На самом деле, клочок суши, врезающийся в Каневское водохранилище между Ходоровым и Бучаком, с таким же успехом можно назвать по имени села Луковица или же ГрыгорИвки, которая является и самым крупным, и самым живописным населенным пунктом здешних краёв. Но раз именно в Трахтемирове располагалась первая козацкая столица, а само село хотя бы частично уцелело после затопления долины Днепра, стало быть, ему и титульными правами обладать.
Но наша поездка – на «восточную» сторону полуострова, которая, впрочем, является почти зеркальным отражением западной, трахтемировской. После продуктивного вояжа на Подолье отчетливо понимаешь, что главным достоянием черкасской земли являются ландшафты. Потому как чем-то иным ей похвастать неимоверно сложно. Это, как и в случае с архитектурой Киева: в её магию, неповторимость веришь, пока не окажешься в имперских столицах. Ну, или хотя бы во Львове.
Но человеческий разум, конечно же, не мог не наследить среди подобной красоты. Воды Каневского водохранилища вполне могли бы привлечь известных маринистов. А парадный въезд в Грыгоривку может смело конкурировать со знакомством с Коктебелем: перемахиваешь через гребень – и перед твоими глазами предстаёт водная гладь. Разве что за горизонт не уходит. И мальчику из анекдота нужно будет очень постараться, чтобы спросить: «Мамо, а де море?». К слову, ветер средней силы с легкостью раскачивает волны до статуса морского шторма.
В каждом селе Черкасщины вам непременно расскажут о колхозах-миллионерах. Сейчас о былом расцвете напоминают разве что остовы разобранных ферм. Да асфальт, который здесь клали исключительно в селах. Как только вы покидали границы населенного пункта, о комфортном передвижении можно было забыть. О колоритном жителе Грыгоривки - козаке Александре Кравченко – мы уже писали. За время, прошедшее с последней встречи, пан Сашко стал счастливым обладателем собственного колодца, но сегодня речь не о нем. Новая цель – поездка на край полуострова, в небольшое село Луковица, где дачники составляют большинство населения, куда никогда не приедет рейсовый автобус и где пчелиных семей было больше, чем человеческих, даже в период расцвета села.
Из-за обилия зелени в Луковице трудно дышать и невозможно ориентироваться на местности. Холмы и холмики, между которыми умостились хаты и которые когда-то «подстригала» скотина, давно затянуты акацией. Экопоселенцы из Ромашек предупреждали, что подобные места способны поглотить тебя.
На въезде в село – три аккуратненьких дачных домика, один другого краше. Неподалеку – памятник чьим-то несбывшимся надеждам. Если на развилке взять влево, а затем вправо – наткнёшься на домик пана Васыля. Василий Бондаренко родился в Луковице. Так совпало, что с затоплением долины Днепра он перебрался в Киев. Всю жизнь проработал строителем. Сейчас он проводит в родном селе только лето.
Пан Васыль является живым воплощением тезиса о метаморфозах, происходящих с человеческим телом, ставшим на путь жизненной или сексуальной ненадобности: если женское тело в большинстве случаев раздувается в размерах, а его обладательницы становятся похожими на жаб, то мужское, напротив, усыхает. Наш собеседник говорит, что когда-то весил под 100 кг. Его мощь и силу должно подчеркнуть уточнение – «но живота у меня не было». Сейчас это сухой старик с «думающими» чертами лица.
Он относится к тому редкому типу «дедушек», которые смогли пережить кончину своих «бабушек». И, вместо того, чтобы раскиснуть, находят в жизни определенные радости. Впрочем, прожитые годы все равно давят на нашего собеседника, и его плечи становятся все более покатыми, а сам он приобретает некоторую приземистость.
Но чувства юмора наш собеседник не лишен: «Мені зараз — дві восьмьорки. Ошнадцять років, тобто».
Мы расспрашиваем у пана Васыля о его прошлом и о прошлом села, в котором он родился.
На его правой руке все еще отчетливо видна татуировка 70-летней давности: якорь, над которым «выгравировано» одно слово - Память. Впрочем, во время разговора пан Васыль раз за разом морщится, силясь вспомнить нужное слово или отыскать в лабиринтах памяти нужное воспоминание. С некоторой досадой потирает свой лоб: дескать, не варит голова, как раньше.
Но он удержал в своей памяти картинку долины Днепра — такой, какой она была до затопления. Я жалею, что у меня нет аппаратуры, позволяющей вывести его воспоминания на монитор.
- Сільнейша долина була. Там було городини, якої хочеш. А кавуни були такі, що у Харкові (це ще за Петровського було) не могли понять, де таке урочище, де такі кавуни родять. А вони родили на камні. І копали ми там у ручну – пахать ніяк не можна було, круто було. Ми, пацани, робили штабеля, як драбини. І кореспонденти вилазили нагору, робити фото, і як обірветься один кавун, то потягне за собою шість. Було в них по 20-25 кг. Вирощували капусту, огірки, помідори. Земляніка величезна була. Вона ж поливна була. Віноград сільнейший був. Він і досі там є, на схилах. У нас було дві баржі, які теплоходами тягали на Київ. Три воза із сіном ставало і три пари волів.
А село було дуже багате. А чого? Бо народ був дуже дружнім. Виходили на наряд серед ночі, щоб узять лучшу роботу. І получали навіть по 3,5 трудодня за день. Получали даже по три кіла хліба і півкіла меду на трудодень.
Як сприйняли, коли затоплювали все навкруги? Та, я як – нормально. Ніхто не вішався. Виплачувалися компенсації за хати. І шо інтересно: он там на горі била вода, можна було корів напувать. У нас куток був – з десяток корів. І хватало. А коли Дніпро приблизився – води не стало. А ось цих дерев не було. Це з часом заросло. На схилах по кручах висаджували акацію, бо вона вже через рік давала пагони навколо себе. Вона ж як дереза. А мед акаційовий 4-5 років стоїть, не гусне.
***
Я ж служив на Дальнєм Востокє – сім з половиною років! Мене покликали на фронт у 17 років – вже в кінці війни. Трошки побув на цьому фронті, під Потсдамом воював, а потім нас перекинули на Японію. Коротче говоря, на наших трупах і на наших головах армія і народилася. Японці, якби знали, яка у нас була слабка армія, вдарили б. Коротче говоря: японці не схотіли кровопролиття. Вони так і заявили генералу Дерев’янку, який підписував акт про капітуляцію Японії: ви нас не перемогли – це ми не схотіли проливати кров. Сільнейшая армія була – 25 мільйонів, і самий сильний флот.
У голові уже все мішається. Я ж контужений. Це до нашого корабля підпливла «матка» - заправщик, а япошка шуронув. Мені осколок у хребет прилетів, а моєму капітану ногу відрізало, як ножовкою. Єврейчик, який мені осколок магнітом витягував, казав: «Ти родився у рубашці: якби плівру осколок нарушив – труба, був би калікою».
Було таке ще: якось летить самольот японський – кидає світлову бомбу, по-нашеському – САБ. Світило так, що мишу було видно на землі. І після цього зустрічай –летять ескадрильї. І на моїй совісті цей САБ, хоча у мене були ще й сільнейші наводчики. Збили ми його, і база наша осталася ціла. А японці були через пролів - на острові Шумшу. Островок – 40 на 60 км. Дві з половиною тисячі японців було, і всі – в дотах і дзотах.
***
- Я ж, коли ще в селі був, свиснув у німців два сідла і закопав у сараї. Німці так сполохалися, наставили на мене два пістолети, а я ж не став признаваться. Але так і не воспользовався. А чому: вони 15 коней загнали у сарай, і моча з’їла шкіру. Батька на той час уже не було - уже був вбитий на фронті. А батько мій був пчьоловод сільнейший, 400 «пнів» здав у колгосп. «Пеньок» - це вулик. От такі пироги.
Я ж чотири рази тікав од Германії: раз – з Переяслава, другий – з Білої Церкви, третій – аж з Перемишля. У нас був младший лейтенантик, охвіцер. Він скомандував: рєбята, давайте знімемо потолок у вагоні і будемо плигать. А сусід мій плигнув якось невдячно і зламав ключицю. Приютив нас поляк, ветеринар. А у нього голуб’ятня була. І ми там скиталися дві неділі. Чувствітельний дядько був: їжу, воду з ночі нам залишав. А там же жарища була. І запах цей… А назад мене німці навіть підвозили. Я уже вчений був, уже знав, як їх обдурить.
Поліцаї у нашому селі були, спасали свою шкіру. А один був, конешно, подлєц. Начальником поліції був кущової – ще на ГрИгорівку теж. Собака був. А його товариш хотів сестру мою сватать. І як тільки був якийсь шум – стукав у вікно. І ми геть з хати – у ліс, на скирди. Коротче говоря, кожух мій був білим од мокриць. Я того кожуха і не скидав з себе.
***
Після демобілізації поступив у Ржищівський будівельний технікум. Заочно. А я ж наблатиканий був – у мене топор з рук не випадав. Тесляр був. Десь із місяць поробив, а ставка була – 140 рублів. І я став «освобождьонним бригадиром». І став мати около 300 рублів. Будував по всьому Переяславі. Три клуби даже построїв – у Денисах, у Каратулі і в Ташані. Сирі балки, страшні – 20 на 20, на плечах своїх тягав. Кранів же не вистачало… Строїв у Києві. У нас була бригада на 100 чоловік, строїли своїм способом – по хозрасчьоту. За чотири роки заробив собі на 4-кімнатну квартиру.
Шо інтересно – от гУдять советську власть. Я розкажу вам істину. Начинають затоплювать землю для Канівської ГЕС. І вдруг виселяють побережжя: Григорівку, Трахтемиров, Монастирок, Зарубинці. По радіо шепчуть: Київщина уся електрофіцірована і радіофіцірована. Радіо у нас було, а от елєктрічества – ні. І мене це заїло. Пишу пісьмо в райсполком. А з мого села чоловік був у Зарубинцях директором школи, одноліток мій – а на фронті не був. Хвостик у нього на копчику виріс... А брали даже туберкульозних і, вибачаюсь, з одним яйцем. Кажу: Василь Степанович, підпишись. Він взяв пісульку, прочитав і відмовився підписувать. Коротче говоря, я його послав. Приходжу до ветерана, чужий якийсь, не наш. Розповідав, що під Сталінградом був. А я йому: «Якби ти був під Сталінградом, у тебе або груди були б у хрестах, або голова в кущах». І він також не підписав. Його я теж послав. Але мій один підпис – і ні з того ні з сього через тиждень приїжджає комісія. Я їм кажу: «А шо – хіба антисовєтчина? Хлопці, я писав не вилами по воді». Сюди-туди, ще через тиждень приїжджає у село бригада — робить електрику. А село було чимале – хат 70 було. Це зараз лишилося десь шість хат з місцевими...
Так само дорога. Хоч вона і висока – але в любу погоду можна проїхати. Звиняй, що я так виражуся, але придурок-голова сільради казав: «Шо я буду на дві каліки, які тут залишилися, асфальт класти?». А там же вибоїни страшні були. Я не менше десяти пісєм написав. В Канів писав. Гудять совєтську власть – а їй ціни нема. Я ж кажу: раз листа катнув – світло провели.
***
Ой-є, всього і не розкажеш. Треба книжку писать. На зиму тут не лишаюсь – холодно ж. А в Києві у мене 4-кімнатна квартира. Чого ще треба?.. А про сина мого вже 4 роки нічого не відомо. Михайло Васильович. Плавав на кораблі «Генерал Ватутін». Ішли вони на Київ із Запоріжжя. До 12-ї години ночі був на вахті, а де потому дівся – ніхто не знає. Як у воду впав...
***
Обратная дорога в Грыгоривку переносится полегче. Но от нытья спутников все равно не скрыться. Выхожу из себя: «Да вы что? Дед 88 лет ждал, чтобы рассказать свою жизненную историю». Я, конечно, не настолько самовлюблен, чтобы не понимать: пан Васыль 88 лет и не подозревал о моём существовании. Но так важно перебрасывать мостики между поколениями. Может, сейчас найдется тот, кто станет писать письма в местный «райком»? Вот только, кто их будет читать...
***
