ГоловнаСуспільствоОсвіта

“Де моє право на якісну освіту”?

“Шановні дорослі, звертається до вас учениця восьмого класу чорноострівського НВК Деліта Мирослава… Наша держава робить все для дітей, але де ж оте “все”, якщо мені кожного дня потрібно йти полем три кілометри до зупинки рейсового автобуса і чекати на нього у тому ж самому полі?”, – так починається лист 13-річної дівчини з маленького села Манилівка на Хмельниччині.

Мирослава бореться за право на проїзд шкільним автобусом до школи, яку вона вважає для себе кращою.

Результати ЗНО 2016 свідчать, що у сільських навчальних закладах близько двох третин дітей здають тести з усіх предметів від 1 до 6 балів за 12-бальною системою.

До сьомого класу Мирослава навчалася у сусідньому селі Миколаїв. Але тамтешня середня школа стала для неї великим розчаруванням: “Математику викладає психолог за освітою, а вчителька мови дозволяє собі пити каву в учительській і приходить під кінець уроку, щоб дати матеріал на домашнє опрацювання. Фізика та англійська мова взагалі не викладаються”.

Директор миколаївської школи Володимир Парибус каже, що зараз справді у 5-6 класах математику викладає психолог, бо вчителька з математики у декретній відпустці. Також цього року звільнився вчитель фізики, тому поки у деяких класах її викладає вчитель трудового навчання. Місяць шукали вчителя англійської.

“Причина, чому немає вчителів, одна – відстань з Хмельницького до села Миколаїв 35 км, – пояснює директор. – Якщо вчитель отримує дві тисячі гривень, а 80 платить за дорогу, хто буде так їздити? Зараз ми домовились, що місцева влада робить вчителю проїзний, а частину витрат компенсують батьки”.

Головна проблема миколаївської школи – мала кількість учнів. Зараз там навчається 51 дитина.

Без шкільного автобуса

Фото: Макс Левин

Мирослава докладала до навчання зусиль, перемагала на олімпіадах і конкурсах, але минулого року вирішила перевестись до, на її думку, кращої школи у селі Чорний Острів, де навчається 268 учнів. Але та знаходиться за вісім кілометрів від її дому.

Туди дівчину весь рік підвозив чорноострівський шкільний автобус, який до створення об’єднаної територіальної громади був на балансі районного відділу освіти. Зараз шкільними автобусами розпоряджається місцева влада.

На початку навчального року батьки, як і раніше, писали заяви на ім’я директора школи, щоб дітям забезпечили довезення.

“Ми розглядаємо і робимо проект маршруту, де включаємо населені пункти. Далі йдемо до селищного голови на затвердження. Прораховуємо всі нюанси: відстань, кількість дітей, коли вони прокидатимуться, раціональність”, – роз’яснює директор чорноострівської школи Ольга Островська, яка Манилівку до маршруту внесла.

Але довезення однієї лише Мирослави звідти голова селищної ОТГ Михайло Дзісь назвав нераціональним і обтяжливим для місцевого бюджету, незручним для решти учнів та їхніх батьків із інших сіл. Так він відповів на звернення Валентини Деліти, мами школярки. Окрім Мирослави, школу в Чорному Острові відвідує ще одна манилівчанка. Щоправда її туди відвозять батьки, і вона - учениця молодшої школи.

Після скасування минулорічного маршруту, Мирослава декілька днів їздила миколаївським шкільним автобусом. Але батьки запротестували, щоб їхні діти прокидалися раніше. Тому такий варіант довезення дівчини відкинули.

Зараз Мирослава з дому до траси і з траси додому ходить пішки, а переповнені рейсові автобуси до Чорного Острова часто не зупиняються.

“Для дитини це не нормально, це, звісно, важко”, – каже директорка чорноострівської школи.

“ Ми надали їй всі можливості, вона може їхати безкоштовно рейсовими автобусами”, – говорить Михайло Дзісь.

Михайло Дзісь
Фото: надано автором
Михайло Дзісь

У відповіді на запит, МОН інформує, що місцева влада та органи місцевого самоврядування “можуть забезпечувати пільговий проїзд учнів, вихованців, студентів та педагогічних працівників до місця навчання і додому”. Як це робити, скільки на це витрачати коштів з місцевих бюджетів – визначає не МОН, а місцеве самоврядування.

Неефективна освітня мережа

Ірина Когут, експерт аналітичного центру CEDOS з питань реформування середньої освіти, наголошує, що батьки і учні мають право вибирати собі навчальний заклад.

“ Якщо виходити з таких міркувань, то місцева влада повинна забезпечити підвезення, але заради однієї людини виділяти автобус чи змінювати новий маршрут складно, тому в подібних ситуаціях можуть сказати: “Ми будемо возити вас у ту школу, до якої возять всіх, або запропонуємо інші варіанти, які будуть менш зручними”. Наскільки юридично виправдано таке рішення – запитання, мабуть, до суду”, – говорить експерт.

На її думку, випадок Мирослави – хороший кейс, щоб подумати, як місцева влада організовує освітню мережу, бо поки що проблема малих сільських шкіл вирішується не завжди ефективно і дуже повільно. За її словами, тут потрібно дивитись не на те, яка школа ближче і де можна кілька кілометрів зекономити, а де є вчителі.

Аня з сестричками під наглядом старшого хлопця-школяра, сусіда по вулиці, зі сміхом і писком біжить від зупинки шкільного автобуса до дому.
Фото: UNHCR/Maks Levin
Аня з сестричками під наглядом старшого хлопця-школяра, сусіда по вулиці, зі сміхом і писком біжить від зупинки шкільного автобуса до дому.

“ За такою логікою дітей з Манилівки мали б возити у ту школу, куди їздить Мирослава, бо там ймовірно краща якість освіти. Якщо зараз говорять про закриття шкіл, у яких навчається 25 дітей, то по-хорошому необхідно оптимізувати і залишити лише початкові класи також у школах, де навчаються 50-60 учнів. Старших довозити на навчання. Чим довше ми відтягуємо ці процеси, тим більше дітей отримують неякісну освіту. Уряд повинен надавати ресурсну підтримку і допомогти експертами, щоб змінити пріоритети місцевої влади”.

“ Чому зі ЗМІ я чую про якісну освіту і рівні права усіх громадян, але сама не маю їх?” – запитує Мирослава в кінці свого листа, адресованого дорослим.

Фото: надано автором

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram