ГоловнаСуспільствоЖиття
Спецтема
Свидетели эпохи

"Я не вірю в поганих людей"

В Будинку ветеранів сцени в Пущі-Водиці тихо, світло приглушене. В передпокої зі старенькими меблями та зворушливими прикрасами пахне сільською хатою. В темному коридорі, що веде в їдальню - дитячим садочком в обідню пору. В крилі для лежачих - лікарнею. Постояльців майже не видно, хіба часом хтось вийде до телефону. Дзвонять тут давнім знайомим і говорять подовгу - про здоров’я, пенсії і пільги. Зрідка приїздять у гості студенти та журналісти, хоча останнім тут вже й не дуже раді.

Микола Іванович пояснює, що в Будинку ветеранів сцени йому комфортніше, ніж з онуками, хоча онуки про нього не забувають
Фото: Макс Левин
Микола Іванович пояснює, що в Будинку ветеранів сцени йому комфортніше, ніж з онуками, хоча онуки про нього не забувають

“Ніхто не хоче говорити. По-перше, фізичний стан. А головне інше. Уявіть себе в молодості і коли вам буде 90 років. Є різниця? Отож. Не хочуть люди себе показувати, і я це розумію”, - каже Леонід Цепенюк, голова ради ветеранів сцени. Тим не менше, охочі поговорити з журналістами таки знайшлися.

Миколу Івановича Оленчука ми зустріли на вулиці - він подовгу гуляє в будь-яку погоду. Незважаючи на слабке після інсульту здоров’я, колишній актор багато посміхається і радо погоджується говорити. Голос у Миколи Івановича слабкий, але інтонації справжні, акторські.

- Все вже пройшло, потяг пішов. Не граю вже років десять, а тут живу п’ять років. Я актор сам, працював в Ужгороді, Львові. Сюди, до Києва, приїжджав тільки на гастролі — в театр Івана Франка. Часто бував тут на телебаченні, але назви передач уже й не згадаю. Є тут і прекрасні актори, і художники - чудо. Коли хтось ображає Київ - я не можу це слухати! І люди у нас хороші. Я не вірю в поганих людей, хоча вони і є. А от не хочу вірити. 99,9% людей - от такі! Прекрасні! А десяту процента я не рахую.

У Будинок ветеранів сцени потрапив через СТД — Спілку театральних діячів. “Тут... ну, як комфортніше? Я ж один живу, тільки зустрічаюсь із людьми. Оце мене інсульт хватив, рік назад. Тут мене лікарі добре полікували, слава Богу, - говорити став, ходжу. Але треба іще лікуватися”.

Микола Іванович запрошує до свого помешкання. У невеликій кімнаті ліжко, стіл, шафа, пара стільців і телевізор - ось і весь інтер’єр.

- У мене відкрито. Ось, гості до мене прийшли. Телевізор дивитеся, голубонько? - звертається Микола Іванович до медсестри, що зайшла “на вогник”. - Оце моя кімната, я її люблю. Моє пристанище. Коли тебе ніхто не їсть — це чудово. З нами обходяться добре, доглядають нас. Ми для них, вони для нас. Хороші люди. Стараються, щоби не обідити — щоби був доглянутий.

Фото: Макс Левин

Навчався я в театральному інституті в Харкові. У мене був прекрасний професор. На російську сцену пішов саме через нього, він був росіянин. В молодості працював у Львові, в російському Театрі совєтской армії. Половину свого життя робив у руському театрі, кацап був.

У Львові пройшла молодість. Коли я працював у театрі, Богдан Ступка ще тільки вчився в студії. Потім я працював в російському театрі, а він в театрі Заньковецької. Ми часто зустрічались — у Львові є Будинок театру, отам і бачились. Там в українському театрі в Ужгороді грав найдовше. Всі мене там знають — ні одна подія, ні одна зустріч не проходить, щоби мене не згадували.

А потім пішов на українську сцену. Був на гастролях в Чернівцях, і там мене запросили в український театр. Я кажу: “Панно, я ж не знаю українську мову” - “Нічого, навчимо”. Отак я переїхав в Ужгород. Ну а з тамтешнім театром уже ми перші відкривали Європу. Я маю на увазі Словаччину, Чехію.

Перша моя роль була “отрицательна”, я грав бандита. А улюблена... Хіба можна сказати — яка улюблена роль? Вони всі хороші! Це стільки серця, стільки любові, стільки переживань! Було, правда, й таке, що в сучасній драматургії погані п'єси траплялися. А ти грай! Ну, кажу, Бог із ним. Грав в українській класиці - наприклад, у “Наймичці”. Дуже любив п'єсу “Вечір”. А остання робота моя в російському Тихоокеанському театрі була дуже хороша. Грав офіцера флота, Горбунова.

Колись завдяки критику я отримав квартиру в Таганрозі. Працював там у Чеховському театрі. Черга на квартири була... ну, може, років на 20. А я попав на московського критика - вона мене як розхвалила! Всіх розбила, а про мене каже: дивіться, як треба було грати! І на другий день мене викликають - дали квартиру.

Фото: Макс Левин

В рекламі часто показують мою пику. Кажуть, що бачили мене по телевізору — а я сам себе не бачив. Знімався в трьох чи чотирьох рекламних роликах, у нас кажуть - “кусках роботи”. Цим рекламістам вигідно до нас приїжджати, бо ми самі дешеві. А нам приємно, що можна зіграти.

Коли я відчув себе актором? Були почались “Огоньки”. І мене запросили з дружиною. Прийшли — там поети, художники — інтелігенція. Столик накритий, я сиджу. Той виступає, той, а мене не звуть. На гальорці вже студентство співає пісні, гуляють. Тут викликали мене. Я вийшов, взяв мікрофон — а в залі шум. Я мовчу. Сидять професори, письменники, а в залі шум! Вони потім до мене підійшли всі і кажуть: “Ви знаєте, Микола Іванович, ніхто не міг зробити так, щоби всі замовчали, шоб було тихо. А ви зробили”. Тоді я перший раз відчув, що я артист. Що я взяв зал у свої руки.

Іще був випадок такий, у Владивостоку. Виходжу на сцену, а в залі 4 тисячі глядачів. Половина сидить — тузи, майори і генерали, а половина - солдати, матроси. І от ці самі солдати збирали нам декорації і не накинули деталі як слід. Їм не пояснили. Веду я сцену — Ленінград в осаді. Ми йдемо по декорації, йдемо, йдемо, а вона рушиться! І ви знаєте — могли б в залі засміятися, а ні один — ні один не сміявся, мовчали всі. А потім приймали, так приймали!

Про особисте Микола Іванович розказує охоче - був завидним женихом, “багатим і з квартирами”.

- Дружина молода була в мене — Валя. Хороший лікар, невропатолог. Вона працювала черговим лікарем в санаторії в горах — Кваси називається. Хороше місце, я поїхав туди на 5 індивідуальних концертів. Концерти провів, все як не може бути, тут і вона до мене приходить. А я кажу: мені ж за 50, а ви молода. Та нічого, якось воно вийшло. Я її з гір забрав, у квартиру в Ужгороді, майже в центрі міста. Але оті свідки Ієгови її наговорили: я приїхав з гастролів, а вона каже, щоб ішов із нею до них. Освічена ж жінка, університет закінчила... Я свою віру не міняю, нікуди не пішов. Подзвонив у Спілку, запросили мене сюди - я сів і поїхав.

А перша дружина, Люба, зараз велике цабе - директор театру в Ужгороді. Приїжджала до мене сюди. Вона на 11 років молодша, і її не хотіли спочатку в театр брати. Я там грав, а вона прийшла молоденька - здібна, талановита. Я послухав, побачив, попросив, щоб її взяли. Грала Харитину в “Наймичці”, потім на характер перейшла. Тепер не має часу грати, командує театром. Син у нас, внуки прекрасні. Внук того року вступив на архітектуру до Львова. Їздив я до внуків у Львів, ставляться вони до мене нормально, але не хочу набридати. А внуки мого старшого брата - в Торонто. Мене тягнули туди, а я кажу: ні, нізащо не хочу з України їхати! І взагалі мені тут добре. Тут мені найкраще.

Фото: Макс Левин

Альона МельникАльона Мельник, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram