Коли мій приятель, відставний офіцер Служби безпеки України, розповів мені про те, що легендарний терорист, вбивця Степана Бандери Богдан Сташинський живий, при цьому мешкає не десь за кордоном, а у Києві, я спершу не повірила. Більше того: одразу ж виникло питання, чому після стількох років мовчанки Сташинський вирішив дати інтерв'ю? Причому – саме мені? Мій приятель відповів просто: «Сташинському цього річ виповнюється вісімдесят. Боїться померти і забрати з собою в могилу деякі таємниці. А чому тобі? Бо за тебе поручився я».
Ми зустрілися у квартирі на Печерську, неподалік від Вічного вогню. Звичайна трикімнатна квартира зі старими, радянськими меблями та плазмовим телевізором – як ознакою часу. Плюс комп'ютер на столі – ознака того, що господар квартири намагається стежити за технічним прогресом.
Злегка сутулий, з залисинами і сивиною чоловік, який на вигляд має значно менше свого віку, зовсім не схожий на того Богдана Сташинського, якого я бачила на фотографіях. Щоправда, мене попереджали, що у 60-х роках Сташинському довелося змінити і зовнішність, і ім'я, і прізвище. Сьогодні він за паспортом, звісно, не Сташинський. Зрештою, мені не повідомили нові паспортні дані мого співбесідника – а сам він з посмішкою зізнався, що давно відвик від свого справжнього імені. Він п'є багато кави, говорить, що взагалі не вживає алкоголь, але палить – під час нашої розмови він палив дуже багато. Не вірить, що сигарети і кава скорочують життя і покликається на приклад Черчілля. Портрет цього англійського політика висить у його кабінеті – над комп'ютером. А на поличці – бюст Сталіна.
- Цей бюст у мене з'явився порівняно недавно – років п'ять тому. Придбав на Андріївському. Раніше моє ставлення до цієї постаті визначалося настроями хрущовських часів. В молодості я переживав розчарування Сталіним. Це був крах ілюзії, крах ідеалів. Останнім часом переглянув свої погляди. Видатна історична постать. Але я до нього ставлюся без культу, - говорить Богдан Сташинський. Одна з умов інтерв'ю – я можу записувати все від руки. Користуватися диктофоном суворо заборонено. Шкода, бо по пам'яті доводиться відтворювати деякі нюанси мови.
- Пане Богдане, як сталося, що Ви, виходець із західноукраїнської сільської родини, вирішили співпрацювати із КДБ?
- Біографічні дані щодо мене, які можна зустріти в літературі про Бандеру, базуються в основному на моїх відповідях на слідстві і в суді в Німеччині. Звісно, там багато неточностей – зі зрозумілих причин. Я говорив те, що повинен був говорити. Те, що мене нібито затримали за безбілетний проїзд, як «зайця», і змусили співпрацювати з радянською владою – дурниця. Будь-хто, хто жив у Львові у 40-50-х роках, пам'ятає: практично всі студенти їздили «зайцями», чіпляючись за підніжку трамвая. Міліція знімала таких студентів десятками, штрафувала, якщо в когось не було грошей, то мусів платити деканат – туди скеровувалися протоколи, а потім вже деканат розбирався зі студентами. Вербувати безбілетних студентів – це те саме, що просто йти на ринок і починати вербувати всіх підряд спекулянтів. До речі, в мої студентські часи розповідали історію… я думаю, що анекдот… про такого собі безбілетного студента. Напевне, ви знаєте його?
- Ні, не знаю.
- Ну міліціонер знімає з підніжки студента львівської політехніки і грізно запитує: «Прізвище?» Той виявився з гумором і відповідає: «Пеніс!». Грошей при ньому не було. Міліціонер заповнює протокол і вирушає в деканат. Приходить – і одразу ж до секретарки: «Гражданка, а у вас пенис имеется?». Та перелякано дивиться на міліціонера: «Ні, немає». Міліціонер так грізно: «Должен быть!». Секретарка – ні жива, ні мертва. Людина в формі, та ще й вимагає, щоби в неї був чоловічий орган. Вона так тихенько: «А може, вам з деканом варто поговорити?» - «Давайте, вот он-то мне и нужен!». Виходить такий солідний професор, ще польської закваски інтелігент. Міліціонер його питає: «Гражданин професор, у вас есть пенис?». Професор густо червоніє і з таким викликом говорить: «Є!». «Вот! Платите за него штраф!». – «З якої нагоди?» - «А почему он за трамваи цепляется?». Тобто, ви розумієте, що цей анекдот спростовує версію про мій арешт і вербовку за безбілетний проїзд? Це – версія, в яку радо повірили законослухняні німці.
- А що було насправді?
- Насправді було вбивство Ярослава Галана. Ми – студенти першого курсу – жваво обговорювали цю подію. Одні підтримували Стахура, інші не могли зрозуміти особливого звірства, з яким вбили письменника. На той час Галан був дуже популярний.
Його дійсно читали, він користувався повагою – настільки гострими були його статті. Я одного разу бачив його зблизька – він приходив до нас на запрошення ректорату, виступав. Я був вихований на ідеях вільної України, незалежності, а Галан, виступаючи перед нами, говорив просто: більшість із вас могли за поляків отримати освіту? Ні! Скільки було безробітних? У села провели струм? Що поганого принесла Радянська влада? Я задумався. В моїй сім'ї були ті, кого репресували – але я згадував, що ці мої родичі дуже негативно висловлювалися проти нової влади і я розумів, що диму без вогню не буває. Так от: після вбивства Галана я сказав, що такі, як Стахур, не патріоти України, а ганьба України. У нас почалася дискусія з друзями. Через день мене викликали до Філіпова – це був офіцер держбезпеки, що курував наш факультет. Він мав зі мною тривалу розмову, запропонував співпрацю…
- Ви мали «стукати» на однокурсників?
- Ні, я думаю, з цим у них проблем не було – якщо про мої висловлювання хтось доповів Філіпову. Мені запропонували пройти тести і розпочати підготовку до серйозної роботи.
- Це було запропоновано одразу?
- Звісно, що ні. Ми з Філіповим зустрічалися декілька разів – напевне, зо п'ять. Він не ставив жодних умов, просто намагався показати, що я йому імпоную, він хоче бути просто старшим другом. Філіпов був дуже інтелігентним чоловіком, начитаним, знав латину. Взагалі – я був підкорений його знаннями. А наприкінці 1949 року ми обговорювали політику НАТО. Я – молодий, наївний, 18-річний – запитав: «А невже у нашої країни немає двох десятків героїв, які могли би пробратися в тил до ворога і знищити керівників цих держав?». Філіпов засміявся і сказав, що думка цікава. А потім запропонував мені готуватися до серйозних випробувань.
- Вас відправили до школи КДБ?
- Так, у Київ. При цьому повідомили, що мені доведеться працювати проти представників націоналістичного підпілля – в основному бити ворога на його території. З УПА було практично покінчено, тому мене готували до роботи проти тих націоналістів, які перебували за кордоном. Я вчив німецьку мову – посилено, за спеціальною методикою. Ми тренували мозок і пам'ять. Це було не просто. Наприклад, нам видавали підручник з радіотехніки або детектив німецькою мовою – і за добу ми повинні були переказати сторінок сто близько до тексту німецькою мовою. Ми повинні були здати іспит на знання Мюнхена чи Кельна. Звісно – багато уваги приділялося фізичній підготовці, боротьбі та стрільбі, володінню технічними засобами. З нами займалися тренери, стилісти, викладачі.
Зі мною навчалися люди з інших країн – наприклад, серб Благо Йовович, який у 1957 році у Аргентині стріляв у хорватського фашистського лідера Анте Павеліча. Ми з Благо були ровесниками, він був колишнім четником, коли Тіто почав репресії проти четників, перебрався в Союз і почав навчання в нашій спецшколі. Благо вважав, що його готують до замаху на Тіто, якого ненавидів. Але потім його послали в Аргентину і наказали вбити Павеліча. Правда, акція зірвалася – Павеліч помітив Благо, почав тікати, Благо кілька разів вистрелив, влучив у Павеліча, але той помер лише через два роки. Згодом Благо мені багато у чому допоміг. До речі, я боюся помилитися, але мені казали, що американська зірка Міла Йовович – його племінниця…
- А Лі Харві Освальд з Вами не вчився?
- Ні, він значно молодший за нас і, скоріш за все, вчився в інших школах. Але про нього я не хочу. Я можу говорити про мертвих.
- Тобто, ви хочете сказати, що Освальд живий?
- Я сказав – я не хочу говорити на цю тему. Вона мало стосується моєї біографії. Отже, у нашій школі з нами працювали досвідчені інструктори. Наприклад, моїм наставником був сам Мирон Матвієйко – четверта людина в бандерівській ієрархії, колишній керівник служби безпеки Бандери. Його на початку 50-х взяли при перетині кордону і він почав співпрацювати з КДБ. Тим більше, мені переповідали легенду, що у Матвієйка були особисті образи на Бандеру. Бандера мав роман з його дружиною. Взагалі – Бандера дуже любив жінок, у нього були щодо жінок якісь комплекси. Матвієйко дав виходи на оточення Бандери і на Ребета.
- Вас одразу відправили на вбивство Лева Ребета?
- Ну що ви! Це було би дуже непрофесійно. Я спершу був скерований у Німеччину, перед цим дуже довго і ретельно входив у легенду, зживався з образом Йозефа Лемана, робітника, а згодом водія. Мені потрібно було детально вивчити всі дрібниці з життя Лемана – дитинство, друзів дитинства, місця пікніків, перші закоханості, місця проживання і навчання. Нарешті мене викликали в Карлсхорст і дали завдання – знищити Степана Бандеру.
- Тобто, Вам сказали прямим текстом – знищити Бандеру?
- Ніхто не говорив конкретно. Дали пакет з фотографією та усіма нюансами, які могли би характеризувати Бандеру – з ким зустрічається, де буває, прикмети, звички. Все це потрібно було вивчити і за кілька годин знищити.
- Операція зірвалася?
- Я не знаю всіх нюансів. У 1956 році я був готовий до вбивства Бандери. Я двічі мав можливість це зробити. Але раптом мене відкликали в Берлін, змінили легенду і дали інше агентурне ім'я. Чому так сталося – я не знаю. Думаю, було вирішено змінити зброю і спосіб знищення об'єкта. У червні 1957 року я знову полетів у Мюнхен. Проте тепер мав завдання – ліквідувати Лева Ребета. Я також не знаю, чому саме цього об'єкта мені замовили. Він ніби був абсолютно безпечним, таким собі товстеньким лисим професором в окулярах. Але я не мав права запитувати. Я мав право тільки діяти. Я довго вивчав маршрут Ребета. Одного разу нас у автобусі притисли один до одного так близько, що я дві години стояв з ним обличчям до обличчя – ми з ним були майже одного росту.
- І що Ви відчували при цьому?
- Нічого. Цікавість. Я просто вивчав його обличчя. Жодних емоцій. Правда, я боявся, щоби Ребет нічого не запідозрив. У жовтні 57-го мені передали спеціальну зброю, яка вистрілювала отруту у обличчя. Мені повідомили, що цей шприц викликає миттєвий спазм, який патологоанатоми діагностують як прояв інфаркту чи інсульту. Жодних слідів у організмі отрута не залишає. Головне було – не вдихнути цю отруту самому.
- Я читала, Ви проводили випробування на собаках?
- Ні, це дурниці. За своє життя я не вбив жодної тварини.
- Тобто, вбивство Ребета було першим випробуванням подібної зброї?
- Ні, вперше її було випробувано в дії на початку 1957 року у Лондоні. Мій однокашник і колега по школі КГБ – назвемо його Ванею, бо про долю його я нічого не знаю – вбив подібним методом сина гетьмана Скоропадського.
Мені вже було простіше. Я вичекав момент і вистрелив отрутою в обличчя Ребета. Він помер за півтори-дві хвилини. Навіть піднявся на дві сходинки і подзвонив у двері. І одразу ж помер. Звісно, ніхто нічого не запідозрив. Я одразу ж поїздом виїхав з Мюнхена у Франкфурт, а звідти – у Берлін.
- Дивно. Ребет був представником середовища «двійкарів», якби його вбили зі звичайної зброї, це підлило би масла у вогонь і «двійкарі» могли звинуватити бандерівців у знищенні їхнього лідера. Чому ж Ребета знищували таємно?
- Повторюю: я не знаю. Мені було дано наказ – і я його виконав.
- Вам давав наказ Олександр Шелєпін?
- Ні, наказ я отримував у представництві радянського командування в Карлхорсті. До Шелєпіна мене викликали на початку 1958-го. Перед цим за ліквідацію Ребета мені подарували фотоапарат «Контакс» - від керівництва КДБ. А от у 1958 році мене викликали в Москву, де я мав розмову з самим Шелепіним. Він вразив мене своєю ерудицією, простотою і почуттям гумору. Розповів анекдот про Хрущова – це було на той час неабияким вільнодумством. І дав завдання знищити Бандеру. В травні 1958 року він мав прибути в Роттердам – на двадцяту річницю з дня загибелі Євгена Коновальця.
- До речі. Коновальця вбив Павло Судоплатов. Ви були знайомі з Судоплатовим?
- Ні, не був. На той час, коли я прийшов на активну роботу, Судоплатов був відсторонений від справ і був арештований. Але його спогади я перечитав. Знаєте, дуже багато неточностей, надуманостей. Він дуже хотів возвеличити себе і приписати собі ті заслуги, яких не мав. Я, правду кажучи, сумніваюся, що Судоплатов вбив Коновальця.
- Але ж це майже аксіома!
- Я дружив з покійним Святогоровим, який добре знав Судоплатова. Так от: він теж прочитав книгу спогадів і довго обурювався. Вбивця Коновальця добре володів українською, а Судоплатов – тільки суржиком. У вбивці Коновальця були дуже густі брови, що зрослися на переніссі, майже як у Брежнєва, він був невисокого зросту і круглолиций. А ще Коновальця згубила власна жадібність і неперебірливість. Він знав, що має контакти з агентами НКВС, отримував від них постійно гроші, тютюн і шоколад для сина. СРСР довго використовував українських націоналістів для підривної діяльності у Польщі. А у 1938 році ситуація змінилася, ОУН стала не потрібною. Коновальця знищили.
Так от, а я мав у 20-річницю його смерті вбити Бандеру. Правда, була нагода вбити також і Мельника – взагалі знищити всю націоналістичну верхівку. Я приїхав у Роттердам, прийшов на цвинтар і навіть підійшов до могили Коновальця. Я стояв у двох метрах від Бандери і Мельника. Але було дуже багато охорони і я не зміг виконати наказ. Мене знову відкликали, знову змінили легенду і документи і у жовтні 1959 року відправили у Мюнхен.
- Ви виконали вбивство за тим же сценарієм, що й Ребета?
- Практично. Тільки пристрій для операції був вдосконалений, двоствольний. Я підстеріг Бандеру у під'їзді його будинку і вистрелив у обличчя. Далі побіг, не озираючись. Я знав, що він точно не виживе. Хоча потім дізнався, що Бандера зміг піднятися на третій поверх і аж там втратив свідомість.
- Що Ви відчували, вбиваючи Бандеру? Адже для багатьох Ваших земляків це була жива легенда?
- Я відчув, що виконав свій обов'язок. Для мене Бандера не був символом чи легендою. Я мав багато тієї інформації, якої не мали мої односельці чи прихильники цього діяча. Для мене він був об'єктом, який потрібно ліквідувати.
- Кажуть, ви чотири рази їздили у Мюнхен, перш ніж вистежили Бандеру?
- Ні, це звичайна легенда, яку потрібно було підтримувати під час слідства. Інакше виникло би багато питань – хто допомагав, хто скеровував, хто здійснював стеження. Тобто, це могло би привести до ліквідації цілої агентурної мережі – а мої агенти були навіть в найближчому оточенні Бандери, згодом займали високі пости в ОУН. Легенда про те, що я чотири рази приїздив у Мюнхен, аби вистежити Бандеру, була більш-менш правдоподібною – враховуючи, що Бандеру, який жив під іншим прізвищем, треба було дійсно вистежити і розробити план вбивства.
- Потім Ви виїхали в СРСР?
- Так. По звичному маршруту. Мюнхен – Франкфурт-на-Майні – Берлін – Москва. Мене нагородили орденом Червоного Прапора. До речі, ось він. Правда, це дублікат. Реальний було втрачено.
- А романтична історія з Інге Поль? Що в ній правда, а що – вигадка?
- З Інге ми познайомилися в Берліні. Вона працювала у перукарні. У нас зав'язалися стосунки…
- Вона також працювала на КДБ?
- Вона почала працювати згодом. Я був причетний до її вербовки. Тобто, вербували інші, але я її морально до цього підготував. У 1960 році нам дозволили одружитися. Хоча реально це була спланована акція. Шелєпін викликав мене на довірливу розмову, яка відбувалася за Москвою, на природі, і розповів мені про свій план: я маю ще різ поїхати у Західну Німеччину і здатися властям, а потім на слідстві і на суді розповісти про свою участь у вбивстві Бандери.
- Дивно. Навіщо це було Шелєпіну?
- Ви знаєте, що його називали «залізним Шуриком»? Його не сприймали всерйоз – ні в СРСР, ні за кордоном. Давалося взнаки комсомольське минуле. А він хотів стати грізним шефом грізної спецслужби. Щоби всі боялися його караючого меча. Мовляв, руки у нас довгі і ми всіх дістанемо. Було вирішено пожертвувати мною – було розраховано, що я по максимуму можу отримати десять років. Але потрібно було розробити детальну і бронебійну легенду.
- Доводилося читати, що Віктор Суворов, він же Володимир Різун, за кордон перебрався також з метою розповісти про ГРУ, що він і зробив у книзі «Акваріум». Бо керівництво ГРУ дуже непокоїлося, що всі їх заслуги приписуються КДБ.
- Не буду говорити. Не знаю. Я у ці тонкощі не вникав, але Суворов пише дійсно цікаво, хоча не можу з ним погодитися у багатьох моментах. Так от. Я мав одружитися з Інгою, хоча, чесно скажу, наші стосунки на цей час все менше ставали схожими на романтичні. Ми уклали шлюб. І у нас народився син. За легендою – КДБ було проти цієї дитини, нас змушували зробити аборт, а потім мені пригрозили відставкою з органів. Проте дитина народилася, і коли їй було кілька місяців, вона померла під час годування – нещасний випадок. Ми отримали дозвіл поховати дитину у Німеччині.
- Ваш син дійсно помер?
- Мій син мав дуже важке дитинство. Я не хочу про це говорити, але йому довелося довгий час перебувати під опікою інших людей, рости у іншій сім'ї, а до мене як до батька почав звикати у десятирічному віці. Зараз він – кандидат наук, доцент, працює в університеті. Звісно, він не носить прізвище Сташинський і не має по-батькові Богданович. Минулого року у нього з'явилася внучка – я став прадідом. Ми часто спілкуємося. Замість нього було відправлено немовля, яке померло у одній із клінік. Все відбувалося дуже швидко. Ми мали нібито приїхати на похорон і перейти кордон – у Західний Берлін, де здалися б місцевій поліції і я зробив би заяву. 11 серпня 1961 року ми прибули у Берлін (у цей день було прийнято рішення про спорудження Берлінської стіни, але це було таємне рішення), 12-го увечері ми перебралися на західну сторону Берліну, і в ніч з 12 на 13 серпня було споруджено Берлінську стіну. Тобто, ми мали встигнути до спорудження стіни. Все пройшло блискуче. Допоміг брат Інги.
- А далі був суд?
- Так, далі був суд. Мене засудили до восьми років позбавлення волі. Я перебував у звичайній німецькій в'язниці неподалік від Кельну. Це ще не була пора, коли німецькі в'язниці надавали надзвичайно комфортні умови для в'язнів. У 1966 році мене звільнили – достроково. Я заявив, що готовий співпрацювати з американцями і навіть пішов на контакт із ними. Цей варіант попередньо проговорювався з Шелєпіним. Тим більше, що ще до моєї втечі на Захід мене планували перевести в англомовні країни. Уряд Кізінгера пішов назустріч американцям. Мене звільнили достроково і перевезли у Вашингтон. Там запідозрили у подвійній грі і вирішили відправити на деякий час у Латинську Америку, в Панаму – під нагляд і нібито для отримання нових навичок. Я це розумів. Був більш ніж обережним – знав, що будь-якої миті можуть ліквідувати мене.
У жовтні 1968 року в Панамі відбувся переворот. Між 1 і 11 жовтня в країні був хаос, американська місія була атакована. В цій ситуації мене просто викрали і перевезли у Парагвай. Операцію було розроблено КДБ і керував нею мій приятель, покійний нині Благо Йовович. Потім мене перекинули в Африку, де зробили пластичну операцію і лише у 1970 році я повернувся в СРСР. Спершу жив у Москві, а потім, вийшовши у відставку, повернувся у Київ.
- А Інге?
- Ми з нею бачилися лише один раз. У неї – своє життя. Зрештою, вона постраждала від Мільке, бо відмовилася працювати у Штазі, а Мільке дуже ревниво ставився до КДБ. Останні двадцять років я не маю від неї звісток. Та й не прагну. Наші почуття – це вже історія.
- Ходили чутки, що Ваші родичі отримали якось листа від Вас – із Південної Америки.
- Я не підтримую стосунки з родичами. Тим більше, усвідомлюю, що практично всі вони померли. І навряд чи зрозуміли мотиви моїх вчинків. У нас – різний світогляд, різне уявлення про історію. Я розумів свій обов'язок не так, як вони. І я знав, на що йду, коли погодився на роботу в КДБ. У моєму випадку потрібно було наважитися на те, щоби переконати самого себе у відсутності у мене родини і родичів.
- Як складалися Ваші стосунки з керівництвом СБУ після незалежності?
- Ніяк. Останній керівник КДБ УРСР, з яким я спілкувався, це Голушко. Я за його часів переїхав у Київ. З того часу я – пенсіонер. Слідкую за ситуацією в Україні, але не втручаюся в процеси. Довший час підтримував стосунки з Олександром Пантелеймоновичем Святогоровим, відомим як «полковник Зорич». Але три роки тому він помер. З того часу читаю Інтернет, дивлюся телевізор, гуляю по Києву. Хочу відвідати Німеччину. Мені цього року вісімдесят років. Четвертого листопада. Життя прожив…
- А політикою цікавитеся? На вибори ходите?
- Ну я ж громадянин України. На президентських виборах був. Голосував за Яценюка.
- А як оцінюєте кампанію, яку розгорнули кілька років тому стосовно героїзації Степана Бандери?
- В Україні є дуже багато справжніх героїв і той, хто опускається до надання звання Героя Бандері, просто погано знає власну історію. Я не можу цього зрозуміти. Свою думку стосовно Бандери я висловив у 59-му. З того часу свою позицію не міняв.