Промова Петра Порошенка не стала винятком. У соціальних мережах вона отримала здебільшого схвальні відгуки, проте за тональністю мало відрізнялась від таких же промов Ющенка у 2005 році і Януковича у 2010. Це логічно - новообраний Президент має всі підстави звучати піднесено, впевнено, говорити про об’єднання країни та її майбутнє у справедливості й достатку. Однак досвід попередніх глав держави мав би навчити українців, що слова, особливо сказані на хвилі переможної ейфорії, згодом неабияк розходяться із реальними справами.
Чи означає це, що жодному слову Порошенка не можна вірити? Певно, що ні. Абсолютний цинізм тут так само неконструктивний, як і довірлива наївність. Варто зважено розібратись, що новий президент зможе виконати і що - захоче. А що, імовірно, так і залишиться красивими словами, про які згодом все одно забудуть, як забули все сказане Ющенком і Януковичем.
***
Політики не виконують обіцянки із багатьох причин. Мало хто робить це із патологічної брехливості, яку народ приписує політикам. Інколи на заваді стають об’єктивні обставини, не завжди передбачувані на момент виголошення обіцянки. Інколи інтереси політика розходяться з його ж обіцянками, а політики люблять ставити власні інтереси вище за власні слова. Інколи політики вдаються до банального популізму і говорять заздалегідь невиконувані речі, сподіваючись на коротку пам’ять громадськості.
Коротко кажучи, імовірність виконання обіцянки зростає тоді, коли для її виконання мало перешкод і коли вона в інтересах (політичних, бізнесових, репутаційних) самого ж політика.
Певно, найважливішою у довготерміновій перспективі є обіцянка Порошенка зберегти парламентсько-президентську форму правління і не вдаватись до узурпації влади. Якщо президент збреше в цьому пункті, він втратить будь-яку довіру. Саме з узурпації влади почалось становлення політичної системи Януковича, проти якої повстав Майдан. Однак Янукович і вступав на посаду зі словами про потребу “збудувати систему державного управління, здатну працювати синхронно з президентом”. У промові Порошенка акценти розставлено навпаки. Він навіть згадав, що керування економікою не входить до його компетенції згідно з Конституцією. Тому досить імовірно, що у найближчі 5 років ми не станемо свідками чергового посилення президентської влади за рахунок послаблення парламенту. Відсутність у Порошенка (поки що) сильної і лояльної більшості у Верховній Раді лише збільшує шанси на позитивний результат обіцянки.
Щоправда, в його інтересах створити таку більшість. Недарма він закликає провести дострокові вибори в парламент у поточному році. Цей пункт програми іще має шанс провалитись: на заваді можуть стати самі нардепи, які не хочуть покидати насиджені місця, ризикуючи не переобратись знову. Для збереження нинішнього скликання Ради вони і коаліцію спробують втримати, і з президентом домовитись. З боку Порошенка, утім, було б нерозумно домовлятись із цим депутатським складом - нові вибори восени однозначно принесуть йому дивіденди. Але навряд чи навіть у новому парламенті він матиме слухняну більшість. Якщо президентська “Солідарність” піде на вибори самотужки, то навряд чи здобуде більшість місць. А якщо разом з “Ударом” Кличка, то малоймовірно чи це буде стовідсотково лояльна більшість. Прислухатися до парламенту Порошенкові доведеться у будь-якому разі, але у випадку перевиборів це завдання стане простішим. Можна сподіватись, що президент докладе зусиль для виконання цієї обіцянки.
Другий найважливіший блок президентської програми та інавгураційної промови пов’язаний із встановленням миру на Сході. Це буде перший тест для нового глави держави, адже прогресу із розв’язанням нинішньої кризи народ очікує якнайшвидше.
План Порошенка - гуманітарний коридор для цивільних біженців, амністія за нетяжкі злочини, коридор через кордон для російських найманців та переговори з мирними донбасцями - виглядає прагматичним. Але його реалістичність дуже залежить від настроїв у Кремлі, з одного боку, і серед керівництва сепаратистів, з іншого.
Порошенко анонсував також і деескалацію стосунків із Росією, і його успіхи на Донбасі напряму залежать від успіхів на дипломатичному фронті. Повернення посла Росії до Києва може бути позитивним знаком на цьому шляху. А, можливо, і ні - передбачити плани Путіна щодо України зараз неймовірно складно.
Замирення з Росією можливе тільки до певної межі. Ця межа, звісно ж, проходить через Крим. Порошенко, як і більшість інших кандидатів у президенти, пообіцяв боротись за повернення Криму. Та навряд чи йому можна сподіватися на швидкий успіх у цій справі. Власне, і сам Петро Олексійович ніде не сказав прямо, що він поверне Крим - лише, що буде боротись за це. І, щонайменше, не визнавати прав Росії на півострів. Принаймні на рівні риторики президент навряд чи визнає легітимність анексії - це була б немислима репутаційна втрата.
Протилежний зовнішньополітичний вектор - європейський - здається більш передбачуваним. Нового президента люблять на Заході і поки що не видно, як ці стосунки може бути затьмарено. Порошенко підпише (можливо, із деяким запізненням) економічну частину Угоди про асоціацію. Інша річ - обіцяний ним безвізовий режим. І скептицизм новообраного Європарламенту, і традиційна неквапливість української Верховної Ради можуть завадити швидкому запровадженню безвізових подорожей до Європи. Порошенко назвав дату 1 січня 2015 року, але навряд чи можна на неї розраховувати.
Передвиборну обіцянку, що стосувалась збільшення витрат на армію, Порошенко навіть устиг почати виконувати, скориставшись коштами, зекономленими завдяки проведенню виборів в один тур. 10 червня він доручив передати ці гроші на Збройні сили. Але чи буде відбудовано українську армію у тривалій перспективі? Практика показує, що всі політичні сили обіцяють модернізувати війська і ніхто цих обіцянок не виконує. Армія не має політичного лоббі, і лише події цього року можуть, з певною імовірністю, змусити політиків вирішувати це питання. Хоча це, значною мірою, бюджетне питання, відтак воно напряму не залежить від президента.
Бюджетні та економічні питання - це, з одного боку, “коник” для досвідченого бізнесмена та колишнього міністра економіки, а з іншого - належать до компетенції уряду і лише частково можуть контролюватись президентом. У цьому Порошенко спробував не вдаватись до популізму: “перш ніж національне багатство ділити, його треба примножити”, заявив він у промові. Щоправда, рецепт примноження у Порошенка поки що виглядає таки популістично і зводиться, по суті, до боротьби з корупцією. Корупцію обіцяли подолати всі українські політики в усі часи, і нікому це не вдалось. Слабко віриться, що Порошенко зможе перемогти цього дракона. Та і чи захоче - йому ніяка корупція не завадила стати мільярдером в Україні, то чом би йому напружуватись цією безплідною боротьбою? Можливо, президент і сам розуміє сумні перспективи такої глобальної обіцянки і тому вдався в інавгураційній промові до хитрого прийому - запропонував “загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою та народом”. Грубо кажучи, якщо народ сам не перестане платити хабарі, то це не його, президента, проблеми. Навряд чи він прямо так і говоритиме, звісно, але обов’язково знайде, на кого “звалити” провину за антикорупційні невдачі.
Взагалі, популізм властивий Порошенкові. Навряд чи йому вдасться так просто “кількість податків скоротити, ставки - зменшити, офшори - перекрити”. З офшорами буде найскладніше: президент і сам олігарх, і з багатьома іншими олігархами має хороші стосунки (в тому числі, з Ахметовим, як показала церемонія інавгурації).
Перспективи повернути в українську казну податки, приховані на далеких островах, виглядають більш ніж примарними.
***
У наведеному переліку виконуваних та невиконуваних обіцянок
недостатньо враховано фактор громадського тиску. Однак саме він може стати вагомим у майбутньому. Якщо ми хочемо мати відповідального президента, то повинні змушувати його до відповідальності - навіть якщо це буде суперечити особистим інтересам цього президента. Сказати легше, ніж зробити, але чом би не спробувати використати всі наявні важелі для контролю над владою? Це і мав би бути справжній здобуток Майдану, що компенсував би для нас збереження старого покоління олігархічних політиків при владі. А щоб установити цей справжній народний контроль, насамперед слід позбутись нашої короткої пам’яті. І суворо вимагати у президента звіту за кожну передвиборну, інавгураційну та будь-яку іншу обіцянку.