачах вже наперед запаковували кращі і гірші сигарети. Кращі – сепаратистам, гірші – нам. З часом нам в передачах передавали вже і повидло, і «згущонку», булочки, сигарети собі замовляли».
Та, водночас, в будь-який час доби охоронці могли зайти до полонених та побити або вивести кількох осіб на подвір’я СБУ і заставляти посеред ночі робити різні фізичні вправи.
За якийсь час добровольців розділили. Тих, кого визначили як схильних до бунту, залишили в підвалі, решту повезли в Іловайськ – на відновлювальні роботи.
«Полонених, котрі залишились в підвалі, лише кілька разів використовували як робочу силу. Один раз кілька чоловік ходили прибирати будинок та подвір’я біля стадіону «Донбас Арена». Пару разів ходили обкладати мішками з піском електропідстанцію, прибирали листя, – розповідає Віталій Яцик. – Інформації зовсім ніякої не було. Коли, кого обміняють ми не знали. «Донбасівців», як «мародерів та вбивць», не хотіли міняти. Спочатку віддавали армійців.
Якось нас в черговий раз вивели наверх, в туалет, ми ходили по годинах. Начальник охорони покликав мене до себе. Показує мені список. Каже: будуть вас міняти. І видно, як список доповнювали. Спочатку були троє на обмін, потім 7 добавили, тоді ще 10 хлопців. Когось викреслили. В кінцевому списку було 14 осіб. По списку мали поміняти «Сокола», а взяли «Каплана». Яким чином визначали, хто саме йде на обмін? Не відомо. Дали нам півтори години, щоб зібрати речі. Вишикували на подвір’ї. Прийшли Захарченко та Медведчук. Знову розпитали, хто звідки. Захарченко мав промову в стилі чи підемо ми воювати, що не наша це війна та скоро «визволителі» дійдуть до Харкова. Пан Медведчук мовчав. Після всіх цих «палких слів» нас посадили в автобуси і повезли на обмін. Я та «Лєкс» провели в полоні майже півроку та напередодні нового року 27 грудня 2014-го нас обміняли».
Олексій Сазонов, боєць 3 окремого полку спецназу, м. Кропивницький
«5 лютого 2015 року ми заступили на ротацію. Нашими бойовими завданнями були супровід та охорона військових колон. Куди саме і на скільки часу ми їдемо – не знали.
На одному з таких виїздів ми побачили дорожній знак «Дебальцеве» і зрозуміли, що їдемо туди. В нас було три робочі групи. Завдання полягали в супроводі та охороні колони з боєприпасами в Дебальцеве, а звідти охороняли колону з 200-ми та 300-ми. «Броні» нашої не було, ми їздили, можна сказати, позичали «броню» в інших військових частинах. З Артемівська колона рухалась в Новолуганське, там чекали поки стемніє та вийде місяць і без світла під постійним обстрілом артилерії їхали в саме місто.
16 лютого зранку колона з боєприпасами та під нашою охороною виїхала в напрямку Дебальцевого. Командир дав наказ, стартували ми з н.п.Луганське. Хлопці, які виїжджали звідти, попереджали нас, що там засідки і нас розстрілюватимуть, та все ж був наказ, і ми повинні були його виконати. Цього разу «арта» по нас вогонь не вела, тільки стрілецькою. Ми завдання виконали, колона вантаж доставила в місто Дебальцеве, у 128-му бригаду.
З Дебальцевого вивозили 300-их та 200-их. В одну машину погрузили поранених, в іншу вбитих. Начмед 128-ї сказав важкопоранених у яких мало шансів, вантажити відразу в машину до вбитих…
Попередні рази ми вели колони в об’їзд міста, а тут нам сказали рухатись через саме Дебальцеве. Коли доїхали до центру, хтось вибіг і махав, що не можна туди їхати, та наш командир групи наказав ніде не зупинятись. З нами в БТРі їхав механік - хлопчина, ну зовсім зелений, стріляти не вмів. Командир замінив його, сам сів, щоб вести вогонь. На виїзді з міста ми побачили два танки на узбіччі дороги. Один зліва стояв, другий справа і приблизно 80-100 чоловік піхоти. По нас відразу відкрили вогонь, але не танки, бо ми б усі вже загинули. «Стрілкотня» спочатку, потім з РПГ почали по нас лупити. Два снаряди потрапили в БТР.
Вороги думав, що ми зупинимось, і стояли посеред дороги, та ми продовжували рух. Зупинка – це смерть. На швидкості ми їх подавили трохи машиною. При попаданні акумулятивним пробило броню та потрапило у Віталіка, який поряд сидів. На ньому аж бронежилет загорівся. Загинув моментально. Командира групи, Юрія Юрійовича, важко поранило в легені, шию, потилицю. Опіки. У всіх контузія.
БТР почав сповільнювати хід. Ми кричимо, щоб газував, треба утікати, бо доб’ють зараз. Та на пробитих колесах далеко не поїдеш. Протягнули десь кілометр до залізничного переїзду. Хотіли повернути та сховатись за бетонним парканом, а дальше полями – приблизно в тій стороні мав стояти наш 40-ий батальйон. Водій не зрозумів, повернув не в ту сторону. Зупинились.
Погоні не було, пощастило нам. Повилазили з БТРа. Навколо сніг такий лапатий падає. Гарно. Почали надавати першу допомогу пораненим, і сніг довкола швидко став червоним, в середині машини теж все в крові. Зв’язку по рації не було. По мобільному повідомили комбату, що потрапили в засаду, забрали речі, зброю та й пішли. Планували йти в сторону Новогригорівки, там наші мали стояти. Я вів товариша. В нього опік очей – нічого не бачив.
Якийсь час йшли вздовж посадки і натрапили на секрет охорони мінометного розрахунку. Секрет – це замаскована, схована позиція бійців. Спочатку думали, що свої, підходимо, а у них білі пов’язки на ногах. Стріляти не було чим. Ще у БТРі автомати погнуло та посікло осколками. Нас роззброїли, забрали «броніки», каски. Там багато бурятів було, в однаковій формі. Дехто був з російським прапором. Казали нам, щоб ми не переживали, ніхто вбивати нас не буде. Я попросив забрати ще одного пораненого. Коли привів Васю, а в нього були опіки очей, відірване зап’ястя, та сильно розірване ліве плече, то росіяни хотіли його застрелити. Але ми вмовили їх цього не робити.
Нас посадили в кузов Камаза, привезли в якесь село. Там були і російські військові, і місцева шпана. Останні почали приставати, хотіли постріляти по нас або зарізати. За якийсь час нас перевезли в інший населений пункт, не знаю який, в підвал. Потім ще один і ще. Я вже збився рахувати та визначати. В одному з таких місць нас зустрів Захарченко та російський «Перший канал». Захарченко розпитував, за що воюємо, розповідав, що Порошенко нас здав. Він знав, що ми Кіровоградський спецназ, пропонував застрелитись. Ще заставляли їсти українську символіку – прапорці, шеврони. Зате після всього цього цирку нас нагодували. Важкопоранених відправили в Алчевськ в лікарню. Тих, хто залишився, добряче побили. Одному так розбили голову прикладом, що довелося везти в госпіталь.
Мене та ще двох, Алєксіна та Корінькова, знову повезли кудись, коли вже їхали містом, зрозумів, що це Луганськ. Там охорона, всі у військовій формі, конвой – росіяни, місцевих не було. На дворі холодно, морозець. В мене була накидка та тепла куртка – все забрали, навіть шнурки з взуття... Іншим менш повезло, в декого забрали і черевики. Босі ходили. «Поселили» нас в підвалі 5-поверхівки. Там вже сидів один айдарівець і один місцевий, якого так побили, що й живого місця на ньому не було. Почались допити. Старший обіцяв нам, що за 3-4 дні нас поміняють.
На допиті, в кабінеті, були сепаратисти місцеві, але проводили сам допит росіяни. Видно було по виправці, по акценту. Розпитували мене по карті, хто, де стоїть в районі Дебальцівського напрямку. Я прикинувся, кажу нічого не знаю, ходив по нарядах. Але вони мали більше інформації, на той момент, ніж я знав. На карті було дуже багато позначок: де, який батальйон стоїть, скільки рот, в яких місцях позиції, де саме і скільки блокпостів у нас, кількість людей на них та коли міняються. В росіян було дуже багато інформації про наші війська. Ще питали за соціальні мережі. В мене акаунт є «вКонтакті», але пароль я не пам’ятав. Вони і не наполягали, за пару хвилин мій акаунт був зламаний.
На допити водили нас цілу ніч. Ті, хто допитував, мінялись та все починалось спочатку. Знову запитання: хто командир, позивні, кількість людей. Обіцяли нам відрізати ноги, вуха. Згодом нас записували на камери. Давали листочки з яких, перед камерою, треба було прочитати щось типу: «Українські солдати здавайтесь в полон! Обіцяємо, що тортур не буде. Я, такий-то, здався сам, добровільно. Адреса. Телефон».
Згодом нас знову перевезли – в Перевальськ. Там знову допити. Знову із зав’язаними очима записували на камери. Але там було спокійно, ніхто не бив, психологічного тиску не було. Все спокійно, навіть голос ніхто не підвищував. В Перевальську нас утримували 5 або 6 днів. Одного дня змусили писати пояснювальну записку на ім’я міністра оборони ДНР. Як я зрозумів, допити проводив колишній український міліціонер, а на той момент він був контррозвідником ДНР чи ЛНР.24 лютого нас перевезли в Донецьк, у приміщення СБУ. Там знову почалися допити, які тривали майже безперервно тиждень. Допитували нас усі: росіяни, сепаратисти, розвідка, контррозвідка, військові, різні спецслужби, я вже збився розрізняти їх та вести лік. Майже все знімали на відео.
За деякий час нас почали водити на роботи: розвантажували фури, склади. Возили нас в Єнакієве збирати гільзи від артилерії. За два дні, вони настріляли на 80 тонн гільз! Згодом мене з хлопцями возили в ДАП, де ми розбирали завали. Працювали під наглядом охорони ДНР та у присутності ОБСЄ, Червоного Хреста, представників ООН. З-під завалів ми діставали трупи наших військових або їх частини – там нога десь валялась, там рука… Там також були представники української сторони, полковник Коваль. Він давав нам телефон, подзвонити до рідних. Також в ДАПі були присутні російські журналісти.
Також возили нас на роботи в морг. А ще ми зносили сейфи з приміщення СБУ, вантажили на грузовичок, сепаратисти здавали їх на металолом. Нас шестеро за півдня поскладали на «Урали» 46 сейфів, кожен вагою десь 300-400 кг. Зарплати конвойним бракувало, то вони таким чином підзаробляли. Платили звичайним охоронцям приблизно 300 доларів, а десь на початку квітня їх перевели на рублі.
В Луганську полонених годували раз на день перловкою, а в Перевальську 3 рази, зате там не пускали в туалет. Все доводилося робити в кімнаті, в якій нас утримували. В Донецьку харчувались ми 2 рази на день, і хліб видавали. Туалет був погодинно. В душ була можливість піти тільки після «роботи».
6 квітня ввечері на блок пості поблизу Мар’їнки нас поміняли. В полоні я був 50 днів».
***
З різних причин процес обміну полоненими майже рік заблоковано. За даними СБУ, в полоні в ОРДЛО залишається 110 осіб – військовослужбовців та цивільних осіб. Бойовики натомість підтверджують тільки 48 осіб. Та все ж українська сторона сподівається на повернення хлопців додому до Різдвяних свят.
Репортаж написано у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Уряду Канадичерез Міністерство міжнародних справ Канади.