ГлавнаяОбществоВойна

«Нас жаліти не можна, і самим не можна жалітися», - Вадим Свириденко, що втратив на війні кінцівки рук і ніг

Вадим Свириденко, у минулому санінструктор медроти 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що після поранення під Дебальцево і обмороження втратив стопи ніг і кисті рук, сьогодні працює в громадській організації «Українська асоціація інвалідів АТО». Після тривалої реабілітації в Україні, а згодом і за кордоном, він живе повноцінним життям. Може самостійно ходити, їсти, працювати за комп’ютером і навіть тримати на руках свою маленьку донечку.

Вісім місяців він перебував у США, де проходив лікування та реабілітацію. Сьогодні – активно тренується до марафону у 10 кілометрів, що відбудеться в жовтні цього року у США. Участь у ньому беруть ветерани усіх збройних конфліктів з усього світу. Україну представлятимуть ще троє учасників АТО.

Про реабілітацію в США та адаптацію до життя Вадима Свириденка – в інтерв’ю LB.ua.

Фото: LB.ua

Як змінилось ваше життя після останньої нашої зустрічі у липні минулого року?

Я побував у США, подивився, як живуть американці (посміхається – ред.).

Ви проходили там реабілітацію?

Так. З серпня минулого року по квітень цього року я перебував у США за програмою Пентагону, що передбачала лікування, реабілітацію і протезування.

Коли я лежав в опіковому центрі Київської міської клінічної лікарні №2, до мене часто приходили різні люди, в тому числі іноземці. На той момент я вже був досить відомою особистістю (посміхається – ред.).

І якось прийшла група американців, вони розповіли про їхню програму для інвалідів АТО. Розпитували, як отримав поранення, фотографували. І так відібрали 24 учасників АТО. Запропонували і мені полетіти в Америку.

З України вилетіло два борти з 11 бійцями. Решта – відмовились. Однак, на їхнє місце вже нікого не брали, американці дуже ретельно формували список осіб, яких вони готові лікувати.

Фото: facebook.com/zviaginivan/posts

Переліт для вас був важким?

Ні. Ми летіли на військовому літаку. Практично весь переліт я спав. А коли прокидався, то розглядав літак зсередини. Цікаво було…

Спочатку летіли в Німеччину, там перебували дві доби у військовому госпіталі, а звідти – в США.

Відбирали лише тих учасників АТО, котрі втрати кінцівки?

Ні. Без кінцівок був лише я і Вадим Мазніченко. У нього немає однієї руки і ноги.

А решта були з різними пораненнями: у когось прострелені легені, хтось не має частини кістки на нозі. Одному бійцеві (Володимиру Брижаку) осколок потрапив трохи вище ока і зайняв таке місце, що витягти його звідти неможливо. Можна або мозок пошкодити, або ока позбутися. Йому навіть операцію не робили в США. Американці дали йому різні види окулярів, лінз. Сказали звертатися до лікаря. якщо буде погіршення самопочуття. Зараз він служить кінологом в прикордонних військах за контрактом.

Вадим Свириденко та Вадим Мазніченко після реабілітації у США
Фото: Facebook/Лора Артюгіна
Вадим Свириденко та Вадим Мазніченко після реабілітації у США

Як проходила ваша реабілітація у США?

Нас привезли в містечко Бетесда штат Меріленд неподалік від Вашингтону у військовий шпиталь імені Уолтера Ріда. Це – величезна база, де є і стадіони, і ліс зі звірами. Після повернення зі США я кажу, що Америка – це країна контрастів і неляканих звірів. Я підходив до них за метр, і вони мене не боялися…

Після приїзду у США спочатку всім бійцям зробили повне обстеження. Місяць у нас був карантин, навіть з палати забороняли виходити. Але ми потайки приходили один до одного в гості, бо зовсім скучно було.

Санітарних норм там дуже суворо дотримуються. На вході і виході з палати обробляють руки антисептиком. Медичні працівники часто змінюють одноразові рукавиці, халати.

Як медику мені було цікаво спостерігати за американською медициною. Все виглядало як в американських фільмах.

Вашим рідним дозволили летіти з вами?

Ні, моя дружина на той момент якраз народила донечку. А тих, у кого були маленькі діти, не брали. Американці дуже серйозно ставляться до свого іміджу. Дуже велика відповідальність за тих, хто їде в США з маленькими дітками.

Та з дружиною ми щодня спілкувались у Facebook, viber…

Ви летіли у США з українськими протезами?

Так, спочатку з нашими. Нижні кінцівки мені профінансувала держава, а верхні – іспанська діаспора.

У США на ці протези дивилися, як на вчорашній день. Казали, що вже й забули, як їх виготовляти…

Насправді зараз рівень протезування в Україні покращився. Зважаючи на велику кількість інвалідів АТО, протезисти активно стажуються за кордоном, вивчають сучасні технології протезування. Більше того, і з державного бюджету почали виділяти більше коштів на протезування бійців АТО, ніж раніше.

Фото: LB.ua

У США ви і тренувалися?

Так, тренування відбувалось щодня. Одну годину у мене була лікувальна терапія – адаптація до життя. Я вчився їсти, використовувати предмети побуту, майструвати, шити і т.д. А далі починалося фізичне тренування.

Фактично спортзал нічим особливим не відрізнявся від тих, які я бачив в Україні, втім, там була спеціальна бігова доріжка для інвалідів. Так просто на протезах не побіжиш. Потрібне спеціальне обладнання – спеціальний купол, який одягається зверху і прикріпляється до шортів. Така конструкція тримає масу тіла повітрям. Поступово кількість повітря зменшується і маса тіла сильніше давить на протези. І так за кілька місяців починаєш бігати.

Спочатку я бігав на звичайних протезах, а потім мені зробили бігові. З часом я почав бігати на стадіоні.

Щодня відвідував басейн. Зробили мені і спеціальні протези для плавання. Але мені без них якось легше плавати. Я довго не вірив, що зможу плавати, хоч до поранення дуже добре це робив. Та коли стрибнув і поплив, моїй радості не було меж.

Тренування починалося о п’ятій ранку. Займатись в спортзалі можна хоч цілий день, але є обов’язкова програма – лікувальна реабілітація, фізичні навантаження, в тому числі біг, і басейн.

Англійською ви добре спілкуєтесь?

За програмою у кожного з нас був перекладач. Однак, за вісім місяців перебування я вдосконалив свою розмовну англійську. І на побутовому рівні міг уже сам спілкуватись.

Фото: Макс Требухов

Ви пересікалися з американцями-військовими, котрі лежали у шпиталі?

Так. Бачив навіть тих, хто також втратив кінцівку. Звісно, таких як я – без жодної кінцівки – не було. Взагалі це рідкісні випадки.

Бувало, що дехто із тих, хто був без кінцівки, зізнавався, що в якійсь мірі заздрить мені, бо я вже можу бігати. Часто під час тренування на мене показували, мовляв, якщо він може, то чому ви не можете.

Я також багато чому у них вчився. Намагався придивлятися до того, що вони роблять, а я ще не можу. Так ми одне одного стимулювали до активніших тренувань.

Приходили до мене і звичайні американці, і представники української діаспори, і волонтери. Практично щодня…

Про ситуацію в країні запитували вас?

Чимало американців, котрі до нас приходили, знали про Україну. Більше того, відверто говорили, що Путін веде війну в Україні.

Вони були шоковані історіями, які ми розповідали, як були поранені, що пережили на Донбасі.

Американці з великою повагою ставляться до військових. Як тільки ми виходили у військовій формі у публічне місце, до нас підходили, дякували за службу. Незважаючи на те, що вони нас не знали.

Так, неприємно розповідати, що українська армія погано оснащена, користується старою, розбитою технікою, але наші хлопці воюють не гірше американців. У нас сильний бойовий дух. Чи в мороз, чи в холод – наші солдати воюють.

Ви відчували гордість, що брали участь у бойових діях на Донбасі?

Мене багато людей питає, чи пішов би я знову воювати? Пішов би. Не вбивати, а рятувати життя як медик. Якби не ці поранення, я би служив за контрактом. Знаю, що медиків не вистачає в зоні АТО.

Фото: LB.ua

Як проходила адаптація до американських протезів?

Взагалі якість їхніх протезів дуже хороша. Щоправда, мені змінювали їх разів сім.

Від фізичних вправ культя (кінець кінцівки – ред.) зменшується, вона втрачає вологу. Звісно, процес адаптації дуже болючий. Я часто натирав собі мозолі. І антибіотики, і знеболююче доводилось інколи приймати. Та й зараз якщо довго ходиш, то інколи болить…

Відповідно потрібно було змінювати протези, пристосовуватися, щоб не виникало дискомфорту під час руху.

Практично кожних вихідних волонтери возили нас в місто, проводили екскурсії. Для нас це була адаптація в соціумі. Після таких поїздок я повертався і розповідав лікарю, що саме не зміг зробити, як підняти ногу чи що не міг взяти в руку. Відштовхуючись від моїх спостережень, протезисти корегували розмір протезу чи цілком його замінювали.

В американців є також дуже цікава практика – так звані «розумні» кухні. Я таке вже бачив у львівському шпиталі… Це спеціальне пристосування для інвалідів, використовуючи яке вони можуть самостійно готувати. Пригощав американців українськими сирниками і фаршированими помідорами.

Зараз вдома ви часто готуєте?

Насправді не встигаю часто готувати. Як правило, коли приходжу додому, вечеря вже приготована. Втім, якщо моя дружина часом їде на дачу серед тижня, я залишаюсь один і можу сам приготувати їжу.

Працюю навіть в садку, кошу траву. Тільки час від часу змінюю протези, оскільки для кожної роботи потрібно їх підбирати.

Я використовую механічні протези. Хоч вони ззовні виглядають примітивніше, ніж біонічні (де рухається кожен палець), але ними легше взяти, до прикладу, ложку. Біонічні більш повільні, там багато моторчиків. Поки вони запрацюють, треба почекати. І постійно цей звук: вжж-вжж…

Механічні – більш функціональні. З ними я практично все можу зробити, навіть за комп’ютером працювати. Лише щоб закрити квартиру, використовую електричні протези. Поки ще не пробував хіба їздити на велосипеді і водити авто. Але сподіваюсь таки зроблю це найближчим часом.

Фото: nv.ua

Звичайно, є речі, яких я не можу взяти – дуже дрібні, як наприклад монетка чи сірник. Для цього мені треба одягати спеціальні протези. Важче щось підняти з підлоги, потрібно докласти більше зусиль. Насправді треба запастися лише терпінням, і все вдасться.

Тобто постійної допомоги рідних ви не потребуєте?

Інколи вони все ж інстинктивно хочуть мені допомогти, але я кажу, що можу це зробити самостійно. Коли я тільки приїхав в Америку, попросив, щоб мені переклали фразу: «І can do it by myself». Американці потім мене так і називали…

Після лікування, реабілітації в Америці адаптація до життя для мене була набагато простішою.

Коли я лежав у лікарні в Києві, то мені постійно допомагала санітарка. Американці приїхали і кажуть: «Зніми верхні протези». Я зняв. А вони потім: «Тепер одягни». Я кажу, що не вмію. Вони були дуже здивовані. Через п’ять хвилин я вже міг сам їх одягати. Мені показали техніку і все. Насправді нічого складного в цьому не було, просто потрібно використовувати адаптовані предмети.

Для готування, до прикладу, є спеціальні дошки, на яких розробляються продукти. На ній є спеціальні цвяхи, зажими.

В Америці це дуже просто можна купити. Коли я їхав звідти, мені принесли каталог, щоб я вибрав те, що мені подобається. Мені купили всі потрібні предмети. І тепер я не боюся сам залишитися вдома.

Фото: LB.ua

Користуєтесь громадським транспортом?

Зараз вже ні. Двічі пробував проїхатись в маршрутці, але до мене кілька разів підходили і просили звільнити місце чи то бабусі, чи жінці з дитиною. Та й сам я психологічно не можу сидіти, коли стоїть жінка. А стояти мені дуже незручно, не можу триматися за поручень.

Зараз мене возять на соціальному автобусі або автомобілі нашої організації.

А на вулиці звертають на вас увагу?

Так, звертають. Помічають, що по сходах ходьба не природна. Крім цього, можуть побачити, що на руках – протези.

Якось я сидів в автомобілі організації, ми чекали одного «афганця». І до нас підійшов поліцейський, сказав, щоб ми від’їхали. Пояснили йому, що чекаємо людину, якій важко пересуватися («афганець» також інвалід). Мовляв, ми – АТОшники… Попросили почекати п’ять хвилин. Тоді поліцейський просить показати посвідчення учасника бойових дій. Я кажу: «Показати посвідчення?» І повертаю протез на 360 градусів. Кажу: «Ноги – такі самі. Показувати?» Поліцейський був шокований, дозволив нам ще постояти там. Коли ми від’їжджали, я помахав йому через вікно (посміхається – ред.).

З гумором підходите…

Ну, так. Тільки з гумором треба ставитися до життя. Нас жаліти не можна, і самим не можна жалітися.

Тим паче, у мене народилась друга дочка – Аліса, мені треба бути сильним.

Фото: Макс Требухов

Ви берете її на руки?

Так. Щоправда, вона більше звикла до мами і бабусі, але ми з нею також багато спілкуємось. Вона своєю мовою мені щось розповідає, я їй стараюсь щось відповідати. Разом спимо з нею, проводимо багато часу…

Вам ще потрібна буде реабілітація чи лікування?

Мені потрібно постійно займатися спортом. Все життя. Якщо я не буду ходити в спортзал, набиратиму зайву вагу, м’язи атрофуються, я не зможу ходити.

Зараз мені складніше поєднувати роботу і спорт, менше часу залишається для спорту, але я стараюсь принаймні багато ходити щодня. Деколи приходжу додому, а ліфт не працює. Піднімаюсь на 11 поверх пішки. Це для мене також розминка. Думаю, можу й вище піднятися. Складніше спускатися…

Щодо лікування, то наразі жодних медичних препаратів не приймаю. Раніше бували фантомні болі. Але як лікарі, так і «афганці», котрі втратили кінцівки, радили мені боротися з ними без ліків. Старатися щось позитивне слухати чи дивитися.

Я переборював фантомні болі великою кількістю фізичних вправ.

А хто запросив вас в громадську організацію?

Коли я перебував в реанімації (в Києві – ред.), до мене прийшов один афганець, він також втратив ногу під час війни в Афганістані. Розповідав мені, що треба їсти, як тренуватися, щоб легше стати на протези.

І коли я повернувся з Америки, наді мною взяли шефство «афганці». Запросили в «Українську асоціацію інвалідів АТО», яку очолює Сергій Миколайович Тріска, також колишній «афганець».

До нас звертаються не лише інваліди, але й всі учасники АТО. Допомагаємо їм, перш за все, пройти медобстеження, бо на війні здоров’я втрачають всі.

Ким фінансується ваша організація?

Кошти виділяють з бюджету. Щодо медичного обслуговування, то його проводять лише за домовленістю з окремими лікарнями. На жаль, ми не можемо забезпечити бійцям повне лікування, коштів на це не вистачає.

Часто організовуємо різні спортивні заходи, змагання для бійців АТО, щоб хоча би таким чином допомогти їм адаптуватися до життя, не втрачати надію.

Фото: focus.ua

Восени відбудеться марафон на 10 кілометрів у США. Знаю, ви берете в ньому участь.

Ще коли я був в Америці, мені сказали: «Готуйся. Буде важко, бо ти маєш найскладніші поранення, але ти повинен брати участь у марафоні». Мені зробили, як я й казав, бігові протези. Сьогодні в Україні їх має всього троє бійців АТО, включаючи мене.

Колишнім учасникам бойових дій дуже складно адаптуватися, якщо для них не будуть організовувати спеціальні спортивні заходи, щоб вони не втрачали бажання щось робити, бажання просто жити. Ми плануємо наступного року в Києві організувати подібний марафон. Однак, до нього треба готуватись. А якщо хлопці не мають спеціальних протезів, - це неможливо.

Чимало з колишніх учасників бойових дій займаються й іншими видами спорту: тягають штангу чи грають в баскетбол. Для цього також потрібні відповідні стадіони, обладнання, пристосовані для інвалідів. Аби бійці АТО не відчували, що не потрібні цьому суспільству і цій країні, потрібно запроваджувати спеціальні державні програми.

Вадим Свириденко (попереду) тренується до марафону
Фото: Макс Требухов
Вадим Свириденко (попереду) тренується до марафону

До вас в громадську організацію часто звертаються бійці АТО, котрі втратили кінцівку?

Частіше дзвонять волонтери, розповідають про випадки, коли бійці залишаються без кінцівок. Як правило, я сам приїжджаю до них, щоб поспілкуватись, підтримати. Зустрічаюсь і з тими, хто проходить протезування. Можу дати поради, щоб цей процес проходив легше.

Ви плануєте проводити психологічні тренінги для учасників АТО?

Сьогодні я готовий допомагати всім, хто до мене звертається. Згодом планую піти вчитися на психолога. Хотів би займатися реабілітацією бійців АТО.

Наша організація сьогодні шукає меценатів, щоб відкрити реабілітаційний центр в Києві, оскільки коштів в бюджеті на це немає. Ми вже навіть приміщення знайшли, тож закликаємо всіх небайдужих відгукнутися і допомогти нам.

Я зараз хочу бути максимально корисним, адже війна ще не завершилась. Чимало хлопців повертаються з пораненнями. Я пройшов складний процес лікування і реабілітації, тож хотів би, щоб інші адаптовувалися до життя після війни за максимально короткий час.

Я не стараюсь подавати великий приклад. Перш за все, хочу бути самостійним і ділитися власним досвідом.