Хоча рішення Міжнародного олімпійського комітету щодо можливої дискваліфікації збірної Росії до Ігор-2016 буде оголошено лише в неділю, 24 липня, ніхто вже навіть у самій Росії не має особливих надій на позитивний для її спортсменів вердикт. Вирок лозаннського Спортивного арбітражного суду щодо російських легкоатлетів, на який пообіцяв спертися в своєму рішенні МОК, практично не залишає олімпійському “Олімпові” варіантів для маневру — скільки б голову МОК Томаса Баха не називали “другом Путіна”.
У Росії, де ще тиждень тому волали про сміховинність претензій Всесвітньої антидопінгової агенції, зараз лише тихо й несміливо ниють про презумпцію невинуватості “чистих” спортсменів, яких несправедливо позбавляти права на Олімпійські ігри через гріхи їхніх нечесних колег. Зауважте — гріхи ці в словах офіційної Росії вже сумніву не піддаються, єдиний її аргумент — що керована державою тотальна система допінгової фальсифікації й спортивного шулерства теоретично могла обійти окремих спортсменів. Аргумент, варто визнати, цілком справедливий — адже, по-перше, не у всіх видах спорту є сенс допінг використовувати, по-друге, не всіх російських споживачів допінгу встигли впіймати (а “нє пойман — нє вор”), і по-третє, комусь у державі суцільного бардаку Росії допінг могли просто забути вколоти — або розкрасти гроші, виділені на цей допінг із Федерального бюджету. Проте поспівчувати справді чесним та чистим російським атлетам, які тепер замість пляжів Ріо гратимуть у доміно з ведмедями на завалінкє, не дають дві речі. Перша — традиції чесної гри, які передбачають, що шулера, в якого з рукава випали чотири козирні тузи, б'ють канделябром по пиці й викидають з-за столу, а не дозволяють дограти, склавши тузів у відбій. А друга — гомеричний регіт, на який пробиває кожну далеку від російської свідомості людину згадка про ФСБ, сечу та дірочку в стіні лабораторії.
Обидві ці речі, які є очевидними для стороннього спостерігача, геть недоступні московитові. Ані в словах російських спортивних функціонерів та кремлівських речників, ані в публікаціях ЗМІ, ані на кухнях простих вань да мань ви не почуєте жодного слова каяття чи сорому за ганебну жовтаву пляму сечі на білосніжних треніках російського спорту. Тут зараз царює лише злість за те, що паскудні піндоси (хто ж іще?) привселюдно вказали на цю пляму пальцем та відіслали Росію зі світського рауту додому перевдягати підмочене трико. “Ну з ким не буває?” — верещить Росія до всіх сухих гостей, сподіваючись на підтримку, але у відповідь чує лише приглушене пирскання.
Ані Кремль, ані мільйони його маленьких кремлінів справді не уявляють, що такого поганого в бажанні і допінг з'їсти, і на п'єдестал влізти. Адже все життя і Іван-дурак із московських казок, і рускій із традиційних шовіністичних анекдотів навчають московита, що перемагати суперника краще не вмінням, старанням чи розумом, а банальною хитрожопістю. І в жодній казці чи анекдоті руского чи Івана-дурака не ловлять за руку з пробіркою, а нагороджують мільйоном рублів, царівною в жони чи на крайняк беззастережним міжнародним визнанням.
Тому не дивно, що спробу намахати суперника росіяни вважають не злочином проти правил гри, а повноцінним елементом самої гри. Власне, навіть розуміння суті гри в Московії суттєво відрізняється від звичайного — поки дурні америкоси, німці чи українці з'ясовують, хто краще розвинув свої навички в цікавій глядачам забавці, Росія виходить на черговий вирішальний бій державної пропаганди з національним комплексом меншовартості. Адже вся історія російського спорту — це нескінченне намагання “показать етім казлам, шо ані всє далжни сасать у руского чєлавєка”.
Російську пропаганду геть не хвилює те, що світ сприймає спорт саме як спорт, і нікому й на думку не спаде після перемоги росіян на змаганні з хокею чи бігу визнавати богообраність московитського народу, падати на коліна та каятися, що досі не попросили Путна ввести війська. Бо все це “показати світові” спрямоване винятково на самих росіян, для яких кожна перемога легітимізує чинну владу, аргументує імперські амбіції “наддержави” та пояснює вані та мані, в чому полягає їхня богообраність, якщо вони сидять у чорній загидженій ізбушці та запивають прокислі щі антифризом.
І Ваню та Маню справді геть не гребе, яким чином російські спортсмени здобули свою перемогу, — якщо в них надмета “показати світові”, то яке їм діло до якихось “принципів чесної гри” та й узагалі спорту? “Не треба мішати спорт із політикою!” — кричить московит, і в цей час він щирий як ніколи: адже він собі грався в звичайне політичне міряння пробірками, аж тут приходить якась WADA та свій примітивний спорт приплітає!
Факт імовірної дискваліфікації всієї олімпійської збірної дійсно не вкладається в московитській голові: заборону на гру крапленими картами він уже вважає достатнім покаранням (покаранням, звісно, не за шахрайство, а лише за те, що недостатньо замаскував дірочку в стіні і відтак програв перший раунд битви). “Добре, визнаю, перехитрували ви нас — будемо тепер грати чесно... Тобто? Як це взагалі не будемо?! Ви що, боїтеся нам навіть без допінгу програти?”
Звісно, якби росіяни були схильні до рефлексій, допінговий скандал би мав сильно вдарити по їхньому самолюбству: чуваки так старанно готували тріумф волі на домашній Олімпіаді в Сочі, так ретельно вибудовували собі образ непереможних героїв стрічок Ленні Ріфеншталь, аж раптом виявилися персонажами кінокомедії зі своїм вірним другом Жераром Депардьє. Але “Ефесбікс та Мельдонікс на Олімпійських іграх”, певно, пішов би на російських телеекранах не гірше, ніж оригінальний фільм про Астерікса, де героя мсьє Жерара також дискваліфіковували за допінг на Олімпіаді. І, виходячи з кінотеатру, Ваня би підморгував Мані з задоволеним вигуком “Как ми іх, а?”
Можна не сумніватися, що вже в понеділок, після недільного вироку МОК, російські ЗМІ почнуть виходити з заголовками “Росія виграла Олімпіаду”. Способів, у які ваням та маням можна пояснити суть твердження, можна вигадати безліч — росіяни на це мастаки. Можна вибудувати конструкцію “Росію вигнали з ОІ — ігри від відсутності такої сильної збірної програють — отже, програє весь світ — а якщо програє світ, то виграла, звісно, Росія, бо ж кожному росіянину відомо, що все буття нашої планети проходить у нескінченному протистоянні Росії та світу. Можна обійтися і звичнішою конструкцією, яка вже звучить у Москві на повен голос: “нас вигнали, бо це єдиний спосіб нас перемогти, відтак ми непереможні і взагалі моральні чемпіони”. Можна ще багато чого придумати — єдиний метод дешевих пересмикувань, який росіяни нарешті облишать, — це плюсування до свого медального заліку медалей України, Білорусі, Казахстану та інших із заголовком “Сборная СССР апять виіграла Олімпійскіє ігри!”
Тобто загалом у російській пропаганді допінговий скандал нічого не змінить — принаймні на час проведення Олімпіади в Ріо. Росіяни все так само будуть “найсильнішими, найшвидшими та найвищими” сибірськими арійцями, у яких усі інші нації можуть виграти лише за допомогою вживання допінгу або звинувачень росіян у вживанні допінгу. Але доволі скоро настане момент, коли для підтвердження цієї аксіоми доведеться шукати хоч якісь приклади — а де ти їх знайдеш, якщо тебе на жодне змагання не пускають?
Можна, звісно, провести Ігри допінгової волі — ними Росія починає марити завжди, щойно світ відмовляється грати в свої ігри за правилами Росії. Але проблема для Кремля в тому, що сідати за персональний стіл патентованого шулера не схоче жодна пристойна спортивна держава — і щоб штани не втратити, і в очах чесних гравців себе не скомпрометувати. А достатньої кількості безвідмовних сателітів, як в СРСР, у нинішньої Росії немає: з ДНР, КНДР та Венесуелою можна провести хіба що Спартакіаду з танкового біатлону, а не повноцінні “Олімпійські ігри з блекджеком і допінгом”.
Поставивши на спорт так багато, що для здобутку результату довелося використовувати весь свій підлий гібридний арсенал, Росія хоч і виграла домашні Сочі, але примудрилася програти і виграш, і ставку, і спорт у цілому. Бо хоч російський спорт і є пропагандистською забавкою для внутрішнього вжитку, без міжнародної арени він нічого не вартий — який сенс Путіну в найближчі роки вкидати мільярди в розвиток безглуздого тягаря за нинішніх проблем з російським бюджетом?
Що робитиме Росія з усією своєю спортивною махіною, її базами, лабораторіями, пробірками, сечею та її доблесними власниками — ось питання, відповідь на яке залежить хіба що від терміну дискваліфікації московитських спортсменів. Але судячи з того, що футбольну збірну Росія вже розігнала, а спортінвентар почала вантажити на гумконвої та відправляти у Донбас, із цим способом “показати їм усім” кремлінська держава теж чудово впорається.